— Годі, лорде Джон Рокстон! Ви забагато собі дозволяєте!
— Факт залишається фактом.
— Прошу вас, сер, змінити тему розмови! Ваші зауваження зовсім недоречні і справи не стосуються. Нам треба вирішити, що робити з цими індіанцями. Мабуть, доведеться доправити їх додому. Але де вони живуть? Ось питання.
— Беруся на нього відповісти, — сказав я. — Індіанці живуть у печерах, по той бік центрального озера.
— Ах он як! Наш юний приятель знає, де знайти їхнє житло. Це, ймовірно, не надто близько звідси?
— Миль двадцять, не менше, — відповів я.
Саммерлі застогнав.
— Я у будь-якому разі туди не доберуся. Чуєте? Ці тварюки досі нишпорять нашими слідами.
І справді, з темної лісової гущавини до нас долинуло далеке верещання людиномавп. Індіанці знову стали підвивати зі страху.
— Треба забиратися звідси, й якомога швидше, — сказав лорд Джон. — Юначе, ви допоможете Саммерлі. Індіанці понесуть речі. Ну, ходімо, поки вони нас не запримітили.
Менш ніж за півгодини ми добігли до нашого притулку в кущах і сховалися там. Схвильовані крики людиномавп весь день долинали до нас із боку нашого форту, але сюди ніхто з них не дістався, і втомлені втікачі, як білі, так і червоношкірі, нарешті занурилися в довгий, міцний сон.
Увечері я відчув крізь дрімоту, що хтось тягне мене за рукав, і, розплющивши очі, побачив перед собою Челленджера.
— Пане Мелоун, наскільки я знаю, ви ведете щоденник і розраховуєте згодом його опублікувати, — почав він глибоким урочистим голосом.
— Мене послали сюди як спеціального кореспондента, — відказав я.
— Саме так. Ви, мабуть, чули дурнуваті натяки лорда Джона Рокстона, що... що нібито... є певна схожість між...
— Аякже, чув.
— Мені даремно вам казати, що опублікування таких дурниць... і взагалі найменша вільність у викладі подій будуть для мене напрочуд образливі.
— Обіцяю строго триматися фактів.
— Лорд Джон схильний піддаватися всіляким фантазіям, і йому нічого не вартує якось по-своєму пояснити ту повагу, яку навіть найменш культурні раси відчувають до людської гідності. Вам зрозуміла моя думка?
— Цілком.
— То я покладаюся на ваш такт, — зронив Челленджер і після довгої паузи додав: — А цей мавпячий князь був вельми непересічною істотою... надзвичайна зовнішність і такий розумний! Чи не так?
— Дуже гідна особа, — погодився я.
І професор, мабуть заспокоївшись, знову ліг спати.
Розділ 14. Це була справжня перемога
Ми чомусь вирішили, що наші переслідувачі, людиномавпи, не підозрюють про існування цього притулку в кущах, проте незабаром нам довелося переконатися у власній помилці. У лісі стояла цілковита тиша — ні звуку, ні шелесту листя... І все ж колишній досвід мав би нам підказати, з якою хитрістю і з яким терпінням ці тварюки вистежують свою здобич і вичікують слушної нагоди для нападу. Не знаю, що мені обіцяє доля в майбутньому, але навряд чи я буду колись настільки близький до смерті, як того ранку. Зараз розповім усе за порядком.
Сон не допоміг нам відновити сили після страшних хвилювань і голодування попереднього дня. Саммерлі був такий слабкий, що ледве тримався на ногах, але з властивим йому завзяттям і мужністю не хотів зізнаватися в цьому. Ми скликали військову раду та вирішили посидіти тут ще години зо дві, поснідати, що було вкрай важливо, а потім вирушити в дорогу через усе плато та вийти до печер на той берег центрального озера, де, за моїми спостереженнями, жили люди. Ми сподівалися, що врятовані нами індіанці заступляться за нас, і розраховували на хороший прийом з боку їхніх одноплемінників.
Після такої мандрівки Країна Мейпла Вайта ще більше відкриє перед нами свої таємниці, й, виконавши призначену нам місію, ми зосередимо всі свої думки на тому, як нам вибратися звідси та повернутися додому. Навіть Челленджер визнавав, що мета нашої експедиції буде досягнута і що після цього обов’язок зобов’яже нас якомога швидше розповісти всьому цивілізованому світові про зроблені нами дивовижні відкриття.
Тепер ми могли уважніше придивитися до врятованих індіанців. Вони були невисокі на зріст, м’язисті, спритні, незлобиві на вигляд, із правильним овалом обличчя, позбавленого будь-якої рослинності, і з гладкими чорними косами, скріпленими на потилиці шкіряним ремінцем. Їхній одяг складався лише з пов’язки на стегнах, також шкіряної. Розірвані кровоточиві мочки свідчили про те, що в їхніх вухах були якісь прикраси, які залишилися в лапах їхніх ворогів — мавп. Індіанці жваво перемовлялися між собою незнайомою нам мовою, але ми все ж второпали, що їхнє плем’я називається акка. Індіанці сказали це слово кілька разів поспіль, показуючи один на одного, потім замахали стиснутими п’ястуками в бік лісу і, тремтячи від страху і ненависті, вигукнули: «Дода! Дода!» — так, вочевидь, вони називали людиномавп.
— Що про них скажете, Челленджере? — поцікавився лорд Джон. — Мені ясно лише одне: он той хлопець із виголеним чолом — їхній ватажок.
І справді, цей індіанець тримався осібно, а решта зверталися до нього з великою шанобливістю, незважаючи на те, що всі вони були старші за нього. Гордість і незалежність проглядали в кожному русі юнака, і, коли Челленджер поклав свою величезну лапу йому на голову, той аж відскочив від нього, як пришпорений кінь, гнівно блиснув чорними очима та відійшов назад. Потім приклав долоню до грудей і, весь сповнений гідності, кілька разів повторив слово маретас.