— Та ні, це я так, — відповів лорд Джон і неквапливо попрямував туди, де все ще лунали голоси наших учених сперечальників — напружений, різкий тенор Саммерлі і гучний бас Челленджера.
Я, ймовірно, забув би слова лорда Джона, але тієї ночі мені довелося почути їх від нього ще раз: «Синя глина... синя глина у вулканічному кратері...» Це було останнє, що долинуло до мене крізь дрімоту, після чого, намучившись за день, я занурився в міцний сон.
Розділ 11. Як я став героєм дня
Застереження лорда Джона Рокстона виправдалися: укуси чудовиськ, що напали на нас, були отруйними. Наступного ранку після нашої першої пригоди на плато у мене й у Саммерлі почалися дошкульні болі і трясло, немов у лихоманці, а в Челленджера так спухло коліно, що він ледве міг стати на хвору ногу. Тому ми провели весь день у таборі, намагаючись у міру сил допомагати лорду Джону, котрий займався зміцненням терену — нашого єдиного захисту від ворогів. Пригадую як зараз, що мене із самого ранку переслідувало тоді дивне відчуття: все здавалося, що за нами уважно стежать, але хто і звідки, цього не міг сказати.
Я не витримав та поділився своїми страхами з Челленджером, котрий не забарився приписати їх розумовому розладу, нібито викликаному моїм гарячковим станом. Як би там не було, але я раз по раз продовжував озиратися в різні боки, готуючись побачити щось і нічого не помічаючи, крім темної купи гілок, з яких була складена наша колюча огорожа, та похмурих склепінь зелені, що вінчали стовбури величезних дерев. І все ж упевненість, що якийсь недоброзичливий спостерігач ховається за два кроки від нас, не лише не покидала мене, але ставала все дужчою та певнішою. Я згадав забобонний страх індіанців перед грізним Курупурі, що ховається в лісовій глушині, й уже був готовий повірити, що це злий дух позбавляє спокою тих сміливців, котрі залазять у таїну його священної твердині.
Цієї ночі, нашої третьої ночі в Країні Мейпла Вайта, одна подія справила на нас гнітюче враження та змусила зайвий раз подякувати лорду Джону, що не пошкодував зусиль, аби зміцнити Форт Челленджера. Ми спали біля згаслого багаття, аж раптом нас розбудили, точніше, буквально підняли на ноги, шалені ревіння та вереск. Не знаю, з чим можна порівняти той лемент, що лунав десь зовсім поруч із нашим табором, бо мені не доводилося чути нічого страшнішого. Він роздирав повітря, немов гудіння паротяга, не маючи ні чистоти, ні чіткого звуку. Ми затиснули вуха, намагаючись не чути густого вібруючого гуркоту, сповненого безмежного жаху і мук. Нерви не витримували такої напруги. Я весь вкрився холодним потом, а моє серце завмерло в грудях. Здавалося, всі жалі життя, всі його незліченні страждання — все, в чому воно може звинуватити небо, злилося воєдино в цьому страшному, болісному воланні. І, ніби акомпануючи дзвінким крикам, наче відтіняючи їх, там же рокотав чийсь уривчастий, низький регіт, чиєсь радісне гортанне гарчання. Цей жахливий дует тривав хвилини три-чотири; він переполошив усіх птахів, що спали на деревах, і так само раптово стих. Ми довго мовчали, вражені почутим. Потім лорд Джон підкинув хмизу в ватру. Червоні відблиски вогню освітили напружені обличчя моїх товаришів і замерехтіли в листі над нашими головами.
— Що це було? — пошепки спитав я.
— Вранці дізнаємося, — сказав лорд Джон. — Це десь зовсім близько, не далі від тієї прогалини.
— Ми удостоїлися честі підслухати відголос доісторичної трагедії, що розігралася в очеретах лагуни юрського періоду, коли великий ящір прикінчив у багні свого слабшого побратима! — проголосив Челленджер із незвичайною навіть для нього врочистістю. — Авжеж, людина багато виграла, з’явившись на Землі трохи пізніше. На зорі світобудови їй довелося б зустрітися з такими почварами, які не злякалися б ні її мужності, ні її винахідливості. Хіба допомогли б йому стріли, праща чи спис при зіткненні з тими силами, які розгулялися сьогодні вночі? Навіть сучасна гвинтівка не дасть вам переваги при зустрічі з таким могутнім чудовиськом.
