Поставити таке запитання нічого не вартувало, а відповісти на нього було вкрай важко. Ми знали лише одне: Замбо — наш єдиний надійний зв’язок із зовнішнім світом. Тільки б він не покинув нас!
— Ні-ні! — вигукнув Замбо. — Я вас не залишити. Я завжди тут. Індіанці хотіти йти. Замбо не може тримати індіанці. Вони казати, що тут жити Курупурі, підемо додому. Вас немає, а Замбо сам не може вмовити.
Останнім часом індіанці й справді не приховували, що хочуть покинути нас і повернутися додому. Замбо казав правду: утримати їх тепер не було жодної можливості.
— Замбо! Скажи їм, нехай почекають до завтра! Тоді я пошлю з ними листа! — гукнув я.
— Гаразд, сер! Індіанці чекатимуть завтра. Замбо дав слово.
Справ для нашого вірного негра знайшлося багато, і він впорався з усім якнайкраще. Спершу ми звеліли йому відв’язати линву, обмотану навколо пня, і перекинути один її кінець до нас. Линва була не товщою за білизняну мотузку, але дуже міцна. Хоча вона як міст не годилася, все ж у нашому становищі така річ була не зайва. Після цього Замбо прив’язав до свого кінця лантух із харчами, вже піднятий на стрімчак, і ми перетягнули його до себе. Цього нам мало вистачити принаймні на тиждень, навіть якщо не поповнювати припасів полюванням. Нарешті Замбо підняв нагору ще два лантухи, в яких були набої та багато інших речей. Все це ми перетягнули линвою до себе. Був уже вечір, коли наш негр востаннє спустився вниз, твердо запевнивши нас, що індіанці залишаться до ранку.
Ось чому майже всю цю ніч, нашу першу ніч на плато, я просидів із ліхтарем, нотуючи те, що сталося з нами.
Ми розташувалися на нічліг біля самого краю урвища і тут же повечеряли, запиваючи їжу аполлінарисом[11], дві пляшки якого знайшлися в одному з лантухів із провіантом. Знайти воду для нас було питанням життя і смерті, але гадаю, що на сьогодні пригод вистачить навіть для лорда Джона, а інші й поготів не відчувають жодного бажання податися на розвідку в невідому країну. Багаття ми вирішили не розпалювати й узагалі намагаємося спричиняти якомога менше галасу.
Завтра, точніше, вже сьогодні, бо я досидів до світанку, ми зробимо першу вилазку в цей загадковий світ. Коли мені вдасться продовжити свої нотатки (якщо вдасться) — не знаю. Поки що індіанці залишаються тут — я бачу їх звідси, і впевнений, що наш Замбо скоро прийде за листом. Маю велику надію, що він потрапить за адресою.
Р. S. Що більше міркую над нашим становищем, то безутішнішим воно мені здається. Надії на повернення у мене немає. Якби біля краю плато росло високе дерево, ми могли б перекинути через прірву новий міст, але ближче п’ятдесяти футів дерев немає, а підтягти до урвиська такий тягар нам не вдасться навіть учотирьох. Линва ж занадто коротка, на ній не спустишся. Ні, наше становище безнадійне, безнадійне!
Розділ 10. Найдивовижніші речі стаються
Найдивовижніші речі стаються із нами. Мої запаси паперу складаються з п’яти пошарпаних нотатників і купи розрізнених аркушів, а стилографічний олівець маю лише один. Але поки моя рука збереже здатність ворушитися, не перестану фіксувати докладну хроніку всіх наших пригод і, пам’ятаючи, що ми єдині з усього людського роду стали свідками цих дивовиж, покваплюся описати їх, поки вони ще свіжі в моїй пам’яті і поки нас не спіткала зла доля, якої нам, мабуть, не уникнути.
Чи зможе Замбо доправити мої листи до берегів Амазонки, чи привезу я їх із собою до Лондона, неймовірним чином вирвавшись звідси, чи потраплять вони до рук якогось сміливця, котрий, можливо, дістанеться до плато на вдосконаленому моноплані, — нічого цього я не знаю, але, як би там не було, мене не покидає тверда впевненість, що ці записи стануть класичною повістю про справжні пригоди і що їх чекає безсмертя.
Наступного ж дня, після того, як негідник Гомес влаштував нам пастку на плато, ми багато в чому поповнили свій життєвий досвід. Утім, перше випробування, яке випало того ранку на мою долю, не вселило мені особливих симпатій до місця, куди нас занесла доля. Я заснув лише на світанку і, прокинувшись, побачив у себе на литці щось дивне. Під час сну моя права штанина трохи задерлася, і тепер між нею і носаком на нозі сиділа велика багряно-червона виноградина. Здивований цим, я лише торкнувся до неї, аж раптом, на превеликий жах і відразу, виноградина луснула у мене між пальцями, бризкаючи на всі боки кров’ю. На мій лемент прибігли обоє професорів.
— Надзвичайно цікаво! — зауважив Саммерлі, нагнувшись наді мною. — Величезний кліщ і, наскільки я знаю, не занесений у жоден класифікатор.
— Ми пожинаємо перші плоди нашої праці, — повчальним тоном прогудів Челленджер. — Доведеться назвати його Ioxodes Maloni. Але, мій юний друже, що означає така дрібниця, як укус кліща, порівняно з тим, що ваше ім’я буде надруковане в славетних анналах зоології! На жаль, ви розчавили цей чудовий екземпляр у момент його насичення.
