Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Недалеко від Каліського табору був ще табір Щипюрнський, де перебувала за дротами 6-а стрілецька Січова дивізія. Командував нею генштабу генерал-хорунжий Безручко.

Використовуючи недалеке скупчення старшинства двох таборів, генерал Петрів влаштовував військові ігри: на картах вирішувалися тактичні задачі. Генерал Петрів по-мистецьки керував цією військовою грою так, він давав завдання двом групам старшин, що були розміщені в різних кімнатах. Ситуація раз у раз змінювалася, а відтак віддавалися все нові й нові розпорядження. Витворювалася картина правдивого бою на фронті. До речі, один з військовиків Володимир Савченко наголошував у своїх спогадах, що подібна гра на картах відбувалася на його очах перед першою світовою війною, в 1913 році, в штабі XIV корпусу в Любліні. Керував нею командир корпусу генерал Брусилов. На думку Савченка, український генерал Петрів, безумовно, далеко перевищував російського генерала в умінні провадити військову гру.

Отже, не зважаючи на несприятливі умови табірного життя за дротами (брак грошей, злиденні харчі), Генеральний штаб невтомно працював над реорганізацією майбутньої армії. Докладались старання аби все було своєчасно підготовлено, щоб за сприятливих умовах можна було втілити в життя той план, який розробив Генеральний штаб на випадок, коли б армія УНР опинилася в Україні. Малося на увазі не тільки здійснити поповнення за мобілізацією існуючих частин, але й сформувати нові та забезпечити їх усім необхідним для провадження збройної боротьби.

До речі, були переглянуті статути та внесені потрібні поправки й доповнення, беручи під увагу досвід першої світової війни.

Ті, хто знав Всеволода Петріва ще з окопів першої світової, а також у період визвольних змагань, розповідали, що на посаді начальника Генштабу зберіг він джентльменство старшини дореволюційного часу, а рівночасно був демократом душею.

У той важкий період еміграції до нього звертався колишній діяч Центральної Ради Павло Христюк з пропозицією повернутися до Радянської України. «Я вернувся б, — відповів Петрів, — при умові максимум: як писар українського самостійного генерального штабу, а як мінімум — начальник Генштабу СРСР».

Зрозуміло, що Христюк гарантій на таке не міг дати…

На еміграції Всеволод Петрів стає основоположником, одним з керівників і викладачем «Українського Мандрівного Університету», закладенного в Ченстохові в Польщі під головуванням професора Військової академії генерал-полковника Миколи Юнакова, за участі Професорів Київського і Кам'янецького університетів, для поширення знань між вояками армії та урядовцями міністерств УНР. А далі як начальник генерального штабу УНР стає основоположником і професором історії військового мистецтва та воєнної адміністрації на Вищих курсах штабних старшин УНР у Каліші 1922–1923 роках. Курси ті існували до 1925 року, маючи спочатку 16 професорів з повними кваліфікаціями академії генштабу, — гарматної та інженерної.

Потім був лектором з історії українського війська та фізичного виховання Українського Високого Педагогічного Інституту імені Михайла Драгоманова у Празі. З цього фаху він підготував габілітаційну працю в 1929 році. Потім, в 1929–1931 роках, Всеволод Петрів працював асистентом професора Смотлахи, лектора фізичного виховання на Кардовому університеті та Чеській Політехніці у Празі. Був він також членом Українського історико-філологічного Товариства у Празі з 1928 року і активним учасником всіх наукових з’їздів тут з рефератами на теми воєнно-географічні, історичні та з фізичного виховання. Від 1928 року він — член Українського соціологічного інституту у Празі по відділах соціології і політики, член-кореспондент Українського Воєнно-історичного Товариства у Варшаві від 1927 року. Був основоположником, заступником голови та науковим секретарем Українського Воєнно-Наукового Товариства у Празі від 1931 року, одночасно виступав на теми військово стратегічні, політичні, соціологічні, історичні та географічні. Працював врешті професором української реальної гімназії в Ржевницях, а потім у Модржанах біля Праги з 1934 року. В 1939 році ми бачимо його на Карпатській Україні, коли там, над срібною Тисою, блиснув сонячний промінчик відновлення нашої державності. Там він був, на жаль, тільки учителем гімнастики. З провалом справи нашої державності на Закарпатті його заарештовують мадяри і тримають кілька місяців у в’язниці. Під час окупації Чехословаччини німцями працює робітником на фабриці. Однак бере участь й у громадському житті як член соціологічного інституту, член головної ради фізкультури тощо.

