Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щоправда, сам генерал визнавав, що в цій царині можна було б зробити дещо більше, але відсутність матеріальних засобів, які потрібні для придбання книжки фахового змісту, а також інколи відсутність військових дослідників, було гальмом у справі. Наприклад, Інститут не мав змоги придбати багатьох солідних праць.

Результати його дослідної праці також, на жаль, не можна було умістити всі у спеціалізованому часописі «Суспільстві» з ошяду на обмежений його розмір, а тому поміщалися в інших літературно-наукових журналах.

Природно, що така працездатність Всеволода Петріва, його одночасне заглиблення в різні військові проблеми привертали увагу сучасників: «З Вашим поглядом, що для військовика політичні й соціальні питанні не можуть бути байдужими, — писав Євген Коновалець у листі віз 25 квітня 1928 року, — я цілком погоджуюся. Одначе, з огляду на наші специфічні відносини, а саме надзвичайне на партійному підкладі, особливо серед нашої еміграції, ріжного роду орієнтації й концепцій, хотіли б ми, принайменше деякий час у нашому «Військовому Вісникові» містити в першу чергу те, що нас може єднати, й виминати те, що може нас тільки сварити. Це не викликаєте, що у В.В. можуть бути поміщені теж статті на актуальні питання в порядкові дискусії» (там само: Ф.3947. — Оп.1. — Спр.20. — Арк.39).

Зазначивши, що його особисто інтересує «Історія українського війська», а далі «Військова географія України», полковник Коновалець додає: «Першу частину Ваших споминів я читав — вони мені подобаються. Чи не могли б Ви, Пане Генерале, написати обширніше про історію розвою військової тактики, беручи за основну тактику 70-х років, великої війни й, розуміється, найновіших часів як вислід досвідів, пороблених під час світової війни, причому бажанням було б розглянути, якої тактики муситиме придержуватися Українська Армія під час майбутніх конфліктів» (там само. — Арк.39).

Генерал Петрів одразу ж відгукнувся на пропозицію Євгена Коновальця. надіславши йому одну із своїх розвідок, що стосувалася військових проблем.

Коновалець також одразу ж познайомився з нею і негайно дав відповідь: «Ваша стаття «Вплив суспільно-військових відносин на розв’язку збройних конфліктів», — писав він 30 квітня 1928 року, — нам підходить, і ми хотіли би її помістити в нашому «Військовому Віснику». Однак у ній є один уступ, який «бажали би ми дещо змінити. і то так зі зглядів нериторичних, як також до певної міри тактичних… Пороблені нами зміни в цьому уступі не змінять самої провідної думки Вашої статті й будуть переведені лише в цьому уступі» (там само. — Арк.40).

Налагодивши творчі контакти з полковником Коновальцем, генерал Петрів не полишає працю над готовими вже рукописами. Зокрема, 4 жовтня 1928 року Всеволод Петрів звернувся до Микити Шаповала з пропозицією присвятити 120-м роковинам Полтавського бою окреме видання, «оцінивши Полтавські події і цілу війну 1708–1711 р. з наступившою після неї еміграцією» (там само: Ф.3793. — Оп. 1. — Спр. 150. — Арк.85).

Завданням такої праці, вважав генерал, є «порівнявши з Полтавою 1918 року в спілці з німцями, щоб висвітлити помилки давно та недавно минувшого» (там само. — Арк.86).

Проте в цей час Петріва найбільше захоплює військова соціологія. У звіті Українського соціологічного інституту в листопаді 1928 року зазначаються серед інших і такі праці генерала Всеволода Петріва, як «Воєнна географія України», «Теорії оборони нації», «Соціологія воєнних конфліктів і війна» (там само: — Спр. 121. — Арк.41).

