Було внесено кілька пропозицій, більш-менш вдалих, але останнє слово залишилося за Челленджером.
— Тут довго думати нема чого, — сказав він. — Плато буде названо на честь піонера, котрий його відкрив, — Країна Мейпла Вайта.
Так ми і назвали плато, під цим ім’ям воно нанесено на мапу, складання якої доручили мені, під цим ім’ям, сподіваюся, воно увійде і в майбутні атласи.
Перед нами лежало невідкладне завдання — проникнути мирним шляхом у Країну Мейпла Вайта. Ми встигли переконатися на власні очі, що в ній живуть якісь дивні істоти, а замальовки американця обіцяли нам появу інших, ще страшніших почвар. Нарешті, у нас були всі підстави вважати, що на плато є й люди, про лютість котрих свідчив скелет, пропоротий бамбуком.
Не плекаючи жодних надій на порятунок, ми знали, що небезпеки підстерігають нас на кожному кроці, і вирішили вжити всіх застережних заходів, які підказував лорду Джону його досвід. Але хіба ми могли довго затримуватися на порозі цього таємничого світу, якщо нас млоїло бажання якомога швидше проникнути в саме його серце!
Отже, ми завалили кущами вхід у табір і, залишивши всі наші припаси під захистом терену, повільно і дуже обережно рушили в невідомість уздовж русла невеликого потічка, який починався з джерела на галявині і мав слугувати нам дороговказом після повернення.
Не встигнувши як слід відійти від табору, ми одразу ж натрапили на перші ознаки дивовиж, що нас очікують. У густому лісі було багато дерев, зовсім мені незнайомих, але наш ботанік Саммерлі впізнав тут цикадеї та кілька видів хвойних, що давно зникли з лиця землі. Пройшовши лісом кількасот ярдів, ми вийшли до місця, де струмок розливався доволі широкою заплавою. По її краях ріс густий високий очерет, який професор Саммерлі класифікував як вид хвощів. Тут же на вітрі гойдала верхівками і деревовидна папороть. Лорд Джон, котрий ішов попереду, раптом зупинився і підняв руку.
— Погляньте! — спонукав він. — Оце так слід! Тут, мабуть, тинявся прабатько всіх птахів!
На в’язкій твані чітко виднілися величезні трипалі сліди. Вони вели через болото до лісу. Ми зупинилися біля цих страшних відбитків. Якщо тут і справді пройшла птаха (бо яка ж тварина могла залишити такі сліди?), то її лапа набагато більша, ніж у страуса, відтак розміри цього гіганта навіть важко собі уявити. Лорд Джон уважно озирнувся усібіч і вклав два набої в свою великокаліберну гвинтівку.
— Присягаюся честю мисливця, — зронив він, — що сліди зовсім свіжі. Ця істота пройшла тут якихось десять хвилин тому. Бачите: вода ще не встигла заповнити он ту ямку, де лапа глибше занурилася в твань. Господи! А ось і слід дитинчати.
І справді, паралельно до великих слідів йшли такі ж, але маленькі.
— А що ви скажете про це? — переможно вигукнув професор Саммерлі, вказуючи на слід, схожий на відбиток п’ятипалої людської руки.
— Вельд[12]! — вигукнув Челленджер, не тямлячись від захвату. — Я бачив такі відбитки у вельдських шарах. Ця істота пересувається на задніх трипалих кінцівках, випроставшись на весь зріст, а передніми, п’ятипалими, допомагає собі при ходьбі. Ні, мій любий Рокстоне, це аж ніяк не птаха!
— Звір?
— Ні, плазун, динозавр. Це він, і ніхто інший! Дев’яносто років тому такі сліди збили з пантелику одного вельми поважного вченого із Сассексу. Але хто б міг мріяти... хто б міг мріяти... що нам доведеться побачити...
Останні слова Челленджер договорив пошепки, а ми так і завмерли від здивування. Сліди вели нас від болота до густих заростей чагарнику. За ним, серед дерев, була велика прогалина і по ній прогулювалися п’ятеро дивних істот — таких мені ще ніколи не доводилося бачити. Ми зачаїлися за кущами і довго розглядали їх.
Як я вже сказав, вони гуляли вп’ятьох — двоє дорослих і три дитинчати. Їхні розміри вразили нас. Навіть маленькі були зростом із слона, а про дорослих вже й згадувати не варто. Їхня луската, як у ящірок, шкіра вилискувала на сонці буро-чорними переливами. Всі п’ятеро стояли на задніх лапах, спираючись на широкі товсті хвости, а передніми, п’ятипалими, притягували до себе зелені гілки й обгризали з них листя. Щоб у вас було повне уявлення про цих страховиськ, скажу, що вони нагадували гігантських, футів у двадцять заввишки, кенгуру, вкритих темною крокодилячою шкірою.