Коли 30 червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення Української держави, Провід Революційної ОУН намітив саме генерала Всеволода Петріва на посаду військового міністра. Проте через розв’язання гітлерівцями української влади, що вже почала творитися на місцях, він так і не потрапив до Львова. Як і не прибув до Кракова, дс українське громадянство заочно обрало його 22 червня 1941 року Головою Українського Національного Комітету.

Це тому так сталилися гітлерівці до нього, зазначав пізніше Петрів, шо «перебуваючи у їх повній залеглості та фактично у почесній конфінації (фабрика зброї не давала мені жадної можливості свобідного руху та відбирала мені весь час), зумів я заховати незалежність чинів, яку виявив у повній мірі, коли націонал-соціалістичний провід майже силоміць хотів мене дістати до Берліна для евентуальної компрометації.

На мене не поділали[1] жадні обіцянки: матеріального забезпечення почестей, становища нарівні з німецькими генералами, поїздок І клясом, навіть комична ЧЕСТЬ ВИДАВАТИ «ВЛАСОВСЬКІ» декларації й проробляти власовські комедії.

Не поділали прямі та непрямі загрози і т. д.»(Архів УВАН. Особистий фонд В.Петріва).

Аби остаточно відмовитися від домагань гітлерівців залучити його до власовшннн. українському генералові довелося лягти у шпиталь, вигадуючи неіснуючу хворобу, що ствердили для окупаційної влади знайомі лікарі. Як писав він 9 червня 1946 року в листі до генерала Олександра Удовиченка, все-таки «вдалося вирватися з виру чужих суперечностей, не підлягши Гебельс-пропаганді»(там само).

Не зміг він вибратися відкрито з Брна і перед наступом Червоної армії. Всі намагання генерала Павла Шандрука для уможливленні його виїзду з Чехії, свідчив В.Петрів в одному з листів, «буди німецькими чинниками гестапо, зіхердінсту та СС-ів так саботовані, шо було цілковито вірне моє рішення дезертирувати з фабрики зброї та вивезти родину шляхом напівлегальним».

Розвал Німеччини застає Всеволода Петріва з дружиною і сином у Баварії. Маючи Нансенівський паспорт, вони перебувають в одному з таборів скитальців. Ярослав Гриневич згадував: «Високого зросту, вояцької постави, лице худе, подовгасте, правильні черти лиця, голубо сірі очі. високе чоло, гладко брита голова, над устами жмуток вусів, на устах приїзна усмішка, — таким завітав до нас Всеволод Петрів у табір ДП[2] у Карльсфельді біля Мюнхену, де ми, бувші українські вояки зібралися в домівці Т-ва Українських комбатантів, щоб привітати його, заслуженого українського генерала. Зустрічали ми його і у інших таборах скитальців — з великою пошаною і увагою, як велику військову індивідуальність. Ми слухали його відчнтів з великим захопленням, бо думки його були кресані сміливо, з пологом, оригінально. На вечері, урядженій на його честь колишнім українським вояцтвом, серед розмов, стрілецьких пісень, він говорив: «Люблю вояків, військо — це шляхетне внно нації» (там само).

Цікавили його незвичайно «люди з-за залізної заслони». Він у таборах радо шукав із ними зв'язків, студіював характер нового українського покоління, яке виросло у радянській дійсності. А з відчнтів. які Всеволод Петрів виголосив у останніх роках, треба згадати такі, як: «Історичне значення розвою поняття комбатанта», «Українські формації часів визвольного зриву 1917-21 рр.» тощо.

V 1947–1948 роках, перебуваючи в Аугсбурзі, в таборі ДП, він нав'язує контакт з колишніми українськими старшинами з метою заснування Українського військового історичного наукового Товариства, і в цій справі веде інтенсивне листування зі визначним військовиком, генералом-поручником Павлом Шандруком. Йому надсилає він свій проект «Впорядкування воєнної секції Українського Наукового Т-ва ім. Т. Шевченка», у якому, зокрема, висловлює думку: «Освітлення явищ з воєнного погляду являлося завжди необхідне при веденні певних наукових дослідів, бо історія лкпства є перманентною боротьбою як людей з природою, так і людей між собою. Історія людства, його поступу й упадку, навіть технічних досягнень цінується війнами. Тому бажано дія військового досліду освплнта: 1) Філософські теорії, ідеології, різного типу, вірування, політичні програми і т. п., бо вони у висновках та практичному застосуванні ведуть або до збройних конфліктів або стремлять до їх уникнення. 2) соціальні устрої людських уфупувань, 3) економічні процеси, які впливають на створення конфліктів збройних, 4) соціальні процеси, які витворюють атмосферу конфліктів і впливають на обороноздатність людських угрупувань, 5) психольогію мас різних народів. А далі 1) властивості теренів стратегічного погляду бо від них залежить військовий устрій даної країни, природні багатства, 3) промислова і господарська чинність — а далі різнорідні схеми чисто військового порядку».

