Професор, нітрохи не зніяковівши, схопив за плече іншого індіанця і, повертаючи його з боку на бік, як наочний посібник, узявся читати нам лекцію.
— Розвинений череп, лицьовий кут і деякі інші ознаки свідчать про те, що це плем’я не можна відносити до нижчої раси, — загудів він своїм гучним басом. — У расовій шкалі маємо відвести йому місце попереду багатьох інших племен Південної Америки. Я твердо впевнений, що тут, на плато, виникнення та розвиток цього племені були б неможливі. Але ж і людиномавп відокремлює величезна прірва від збережених тут доісторичних тварин. Отже, вони також не могли з’явитися й еволюціонувати в Країні Мейпла Вайта.
— Звідки ж вони взялися? З неба звалилися, чи що? — спитав лорд Джон.
— Це питання, безумовно, викличе гарячі суперечки серед вчених Європи й Америки, — відповів професор. — Моє власне тлумачення — правильне чи неправильне (при цих словах він випнув груди і із зарозумілим виглядом лупав навколо очима) — полягає в наступному: в тутешніх, дуже своєрідних умовах еволюція досягла стадії хребетних, причому старі форми продовжували жити та розвиватися пліч-о-пліч із новими. Ось чому поряд із формами юрського періоду тут уживаються і сучасний тапір (тварина з дуже поважним родоводом), і великий олень, і мурахоїд. Наразі все ясно. Але ви спитаєте: а людиномавпи, а індіанці? Як наукова думка має поставитися до їхнього перебування на плато? На мою думку, пояснення може бути лише одне: вони проникли сюди ззовні. Дуже можливо, що якісь людиноподібні мавпи, що існували в Південній Америці, перебралися в ці місця ще в доісторичні часи і в результаті своєї еволюції дали той вид людиномавп, окремі представники якого, — тут Челленджер поглянув на мене впритул, — мають таку значну та поважну зовнішність, що за наявності розуму могли б прикрасити собою навіть людську расу. Що ж стосується індіанців, то це плем’я іммігрувало сюди з рівнини в пізніші часи під впливом голоду або переслідувань ворогів. Зіткнувшись тут із небаченими досі супротивниками, вони сховалися в печерах, про які розповідав наш юний приятель. Однак їм, без сумніву, доводилося боротися не на життя, а на смерть із дикою звіриною, зокрема з мавпами, які не забажали миритися з вторгненням людини і вели з ним нещадну війну, пускаючи в дію всі свої хитрощі, а в цьому вони можуть посперечатися з будь-якими, навіть більшими істотами. Ось чим пояснюється, як мені здається, нечисленність індіанського племені. Отже, джентльмени, що ви на це скажете? Правильно я розгадав цю загадку, чи у вас є якісь заперечення по суті?
Але професорові Саммерлі було не до суперечок, і він лише відчайдушно захитав головою на знак протесту. Лорд Джон почухав свою лисіючу маківку та відмовився прийняти виклик Челленджера, мотивуючи це тим, що він борець іншої ваги й іншої категорії. Я ж залишився вірним собі і перевів розмову в прозаїчніше і діловитіше русло, оголосивши, що один із індіанців кудись подівся.
— Він пішов, — поінформував лорд Рокстон. — Ми дали йому бляшанку з-під консервів і відправили за водою.
— У старий табір? — уточнив я.
— Ні, до струмка. Це неподалік, он за тими деревами. Якихось сто ярдів. Але цей друзяка, мабуть, не поспішає.
— Піду подивлюся, що він там робить, — заявив я, прихопив гвинтівку і пішов до лісу, надавши друзям можливість готуватися до скупого сніданку.
Вам здасться необачним із мого боку, що я навіть на такий короткий термін зважився покинути наш надійний притулок у кущах, але ж мавпяче місто було далеко, а вороги втратили наш слід, крім цього, я мав при собі гвинтівку. Але, як виявилося пізніше, я недооцінював підступність і силу людиномавп.
Струмок дзюрчав десь зовсім близько, хоча густі зарості дерев і кущів приховували його від мене. Я вже достатньо далеко відійшов від товаришів, аж раптом мені в вічі впало щось червоне. На мій жах, це виявився труп посланого за водою індіанця. Нещасний лежав скорчившись, і шия його була настільки неприродно викручена, що ніби він дивився вгору через плече. Я зойкнув, попереджаючи друзів про небезпеку, підбіг до індіанця та нагнувся над ним... Імовірно, мій янгол-охоронець був десь зовсім близько цієї миті, бо інстинкт, а може, й шелест листя змусили мене зиркнути вгору. З густого зеленого листя, що нависло над моєю головою, до мене повільно тягнулися дві довгі дужі руки, вкриті рудим волоссям. Ще секунда — і жадібні пальці зімкнулися б навколо моєї шиї. Я відскочив назад, але ці руки виявилися ще спритнішими. Правда, стрибок врятував мене від мертвої хватки, але одна лапа вчепилася в мою потилицю, інша — в обличчя, а потім, коли я затулив горло долонями, і в пальці.