— Проте я ставлю на мого милого друзяку, — зронив лорд Джон, погладжуючи люфу свого «експресу». — Але не сперечаюся, у цього страховиська були б чималі шанси на успіх.
Саммерлі підняв руку.
— Цить! — прошепотів він. — Мені щось причулося.
Мертву тишу порушив глухий і мірний тупіт. Якась тварина пробиралася в хащах, обережно ступаючи важкими лапами. Істота повільно обійшла наш форт і зупинилася біля входу. Ми почули чиєсь дихання з присвистом. Лише непевна огорожа відділяла нас від цього нічного огиддя. Ми схопилися за гвинтівки, а лорд Джон, розсунувши кущ терену, проробив у ньому щось на кшталт амбразури.
— Прокляття! — прошепотів він. — Мені здається, що я його бачу!
Я зазирнув в амбразуру поверх плеча лорда Джона. І справді! У густій тіні під деревом виднілася ще густіша тінь. Дика міць і лють відчувалися в цьому первісному звірі, що припав до землі. Зростом він був не вищим за коня, але його важкі контури свідчили про надзвичайну силу. Лише у надпотужного організму могло бути таке дихання — переповнене, рівне, як у парового котла. Чудовисько ворухнулося, й я побачив його страшні очі, що блиснули зеленим вогнем. І тут же почувся шурхіт — воно повільно рушило вперед.
— Зараз стрибне! — сказав я і зняв запобіжника.
— Не стріляйте! — шепнув лорд Джон. — Хіба можна стріляти такої тихої ночі? Звук буде чутно на кілька миль. Прибережіть це наостанок.
— Якщо воно перетне позначку огорожі, нам амінь, — заявив Саммерлі з нервовим смішком.
— Перестрибнути ми йому не дамо! — видихнув лорд Джон. — Але стріляйте лише у випадку крайньої необхідності. Можливо, я й так із ним упораюся. Варто спробувати.
Важко уявити собі відчайдушніший вчинок, ніж той, який скоїв лорд Джон. Він схилився над багаттям, вихопив з вогню палаючу гілку і в одну мить прослизнув крізь вузький отвір, пророблений в огорожі. Чудовисько з грізним гарчанням рушило вперед. Не вагаючись ні хвилини, лорд Джон швидко та легко підбіг до нього і тицьнув палаючою гілкою в саму його морду. Переді мною всього лиш на мить промайнула огидна маска гігантської жаби — бородавчаста, немов уражена проказою шкіра та величезна паща, вся у свіжій крові. Й одразу в кущах почувся тріск, і наш страшний гість зник у лісовій гущавині.
— Я так і думав, що він злякається вогню, — з нервовим сміхом мовив лорд Джон, повернувшись за огорожу і жбурнувши гілку в багаття.
— Ви ризикували життям! — хором вигукнули ми.
— А що мені залишалося робити? Якщо б це чудовисько опинилося серед нас, ми б перестріляли один одного. Стріляти через огорожу також не мало сенсу: тоді воно б точно стрибнуло сюди, а така стрілянина видала б нас із головою, і більше нічого. Загалом, вважаю, що ми легко відбулися. Але що ж це був за звір?
Наші вчені мужі нерішуче перезирнулися.
— Не беруся більш-менш точно визначити цю істоту, — сказав Саммерлі, розпалюючи люльку біля багаття.
— Така обережність властива людям із справжнім науковим складом мислення. — Челленджер навіть зійшов до компліментів. — Я також обмежуся лише загальним твердженням, що сьогодні вночі ми зіткнулися з одним із видів хижого динозавра. Про можливість їхнього існування на плато ви вже від мене чули.
— А позаяк про багато доісторичних видів до нас не дійшло жодної інформації, — додав Саммерлі, — з нашого боку було б необачно думати, що ми зможемо назвати кожну живу істоту, яка нам зустрінеться тут.
— Маєте цілковиту рацію. Наші можливості обмежуються дуже приблизною класифікацією. Зачекаємо до завтра, там буде видніше, а наразі нумо краще повернімося до перерваного сну.
— Але за умови, що один із нас залишиться чатувати, — рішуче заявив лорд Джон. — У такій країні краще не жартувати, друзі. Надалі пропоную встановити нічні чергування, по дві години на зміну.
— Тоді першим чатовим стану я, бо якраз хотів досмалити люльку, — запропонував професор Саммерлі.