У листах Всеволода Петріва до Павла Шандрука знаходимо також проект структури відділу «Військо» для Української Енциклопедії видання Товариства ім. Т. Шевченка.

Переживаючи у зв’язку з розбиттям комбатантів на окремі організації, Всеволод Петрів намічує шляхи їх консолідації. Останній його лист до українських комбатантів є, по суті, ідеологічним тестаментом. заповітом, виявом останньої волі. «Шановні Побратими! Обставини, від моєї волі незалежні, не дозволили мені бути гостем Вашого першого делегатського З’їзду, що має остаточно уконстнтуювапі Союз, виробити його напрямні й завдання. Шкодую дуже, шо хоч як гість, не можу віддати Вам для Вашого обміркування увесь мій досвід й знання минулого, що вже я робив по поодиноких ваших філіях. Але вірити хочу, що по делегатському з’їзді будете Ви твердо стояти на засадах позапартійності союзу, толєранції для поглядів поодиноких своїх членів, товариськості до інших українських військовиків, що Ваш майбутній провід знайде зі всіма українськими військовиками, які стоять на принципах повної української державносте. Спільну мову та з’єднання з ними у єдину українську родину, де не буде Сходу та Заходу, Старих та Нових, Єдиноправннх та Півправних — лишень твердий український меч, яким володітимете лише Ви, а не дасте собою махати у внутрішньо-політичній боротьбі. Що будете Ви консолідуючим чинником державної волі та державної нашої думки, — рідні та шановані в українськім суспільстві, грізні всім тим, хто посягатиме зовні на державні права Українського Народу. Вірю, що зуміємо ми звільнити з пороху віків та намулу чужої брехні світлі традиції минулого, що у Ваших душах житимуть вої та гридні, борці повстань, — вояки Великого Богдана, Дух Залізняка, Воля Гонти, — що все минуле буде Вашим та сталитиме Вас для вплетення нових лаврів у тернево-лавровий вінець України, щоб цей вінець засяв у сяйві Волі, гомін якої загуде Карпатами, відіб’ється Кавказом та прокотить Чорним морем, Козацьким морем на — Славу України! Хай щастить!» (там само).

З кінцем червня 1948 року Всеволод Петрів занедужав. Лікарі констатували заворот кишок на грунті недостатнього харчування й перевтоми. Про свій важкий матеріальний стан генерал записав у вже цитованому листі до О.Удовиченка так: «На жаль, ми тут, особливо ті, що стоять на грунті консолідаційному та не належать нікому, лишень Україні, є у тяжкому матеріальному становищі, бо всі, деклямуючи на «соборницькі» теми, товчуться групами коло матеріальних благ УНРА, а нам, хоч часом віддають належну пошану за витривалість у поглядах й за те, що ми таки витримали й не брикнули ані в СА, ані у власовщину, а нікуди, хоч охоче беруть «розуми» для себе, але найменше дбають про наше матеріальне забезпечення, бо ж ми, бачите, «не наші».

Нам же самим, кажу це особисто, не личить оббивати ті пороги, за якими дають, бо ж чи можемо ми якоюсь «вірностю» віддячувати?

…Отже, вселяка підтримка, що унезалежнила би від чужої допомоги й впливу «розпределітслів», була би дуже вітана, бо у сучасних умовах зробити те, що я робив 25 років: жити з особистої праці, на жаль, неможливо, — тут можливо лишень спекулювати й визискувати, а це я не умію».

Було докладено усіх зусиль, щоб запобігти операції, за внелід якої лікарі не ручалися через загальне виснаження організму. Десятки колишніх військовиків виявляли готовність жертвувати свою кров для порятунку генерала, але було вже запізно: 10 липня 1948 року генерал Всеволод Петрів закрив навіки очі, а його тлінні останки спочили в могилі на цвинтарі в Авгсбурзі, де встановлено пам’ятник (архітектор — Олександр Повстенко).

Смерть генерала Всеволода Петріва, наголошував у своєму виступі на науковій конференції Українського Військового Інституту при НТШ в США 6 червня 1959 року, сотник Ярослав Гриневич, «була для нас, військовиків, трагічною несподіванкою, бо в нормальних обставинах міг він ще жити довгі роки для добра Українського Народу. У останніх роках його життя доля не ощадила йому журб й клопотів, — його враз з родиною усувано з табору як не ДП, то знова із луччого мешкання на гірше, томлено переслуханнями і т. п. Хай же доля тих наших визначних заслужених генералів, що залишились у живих і мимо поважного віку мусять важко фізично працювати на свій прожиток, не буде для нас обоятною. Думаючи про них, згадуємо наш шлях — українського військовика, що у тернево-лавровий вінець України вплітав тернево-лаврові листки своїх минулих вояцьких діл, з яких твориться історія кожнього народу та його майбутнє».