Я відчув, що відриваюся від землі, що голову мою загинають назад із непереборною силою... Здавалося, ще мить, і шийні хребці не витримають. Мозок починав затуманюватися, але я не відпускав цієї страшної руки і нарешті відірвав її від підборіддя. Наді мною схилилася страшна морда з холодними світло-блакитними очима, безжальний погляд яких сковував мене, як гіпноз. Боротися не залишилося сил. Як тільки чудовисько відчуло, що я слабну, в його величезній пащеці блиснули два білих ікла, і воно ще завзятіше стиснуло лапу, все більше закидаючи мені голову. У мене перед очима попливли каламутні кола, у вухах задзвеніли срібні дзвіночки. Десь удалині почувся постріл, я вдарився об землю, майже не відчувши при цьому болю, і втратив свідомість.
Прокинувшись, я побачив, що лежу на траві в нашому прихистку серед кущів. Хтось уже встиг збігати до струмка, і лорд Джон змочував мені голову водою, а Челленджер і Саммерлі дбайливо підтримували мене з двох боків. Побачивши перед собою їхні стурбовані обличчя, я вперше збагнув, що наші професори не лише мужі науки, але й люди, здатні на звичайні людські почуття. Жодних тілесних ушкоджень я не зазнав. Мабуть, мій непритомний стан був викликаний лише сильним враженням, бо за півгодини я вже остаточно очуняв, якщо не брати до уваги болю в потилиці та шиї.
— Ну, мій любий, цього разу ви були на волосок від смерті, — мовив лорд Джон. — Коли я кинувся на ваш зойк і побачив, що цей звір відкручує вам голову і ви вже здійняли всі чотири лапки догори, у мене насамперед промайнула думка: маємо нові втрати! Я навіть не влучив похапцем, але все ж мавпа покинула вас і відразу ж втекла. Ех, дідько! Дали б мені сюди п’ятдесят вояків із рушницями, ми б жваво навели тут лад — і сліду б не залишили б від цієї погані.
Тепер усім було ясно, що людиномавпи якимось чином дізналися про наш притулок і не спускають із нього очей. Удень їх можна було не боятися, але що буде вночі? Вони обов’язково нападуть. Отже, треба йти, і чим швидше, тим краще. З трьох боків нас оточували лісові хащі, де на кожному кроці можна було напоротися на засідку, але з четвертого починався пологий схил, що спускався до центрального озера, і там ріс низький чагарник із рідкісними деревами, що перемежовувався подекуди відкритими галявинами. З цього схилу я йшов сам один тієї ночі, він провадив прямо до печер індіанців. Отже, сюди нам і треба було прямувати. Єдине, про що ми шкодували, — це про наш табір, і не стільки через покинуті там припаси, скільки через негра Замбо, єдиного зв’язку між зовнішнім світом і нами. Втім гвинтівки, ми мали із собою, нестачі в набоях також не відчувалося, тому якийсь час могли обійтися і цим, а далі, сподіваємося, з’явиться можливість повернутися на старе місце і знову встановити зв’язок із нашим негром. Замбо твердо обіцяв не кидати нас, і ми не сумнівалися, що він дотримає свого слова.
Після полудня наша партія рушила в дорогу. Попереду провідником ішов молодий вождь, котрий із обуренням відмовився нести якийсь вантаж. За ним, зваливши на спину все убоге майно експедиції, крокували двоє вцілілих індіанців. Наша четвірка з рушницями напереваги замикала ходу. Як тільки ми вийшли з чагарнику, мовчазні досі лісові хащі раптом наповнилася диким завиванням людиномавп, які чи то раділи, чи то зловтішалися з приводу нашого відходу. Озираючись назад, ми нічого не бачили, але це протяжне завивання ясно повідомляло, скільки ворогів ховалося за суцільною стіною зелені, що обступила нас з усіх боків. Однак гнатися за нами мавпи, мабуть, не хотіли, і, вийшовши на відкритий простір, ми зовсім перестали їх боятися.
Я йшов останнім і мимоволі всміхався, поглядаючи на своїх товаришів. Невже це блискучий лорд Джон Рокстон, котрий не так давно вражав мене в рожевій пишноті своїх апартаментів в «Олбені», застелених перськими килимами й обвішаних по стінах картинами? Невже це той самий професор, котрий так велично сидів за величезним письмовим столом в Енмор-парку? І, нарешті, куди подівся той суворий, манірний учений, котрий виступав на засіданні Зоологічного інституту? Та хіба у волоцюг, котрі зустрічаються на сільських дорогах Англії, буває такий жалюгідний, пригнічений вигляд! Ми провели на плато всього тиждень, але наш змінний одяг залишився внизу, а цей тиждень був не легкий, хоча саме мені не варто особливо скаржитися, адже я не потрапив до мавпячих лап тієї ночі. Залишившись без головних уборів, всі мої товариші пов’язали голови хустками; одяг висів на них клаптями, а шар бруду та неголена щетина змінили їх майже до невпізнання. Саммерлі та Челленджер помітно накульгували, я також ледве волочив ноги, ще не оговтавшись як слід від ранкового потрясіння, і ледве вертів шиєю, задерев’янілою після мертвої хватки мавпи. Авжеж, на нас сумно було дивитися, і мене анітрохи не дивувало, що наші супутники-індіанці іноді озиралися назад, зиркаючи на нас із подивом і навіть жахом.