Так само напружено в цій царині Всеволод Петрів працював і наступного року. Кабінет воєнної соціології генерала Петріва, зазначалося в звіті Українського соціологічного інституту в Празі, провів з 19 листопада 1928 року по 23 квітня 1929 року 16 семінарів у Подєбрадах. Крім одного, всі інші виклади здійснив сам Петрів. Зокрема, ним було прочитано лекції: «Принципи політичної освіти у війську», «Впливи політичних факторів на стан війська», «Схема організації політичної підготовки війська з досвіду французької та східносвропейської революції», «Техніка організаційної праці з досвіду Червоної Армії», «Вищі керуючі центри політичної праці у війську та їх зв’язок з політичними партіями», керування неорганізованими масами», «Вплив політичних факторів на збройну боротьбу, особливо в часи революцій», «Органи в армії для подавлення протидержавних виступів», «Техніка праці і впливи охоронних органів внутрі війська», «Революційні вибухи внутрі армії та їх подавлення», «Кронштадтське повстання 1921 р.», «Загальні висновки з курсу політичної підготовки війська та їх оцінка» (там само. — Арк.10).

Усі ці лекції він був готовий розвинути в окремі розвідки, що справді мали характер новаторських. Так, праця «Теорія оборони нації», писав В. Петрів, «може бути підготовлена за умов асигнування коштів на передрук рукопису протягом найбільше 3 місяців» (там само: Спр.314. — Арк.30).

І це дослідження аж ніяк не було повторенням відомого з теорії європейського військового мистецтва. Петрів викладав власні погляди на цю проблему з урахуванням подій національно-визвольних змагань українського народу на початку XX століття. Наприклад, якщо відомий стратег Ле Бон оцінював «воєнний дух» націй як передумову існування їх, то генерал Петрів висловлювався з цього приводу так: «Воля до самостійного життя нації та осягнення її мети, не уникаючи революції та збройної боротьби та аргументів сили».

Такі почуття, продовжував він, можуть бути виховані працею всієї свідомої інтелігенції, в якій поважне місце може бути для війської інтелігенції, що піде шляхом революційних інтересів трудових мас, оцінюючи аргументами сили та зброї під поглядом… (там само: Ф.3865. — Оп.1. — Спр.62. — Арк.105).

Не маючи можливості друкувати всі праці через брак коштів, генерал прагнув свої ідеї викласти перед численними аудиторіями. «Ледве чи треба доводити, — промовляв генерал Всеволод Петрів на святі Трудового Конгресу в Празі 22 січня 1929 року, — що кожна активна, а особливо революційна, боротьба може мати успіх лише тоді, коли в ній приймуть участь народні маси, у нас же, зокрема, селянські, яких цілком справедливо пасивністю вже роблять надзвичайио тяжкою всяку боротьбу, а ставлячись до неї вороже, наперед визначають її неуспіх» (там само: Ф.3947. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк.8).

І в цьому виступі, як і завжди, він намагався оцінювати реальність через призму українських подій. Центральна Рада, на думку Петріва, постійним поповненням її складу все новими та новими трудовими групами, утворювала становище такого органу, до якого ставляться не вороже, «але підтримка її з боку мас обмежувалася лишень деклараціями, але не було вистарчаючої кількости рук і сердець на її оборону, бо активність мас в її підтримці наражувалася на присутність в ній, хоч і в зникаючій меншости, дрібнобуржуазних та буржуазних груп. А також на невиразну як внутрішню, так і міжнародню політикуку, яку вели від нової влади старі урядовці та фахівці старими методами» (там само, — Арк.8).

Ось чому, наголошує генерал Петрів, «в смертний час Центральної Ради при її боці стали лише революційні формування, які бачили в ній її трудову демократичну більшість, і ім’я самостійности України тим часом терпіли буржуазну меншість.

Полуботківці, Богданівні, Січові Стрільці, Гордієнківці, Дорошенківці, Республіканці — ось хто боровся, а решта численних полків, сформованих старими методами, старими офіцерами, в кращому випадку були нейтральними» (там само, — Арк.8).