Потяг до наукового пошуку в царині військової історії України пробудився у Всеволода Петріва у далекому від рідної землі холодному і похмурому Петербурзі під час студій у Миколаївській академії Генерального штабу (1907–1910). Він знав грунтовно організацію військ різних часів, проаналізував детально бої під Аустерліцом, Бородіно, канонаду на Вальмі, Лансгуд і Ульм. Рівночасно аналізував найновішу військову технологію і підсумовував досвід недавніх воєн: російсько-японської, англо — бурської та інших, у яких траплялися непередбачені і несподівані випадки.

Молодий поручник лейб-гвардії проводив багато часу в бібліотеках і військово-історичних архівах. Саме під час тих студій офіцер знайшов цікаву книжку, написану для кадрових російських старшин — «Ако (разом) з козаками проти Турков воевать». Читаючи це фахове дослідження, Петрів побачив, що українські козаки не були за духом і традиціями частиною російської армії, а своєрідним військом, зовсім відмінним від російського.

Він зрозумів, що козаки — це не с тільки те, що стало фольклором, що це не якісь диваки в широких штанах, нащадки яких чомусь вперто розмовляють тільки по-українськи, але що козацьке військо має свою власну організацію, свою типову тактику і стратегію, інші прикмети — настільки дивні і незрозумілі кадровими російським старшинам, що навіть було потрібно написати підручник, щоб вони довідалися, як спільно і цими дивними союзниками проти турків воювати. Студіюючи цю фахову військову книжку, штабс-капітан гвардії Петрів остаточно переконався, що козацьке військо є армія не російського, а саме українського народу. І він, зайнявшись тоді впритул вивченням історії військового мистецтва і вже маючи певний авторитет на цій стезі (перед Першою світовою війною як член «Общества ревнителей воєнних знаний» у Петербурзі від 1907 року мав публічні лекції з питань тактично-оперативних та несення воєнного обов’язку; від 1911 року входив до «Воєнного археологического общества» в Києві, у 1912–1914 роках був викладачем всесвітньої географії у Київському кадетському корпусі, а у Київській військовій школі — практичних вправ і топографії. Під псевдонімом «Варяг» публікувався на сторінках військового журналу «Разведчик», де окремою відбиткою з’явилась його праця «Схема разведки»), десь підсвідомо починає все більше схилятися до розробки проблем української військової історії.

Зрозуміло, що в період 1914–1920 років, які втягнули Всеволода Петріва в стихію української революції, в нього не було можливості продовжувати науково-дослідну працю в царині історії військового мистецтва українського народу. Але на еміграції така можливість з’являється, і вже на початку 1921 року Всеволод Петрів береться до цієї справи, з гіркотою констатуючи, що польською мовою видрукувано набагато більше праць з історії військового мистецтва, ніж в українській. Він з болем запитує самого себе: що будуть знати грядущі покоління про велетів української армії, які під проводом своїх отаманів розбивали ворога?

Багато лкадей, напише він згодом у розвідці «Суспільство й військо», «виучували порядок одбування військового обов’язку, навіть у таких далеких од сучасності народів, як, н. пр., Єгиптяни, й ніхто майже не поцікавив розібрати, як розв’язував це питання народ, який на своїх примітивних чайках у IX та X віках вів боротьбу з візантійською державою і суходолом ходив у великі походи на Кавказ і Дунай; який у XV та XVI століттях, знаходячись у головній масі під чужоземним пануванням, зумів зорганізувати своєрідні, могутні сили, що, теж на примітивних байдаках морем і на конях та пішки в широких степах, примушували тремтіти велику тоді і цілому світові страшну Туреччину, щораз поновлюючи доріжку до воріт колишньої Візантії — Стамбулу, який героїчним вибухом поновив на почаягсу XVII століття свою державу, раптом, за 3 місяці, створивши велику армію… Нарешті, після трьох віків неволі цей народ спалахнув у пожежі східної революції полум’ям своїх героїв-борців 1917-20 р.р.: героїв Крут, Київа, Зимового походу й галицьких мучеників…»

[1] Стиль автора тут і далі в основному збережений. — В С.

[2] ДП — табір переміщених осіб. — В.С.