Того ранку (це був наш перший ранок у нерозвіданій країні) ми переконалися, що небезпеки підстерігають нас тут на кожному кроці. Ця пригода була просто огидною, і мені навіть неприємно згадувати про неї. Якщо лорд Джон має рацію і галявину, на якій паслися ігуанодони, ми будемо згадувати, як сон, то болото з птеродактилями залишиться у нашій пам’яті страшним жахіттям. Зараз розповім, як усе це було.
Ми просувалися лісом дуже повільно, частково тому, що лорд Джон як розвідник не дозволяв нам наздоганяти себе, а частково через обох професорів, котрі інколи захоплювалися якимось невідомим їм видом квітки або комахи. Милі через три-чотири дерева вздовж правого берега струмка порідшали, і перед нами відкрилася ще одна прогалина. За густою облямівкою чагарнику громадилися кам’яні брили — вони зустрічаються на плато повсюдно. Ми повільно рушили туди крізь кущі, які сягали нам до пояса, і раптом почули десь зовсім близько звуки (чи то курликання, чи то сичання), що зливалися в невиразний гул, від якого тремтіло повітря. Лорд Джон подав нам знак зупинитися і, пригинаючись на бігу, кинувся до каміння. Він поглянув поверх нього, сіпнувся і, мабуть, забувши про наше існування, довго стояв, поглинений видовищем, що відкрилося його очам. Нарешті, він поманив нас до себе, показуючи знаками, що необхідно дотримуватися обережності. Я збагнув з його вигляду, що за кам’яними брилами ховається якесь диво, а може, навіть серйозна небезпека.
Ми підповзли до лорда Джона та зазирнули вниз. Перед нами зяяла глибока улоговина, ймовірно, один із тих невеликих кратерів, яких багато є на плато. На дні цієї вирви, ярдів за сто від того місця, де ми лежали, за лінією очерету, поблискували вкриті зеленню застояні калюжі. Місце і так було похмуре, але, споглядаючи на його мешканців, мені мимоволі згадалися сцени з сьомого кола Дантового «Пекла». Тут гніздилися птеродактилі — сотні і сотні птеродактилів! Ямина так і кишіла ними — дитинчата повзали біля води, а їхні гидкі матусі висиджували на мілині яйця у твердій жовтуватій плівці. Вся ця рухома маса ящерів, що б’ють крилами, оглушала повітря лементом і поширювала навколо себе такий страшний сморід, що нам аж нудота підступила до горла. А вище, кожен на своєму камені, сиділи величезні сірі самці, схожі на висхлі опудала, сиділи зовсім нерухомо, немов мертві, і лише лупали очима, налитими кров’ю, та зрідка клацали дзьобами за бабками, що пролітали повз них. Їхні гігантські перетинчасті крила, зігнуті в передпліччях, були притиснуті до боків, і від цього в їхньому вигляді мені ввижалося щось людське — вони нагадували бабусь, що кутаються в мерзенні, кольору павутини, шалі, з яких визирали лише хижі пташині голови. Рахуючи і великих, і маленьких, в улоговині було не менше тисячі цих мерзенних тварюк.
Обидва наших професори так зраділи можливості близько вивчати життя доісторичного світу, що охоче просиділи б тут увесь день. Вони показували нам здохлу рибу та птахів, що валялися серед каміння і, вочевидь, слугували їжею для птеродактилів, і вітали один одного з тим, що внесуть нарешті ясність у питання, чому кістки цих літаючих ящерів у такій кількості зустрічаються в ряді місць, наприклад, у кембриджських пісковиках. Тепер уже не залишається сумнівів, казали вони, що птеродактилі, як пінгвіни, жили зграями. Зрештою, бажаючи довести колезі якусь свою тезу, Челленджер висунув голову з-за каменя і мало не накликав біду на всіх нас. Найближчий до нас самець раптом пронизливо зашипів, змахнув перетинчастими двадцятифутовими крилами і здійнявся в повітря. Самки з дитинчатами збилися в купу ближче до води, а чатові один за одним злетіли в небо. Дивовижне видовище становили ці огидні тварюки, які сотнями ширяли над нами, хутко, немов ластівки, розрізаючи повітря крилами. Втім, ми небавом второпали, що милування цим видовищем до добра не приведе. Спочатку птеродактилі кружляли високо в небі, мабуть, перевіряючи, наскільки значна небезпека. Потім, поступово стискаючи коло, стали опускатися все нижче і нижче, нарешті сухий шелест їхніх гаспидно-чорних крил досяг такої сили, що мені мимоволі згадалося летовище Гендону в дні змагань.
— Стережіться! — вигукнув лорд Джон, хапаючи гвинтівку за люфу. — Біжіть прямо до лісу, тримайтеся купи!
Але коло над нами вже зімкнулося. Птеродактилі майже зачіпали нас крилами по обличчю. Ми били їх прикладами, але удари припадали в щось м’яке та не завдавали їм якоїсь шкоди. І раптом із цього гаспидно-чорного блискучого кола висунулася довга шия: лютий дзьоб цілив прямо в нас. За ним ще один і ще. Саммерлі зойкнув і затулив руками закривавлене обличчя. Я відчув сильний поштовх у потилицю і мало не втратив свідомість від болю. Челленджер упав, я нагнувся допомогти і упав на нього, звалений ще одним ударом ззаду. Тієї ж миті лорд Джон вистрелив. Я підняв голову і побачив, що один із птеродактилів б’ється на землі з перебитим крилом, бризкає слиною з роззявленого дзьоба і люто обертає виряченими, налитими кров’ю очима — справжній чортяка з картини якогось середньовічного маляра! Його побратими, перелякані звуком пострілу, злетіли догори і стали кружляти над нашими головами.