Таку ж аналогію Всеволод Петрів знаходить і в Галичині 1918 року: «… жменька ентузіястів бере Львів. А провід їх спирається не на бажанні мас, а на передсмертні закони австро-угорського цісаря, шукає порозуміння з франко-польським капіталом. І внаслідок цього галицькі провідники опинилися в самоті.

Теж і Кубань, де як козацька маса, так і городовики були самі, а уряд теж сам, і в тяжкий час лише з жменькою людей іде шукати долі мандрівками» (там само. — Арк.8 зв.).

Однак усі праці В. Петріва стосовно українських проблем аналізувалися на тлі розвитку сусідніх народів. Так, побувавши в час тримісячної відпустки в глухому моравському селі, Всеволод Петрів звертається до керівництва Українського інституту громадознавства в Празі з пропозицією надати йому можливість поділитися своїми спостереженнями над «надзвичайно цікавими явищами суспільного життя цих глухих гірських околиць, де веде боротьбу забобон з поступом, примітивні форми промисловости з модерною індустрією, невтриманий визиск з кооперуванням, національна ворожнеча з соціальним об’єднанням» (там само: Ф.3793. — Оп.1. — Спр. 150. — Арк.88).

І 27 жовтня доповідь В. Петріва «Сучасне село на Мораві» прозвучала на семінарі Микити Шаповала (там само: Спр. 121. — Арк.88).

На науково-методологічному семінарі українознавства під керівництвом професора Л. Білецького генерал В. Петрів виступив 13 березня 1929 року на тему «Залежність військових чинів від системи військової повинности у війні 1649 р. на Україні» (там само. — Арк.91).

Тридцяті роки XX ст. позначені в творчій біографії генерала Всеволода Петріва такими фундаментальними працями, як «Воєнне теренознавство», «Оборона держави», низкою вузькоспеціальних розвідок. Початок Другої світової війни змушує його взятися за перо, аби порівняти власні иапрацювання з тодішніми застосуваннями досвіду українського військового мистецтва. І найбільше, що його турбувало, — «це спроби наших сусідів загарбати собі спадщину нашого народу, натягнути кафтан або контуш на білу мережану сорочку нашого вояка й посадити на його зачервонений щит неіснуючу у природі птицю».

У цьому збірнику друкуються далеко не всі праці генерала Петріва — багато з них ще не розшукані, як, до речі, і продовження його «Споминів». Повне видання їх у майбутньому — великий внесок у вивчення історії військового мистецтва, і не тільки України.

Зрештою, він усе зробив для того, аби не понівечилося справжнє обличчя військової історії. Задля цього сміливо йшов у темряву минулого й викликав «сиві тіні старих завойовників наших, що без блискучих панцирів і вихлястого пір’я, а лише в сяйві Духа покажуть нам правдиві шляхи до української сили».

Усе свої творче життя Всеволод Петрів був у пошуку тієї нитки Аріадни, за допомогою якої можемо йти правильним шляхом. Не шукати чужих рецептів, як будувати нам нашу армію, закликав він, а опиратися на старовинну свою традицію, «діставши від народа перлини його Духа, його добірні полки», зв'язуючи «в один вінець спадкоємців Січі — кубанців із спадкоємцями грнтьби та воїв із народніми масами на Україні», ми можемо творити свою власну збройну силу.

І саме за розробки, присвячені розвитку українського військового мистецтва, історично-філософічна Секція Наукового Товариства імені Шевченка 13 квітня 1948 року висунула кандидатуру генерала Всеволода Петріва на дійсного члена НТШ. Професор Володимир Кубійович, звертаючись до нього з проханням терміново надіслати життєпис і список найважливіших праць, підкреслював з цього приводу: «Тішуся, що мені припав той приємний обов'язок» (Архів УВАН. Особистий фонд В.Петріва).

8 липня 1948 року, за два дні до відходу у вічність, генерал Всеволод Петрів дізнався, що він обраний дійсним членом НТШ, чим найповажніша українська наукова інституція вшанувала його подвижницьку працю в царині військової історії рідного народу.

Володимир Сергійчук,

директор Центру українознавства