Не знаю, скільки часу ми простояли там, як зачаровані, витріщаючись на це надзвичайне видовище. Потужний вітер віяв у наш бік, кущі слугували хорошим укриттям, отже, можна було не остерігатися, що чудовиська нас виявлять. Час від часу дитинчата ставали до незграбної забави, підстрибували і з глухим виляском гепалися на землю. Їхні батьки, мабуть, володіли нечуваною силою, бо один із них, не дотягнувшись до листя на верхівці достатньо високого дерева, обхопив його передніми лапами і переламав стовбур навпіл, як тоненьку гілочку. Вчинок цей свідчив водночас про дві речі: про добряче розвинену мускулатуру та недорозвинений мозок, оскільки дерево звалилося почварі прямо на голову і вона гучно залементувала. Величезні розміри явно не відповідали ступеню витривалості, дарованому їй природою. Подія з деревом, либонь, змусила істоту насторожитися, бо вона повільно почвалала в ліс у супроводі своєї пари і трьох гігантських дитинчат. Якийсь час ми бачили, як їхні огидні чорні спини виблискували в хащі, а голови пірнали вгору і вниз над чагарником. Потім вони зникли серед дерев.
Я поглянув на своїх товаришів. Лорд Джон стояв, тримаючи палець на спусковому гачку, а його очі аж палали мисливським азартом. Чого б він тільки не дав за те, щоб повісити одну таку голову над каміном у своїй кімнаті поруч із двома схрещеними веслами! І все ж розсудливість взяла в ньому гору, бо він знав, що ми тільки в тому випадку зможемо проникнути в таємниці цієї невідомої країни, якщо її мешканці не будуть навіть підозрювати про наше існування.
Обидва професори неначе оніміли на радощах. Забувши про все на світі, вони несвідомо схопилися за руки та так і завмерли на місці, наче двійко маленьких дітлахів, яких заціпило при витріщанні на якесь диво з див. На губах Челленджера застигла янгольська посмішка, його щоки здулися яблучками; жовчна гримаса зникла з обличчя Саммерлі, поступившись місцем виразу побожного захвату.
— Nunc dimittis[13]! — вигукнув нарешті він. — Що ж скажуть про це в Англії?
— Любий мій Саммерлі, по секрету можу вам повідомити, що саме скажуть в Англії, — відповів Челленджер. — Там скажуть, що ви страшенний брехун і шарлатан, котрий не має жодного стосунку до науки. Те ж саме, що ви і вам подібні казали про мене.
— А якщо ми покажемо світлини?
— Фальшивка, Саммерлі! Груба підробка!
— А якщо надамо речові докази?
— А ось тоді вони від нас не відвертяться! Мелоун і його банда з Фліт-стрит ще співатимуть нам дифірамби. Запам’ятайте! 25 серпня ми бачили в Країні Мейпла Вайта п’ять живих ігуанодонів. Зробіть відповідний запис у своїй книжечці, мій юний друже, і повідомте про це у вашу жалюгідну газетку.
— І приготуйтеся до того, що редактор викине вас на вулицю, — додав лорд Джон. — На тих широтах, де стоїть Лондон, усе виглядає дещо інакше, любий мій хлопче. Хіба є мало людей, котрі ніколи не розповідають про свої пригоди зі страху, що їм не повірять! Хто їх за це засудить! Мине місяць-другий, і нам самим це буде здаватися сном. Як ви назвали цих чудовиськ?
— Ігуанодони, — повторив Саммерлі. — Відбитки їхніх ніг знайшли в гастінґських пісковиках, у Кенті та Сассексі. Вони жили на землях південної Англії, поки там не бракувало зелені, якою вони харчуються. А потім умови змінилися, і звірі тишком-нишком вимерли. Тут, мабуть, усе залишилося як було, бо ігуанодони продовжують існувати досі.
— Якщо ми колись виберемося звідси живими, я без такої голови додому не повернуся, — заявив лорд Джон. — Зачекайте, африканські мисливці, ви ще у мене позеленієте від заздрощів! Однак, друзі, не знаю, як вам, а мені весь час здається, що ми ось-ось втрапимо в якусь серйозну халепу.
Те ж саме відчуття грізної таємниці було й у мене. У лісових сутінках таїлися жахіття, і серце мимоволі стискалося від страху, коли ми вдивлялися в цю густу зелену гущавину. Правда, велетенські ігуанодони були зовсім безпечними телепнями, які не могли заподіяти нам якоїсь особливої шкоди, але хтозна, чи не збереглися в цьому світі див інші велетні, які таяться зараз у своїх лігвищах серед скель і кущів і тільки вичікують мить, аби кинутися на нас? Я маю дуже туманну уяву про доісторичне життя, але, пригадую, як мені якось потрапила до рук одна книжка, де йшлося про тварин, для яких наші леви та тигри були такою ж легкою здобиччю, як мишка для кішки. Що, коли такі чудовиська живуть у лісових нетрях Країни Мейпла Вайта?