— Тепер рятуйтесь! — наказав лорд Джон.
Ми побігли напролом крізь чагарник, але біля самого узлісся гарпії знову наздогнали нас. Саммерлі збили з ніг, ми підняли його та кинулися під дерева. У лісі небезпека минула, бо птеродактилям з їхніми величезними крилами ніде було розвернутися між гілок.
Ми поверталися до табору в досить жалюгідному стані, а вони ще довго проводжали нас, роблячи кола в блакитному небі на такій висоті, що знизу їх можна було б сприйняти за звичайнісіньких голубів. І лише тоді, коли нас приховали лісові хащі, птеродактилі припинили гонитву.
— Надзвичайно цікава та повчальна пригода, — зауважив Челленджер, обмиваючи в струмку розпухле коліно. — Тепер, Саммерлі, ми з вами точно знаємо, як поводяться розлючені птеродактилі.
Саммерлі в цей час втирав кров, що лилася із садна на чолі, а я перев’язував достатньо глибоку рану на шиї. Лорд Джон відбувся легше за нас — чудовисько лише подряпало йому плече та розірвало сорочку.
— Варто зазначити, — продовжував Челленджер, — що наш юний приятель отримав колоту рану, а вирвати такий жмут із сорочки лорда Джона можна було лише зубами. Мене ж били крилами по голові. Таким чином, ми познайомилися з розмаїтими способами атаки птеродактилів.
— Ще трохи, і нам настав би гаплик, — серйозним тоном промовив лорд Джон. — Мерзеннішу смерть важко собі уявити — стати жертвою цих огидних почвар! Мені дуже не хотілося стріляти, але вибору не було.
— Ми б не сиділи зараз біля струмочка, якби не ваш постріл, — переконано промовив я.
— Будемо сподіватися, що моя стрілянина справі не нашкодить, — зніяковів лорд Джон. — У тутешніх лісах, мабуть, часто лунають звуки не менш гучні: то гілка зламається, то впаде ціле дерево. Однак на сьогодні сильних вражень вистачить. Ходімо краще до табору, пошукаємо в нашій аптечці карболки. Хто цих гадів знає, може, їхні укуси отруйні.
Але з того часу, як стоїть світ, навряд чи на долю людини випадало стільки пригод за один день. Нас підстерігала нова несподіванка. Ми вийшли берегом струмка на галявину і, побачивши колючу огорожу, яка оточувала наш форт, вирішили, що цього разу наші випробування скінчилися. Однак відпочивати нам не довелося. Вхід у Форт Челленджера був завалений, як і раніше, огорожа була ціла, а все ж ми відразу второпали, що в час нашої відсутності тут хтось побував. Непроханий гість не залишив на землі жодних слідів, і лише нависла над табором величезна гілка дерева гінкго видавала прибульця з головою. Що ж до його сили та зухвалості, то про це ясно свідчив стан нашого складу. Всі речі були розкидані по галявині, одна бляшанка з м’ясом розчавлена, либонь, у такий спосіб зайда намагався витягнути її вміст. Від скрині з набоями залишилися хіба тріски, а біля нього валялася зім’ята гільза. Невиразний страх знову стиснув наші серця, і ми стали злякано вдивлятися в густі тіні під деревами, чекаючи, що звідти ось-ось з’явиться щось жахливе.
Яке ж полегшення ми відчули, коли почули цієї миті голос Замбо і, підійшовши до краю плато, побачили на вершині кручі його усміхнену фізію!
— Все добре, пане Челленджер! Все добре! — крикнув він. — Замбо тут. Не бійся! Коли покличеш Замбо, він завжди буде тут.
Дивлячись на чесного негра та на неосяжну рівнину, що простягалася мало не до приток Амазонки, ми згадали, що це все ж ХХ століття, що ми живемо на Землі, а не на якійсь повній первісного хаосу планеті, куди нас перенесло чарівною силою. Але як важко було уявити собі, що від бузкової лінії горизонту рукою подати до великої річки, по якій ходять великі пароплави, що люди там балакають про свої маленькі життєві справи, в той час, як ми, запроторені в первісний світ, до допотопних істот, можемо лише задивлятися в той бік й тужити за світом, сповненим для нас стількома радощами!
У мене залишився ще один спогад, пов’язаний із цим незвичайним днем, ним і скінчу свого листа. Отримані поранення явно подіяли на нерви обох професорів, і вони затіяли гарячу суперечку про те, до якого роду доісторичних ящерів належать наші вороги — до птеродактиля або до діморфодону. Справа вже дійшла до обміну образами. Щоб не чути їхньої сварки, я відійшов убік, сів на стовбур зваленого дерева і машинально закурив люльку. За кілька хвилин переді мною виросла постать лорда Джона.
— Слухайте, Мелоуне, — сказав він, — ви добре запам’ятали те місце, де гніздяться ці тварюки?
— Звісно, запам’ятав.
— Щось на кшталт вулканічного кратера, чи не так?
— Еге ж, — сказав я.
— А який там ґрунт, звернули увагу?
— Самі скелі, каміння.
— Ні, біля самої води, де росте очерет?
— Щось синювате, начебто глина.
— Саме так... Вулканічний кратер і синя глина.
— А чому це вас цікавить? — спитав я.