Було далеко за полудень, коли ми вийшли з чагарників до берегів озера. Індіанці побачили його широку гладь і з радісними вигуками замахали руками, показуючи нам на воду. Картина була справді дивовижна. Прямо до того місця, де ми стояли, мчала ціла флотилія легких човнів. Вони були далеко, за кілька миль, але ця відстань так хутко скорочувалася, що небавом веслярі розгледіли, хто саме стоїть на березі. Оглушливі вигуки громовим гуркотом пролетіли над озером. Схопившись із місць, індіанці замахали веслами та списами. Потім знову взялися гребти і в одну мить подолали відстань, що залишилася, витягли човни на пологий піщаний берег і з вітальними вигуками вклонилися молодому вождю. Після цього з натовпу виступив літній індіанець із намистом і браслетом із великих блискучих скелець і в накинутій на плечі чудовій плямистій шкурі, що відливала бурштином. Він підбіг до хлопця, ніжно обійняв його, потім поглянув у наш бік, щось спитав і, підійшовши до нас, без якоїсь улесливості, з великою гідністю обійняв усіх нас по черзі. На одне його слово інші індіанці на знак поваги схилилися перед нами до землі. Мені особисто було неприємно від такої рабської покори, лорда Джона та Саммерлі вона, мабуть, також збентежила, зате Челленджер розцвів, як квітка, зігріта сонцем.
— Можливо, ці тубільці недалеко зайшли вперед у своєму розвитку, — сказав він, погладжуючи бороду й оглядаючи розпростерті перед нами тіла, — але декому з освічених європейців варто було б повчитися у них, як поводитися в присутності вищих істот. Тільки подумайте, до чого безпомилковий інстинкт первісної людини!
Судячи з усього, індіанці виступили в бойовий похід, бо, крім довгих бамбукових списів із кістяними наконечниками, кожен із них мав при собі лук і стріли, кийок або кам’яну сокиру на поясі. Похмурі, злісні погляди, які вони кидали в бік лісу, з якого ми вийшли, і часте повторення слова дода свідчили про те, що метою цього походу було або виручити сина старого вождя (ми здогадалися про їхню спорідненість), або помститися за його смерть. Тепер вони всі розсілися навприсядки в коло і тримали військову раду, а ми розмістилися віддалік на базальтовій брилі та стали спостерігати за тим, що відбувається. Першими промовляли воїни, а потім до свого племені з гарячими словами звернувся і наш юний приятель. Мова його супроводжувалася такою красномовною мімікою та жестикуляцією, що ми збагнули її всю, наче й самі її розуміли.
— Чи варто повертатися зараз додому? — казав він. — Рано чи пізно маємо піти на це. Наших братів убили. Що з того, що я залишився живий і неушкоджений, коли інші загинули? Хто з вас може бути певний за своє життя? Зараз ми всі разом, — промовця вказав на нас. — Ці прибульці — наші друзі. Вони великі воїни і так само, як і ми, ненавидять мавп. Їм коряться громи та блискавки, — тут він підняв руку до неба. — Чи коли-небудь випаде інша така нагода? Ходімо ж уперед і або помремо, або завоюємо собі спокійне життя, і тоді нам не соромно буде повернутися до наших жінок.
Маленькі червоношкірі воїни жадібно слухали свого вождя, а коли він скінчив, вибухнули захопленими вигуками, й усі як один здійняли списи в повітря. Його батько спитав нас про щось, вказуючи в бік лісу. Лорд Джон знаком запропонував йому почекати та звернувся до нас.
— Ну, вирішуйте кожен сам за себе, — сказав він. — Я особисто не проти звести порахунки з цими мавпами, й якщо справа скінчиться тим, що їх доведеться винищити, то ця земля лише покращає після такої операції. Я піду з нашими новими друзями і не залишу їх до переможного кінця. А ви що скажете, юначе?
— Звісно, я з вами!
— А ви, Челленджере?
— Можете розраховувати на мою допомогу.
— А ви, Саммерлі?
— Ми все далі і далі відхиляємося від мети нашої експедиції, лорде Джон. Запевняю вас, я зовсім не для того покинув професорську кафедру в Лондоні, щоб очолювати навалу червоношкірих на колонію людиноподібних мавп.
— Авжеж, справді, як ми низько впали! — з посмішкою сказав лорд Джон. — Але нічого не вдієш, так уже сталося. Ну, чекаємо вашої відповіді.
— Це вельми сумнівна затія, — не здавався Саммерлі, — але якщо ви всі йдете, мені не залишається нічого іншого, як податися за вами.