— Яка гидота! — вигукнув я.
На знак протесту професор Челленджер підняв свої волохаті брови та заспокійливо поплескав мене по плечу.
— Вчіться дивитися на речі з наукової точки зору, розвивайте в собі неупередженість ученого, — порадив він. — Для людини з філософським складом мислення, на зразок мене, цей кліщ із його ланцетоподібним хоботком і шлунком, що розтягується, є таким же прекрасним витвором природи, як, скажімо, павич або північне сяйво. Мені боляче чути, що ви відгукуєтеся про нього настільки несхвально. При певному старанні ми зможемо роздобути другий такий самий екземпляр, в цьому я не сумніваюся.
— Я також у цьому не сумніваюся, — понуро відгукнувся Саммерлі, — бо цей другий екземпляр щойно заліз вам за комір.
Челленджер так і підстрибнув на місці, заревів, як бугай, і став дерти на собі куртку та сорочку. Ми із Саммерлі так звеселіли, що навіть не могли йому допомогти. Нарешті нам якось вдалося оголити могутній торс Челленджера (обхват грудей п’ятдесят чотири дюйми за міркою кравця) й упіймати кліща, який заплутався в нетрях чорного волосся, що вкривало груди професора, і не встиг заподіяти йому якоїсь шкоди. Виявилося, що навколо всі кущі аж кишать від цього огиддя, і ми вирішили перенести стоянку в інше місце.
Але спочатку треба було ще домовитися з нашим вірним негром, котрий небавом з’явився на вершині скелі з банками какао та паками сухарів. Усе це він переправив до нас, з решти провізії внизу ми звеліли йому відкласти собі запас на два місяці, а все, що залишиться, роздати індіанцям в нагороду за службу й у вигляді застави за доправляння наших листів на Амазонку. За кілька годин ми побачили, як вони один за одним, кожен із вузликом на голові, потягнулися по рівнині тією самою дорогою, якою ми прийшли сюди. Замбо влаштувався в нашому маленькому наметі біля підніжжя пірамідальної скелі та залишився єдиною нашою сполучною ланкою із зовнішнім світом.
Тепер нам треба було виробити план дій на найближчий час. Ми перенесли стоянку з повного кліщів чагарнику на невеличку галявину, оточену зусібіч деревами. Посеред галявини лежало кілька гладких великих каменюк, тут же поблизу било свіженьке джерело, і ми, задоволені чистотою та комфортом, узялися розробляти плани вторгнення в нерозвідану країну. У густому листі перегукувалося птаство — гучніше за всіх лунав протяжний свист якоїсь зовсім незнайомої нам співачки. Жодних інших ознак життя ми тут не помітили.
Перше, що нам треба було зробити, це скласти докладний список нашого майна, щоб точно знати, на який час можна вважати себе забезпеченими. Виявилося, що запасів у нас цілком достатньо. Ми врахували все: і принесене з собою, і переправлене по линві негром. Але що було найважливіше — беручи до уваги ті небезпеки, яких нам, імовірно, не оминути, у нас були всі чотири гвинтівки, тисяча триста набоїв до них, дробовик і близько ста п’ятдесяти куль середнього калібру. Провіанту нам мало вистачити на кілька тижнів, тютюну — хоч обкурися. Був і певний науковий інструмент, в тому числі потужний телескоп і хороший польовий бінокль. Усе це ми склали на галявині, а як перші запобіжні заходи нарізали ножами колючих гілок і спорудили з них огорожу ярдів п’ятнадцять у діаметрі. На перший час цей майданчик мав слугувати нам штаб-квартирою, притулком у разі якогось несподіваного нападу та складом усього майна. Цей табір назвали Фортом Челленджера.
Ми покінчили з облаштуванням на новому місці лише до полудня, але спека не дуже нас мучила. Загалом температура та характер рослинності на плато ближчі до помірного поясу. Серед дерев, що кільцем оточували галявину, тут були бук, дуб і навіть береза. Величезний гінкго, що височів над усіма своїми сусідами, затінював наш форт могутнім гілляччям із віялоподібним листям. Під його покровом ми і продовжували бесіду, надавши слово лорду Джону, котрий узяв на себе командування експедицією в ці рішучі для нас години.
— Поки нас не почують і не побачать якісь живі істоти (звір або людина, байдуже), ми в безпеці, — заявив він. — Але варто лише їм дізнатися про нашу появу на плато, і спокійному життю капець. Поки що ми, здається, не викликаємо якихось підозр. Тому на перших порах треба зачаїтися та вести розвідку вкрай обережно. Це не заважає поволі придивитися до сусідів, перш ніж починати обмін візитами.
— Але ж нам треба просуватися далі, — невпевнено озвався я.
— Милий хлопче, маєте цілковиту рацію. Ми будемо просуватися в межах, дозволених здоровим глуздом. Заходити занадто далеко не раджу, треба робити такі вилазки, щоб будь-якої миті можна було повернутися сюди, в наш форт. І, що найважливіше, жодного пострілу, хіба лише в тому випадку, якщо від нього буде залежати ваше життя.
— Однак ви вчора вистрелили, — зауважив Саммерлі.
— Ну, знаєте, мені вибирати не доводилося. Та й навряд чи звук віднесло далеко вглиб: учора віяв потужний вітер із боку плато. До речі, як ми його назвемо? Адже це нам вирішувати.