Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І як начальник Генерального штабу армії УНР стає Всеволод Петрів основоположником і професором історії військового мистецтва та воєнної адміністрації на Вищих курсах штабних старшин армії УНР у Каліші в 1922–1923 роках. Саме для цих курсів генерал Всеволод Петрів підготував свою першу програму викладів з історії військового мистецтва українського народу.

У загальних засадах «Плян викладів із курсу історії українського війська», який генерал Петрів підготував, передбачав: «1) Вивчення впорядкування військового обов’язку українського народу в ріжних обставинах суспільно-політичного життя та загальні риси цих впорядків.

2) Чини українських збройних сил, їх суспільно-політична, соціальна та психічна оцінка та значення.

3) Впливи та значення військових факторів і керівників збройної сили в історії України.

4) Впливи реальних умов життя на процес творення та чинів українських збройних сил.

5) Головні підвалини перемог та невдач.

6) З’ясування собі постійних факторів, залежних від природних, етнографичних, псіхичних умов, що впливають на вислідки збройних змагань українського народу. Уникнення негативного та побажання позитивного в ціх факторах шляхом відповідного виховання народніх українських мас»(там само. — Арк. З).

Для вивчення курс поділявся на епохи: «1) Від появлення на історичному обрії українського народу до створення Київської та Галицької держави.

2) Часи розвою Української державности.

3) Часи занепаду в період усобиць і Татарсько-московської руйнації.

4) Часи литовсько-польського поневолення.

5) Козаччина — окремо епоха Богдана Хмельницького.

6) 1-а Польсько-Московська руйнація України

7) Московська зверхність на Україні.

8) Московська неволя.

9) Змагання до відновлення державности.

10) Остання друга польсько-московська руйнація України.

11) Остання чужинецька неволя»(там само. — Арк.3–4).

Та найбільш повно талант Всеволода Петріва — викладача й знавця історії військового мистецтва — розкривається після запрошення до Українського інституту громадознавства в Празі.

Тут він одразу ж запропонував і почав читати курс з історії тактики і стратегії збройних сил українського народу. Згодом серед викладацького складу й з’явилися сумніви щодо доцільності окремого читання даного предмету. Так, 19 вересня 1924 року на засіданні історично-літературного відділу, де обговорювалося питання викладів окремих дисциплін, дехто з присутніх висловлювався за скасування курсу «Історія українського війська» з огляду на те, що він, мовляв, є складовою частиною історії України (там само: Ф.3972. — Оп. 1. — Спр. 181. — Арк. 1 зв.).

Однак генералу Петріву вдалося переконати керівництво інституту залишити в навчальній програмі свій курс. Відтак на наступному засіданні відділу, 27 жовтня 1924 року, професор В. Сімович поінформував, що генерал Петрів, покликаний до читання дисципліни «Історія українського війська», матиме забезпечення з иншого джерела, а з педагогічного інституту він має одержувати лише колекційну платню, за виклади дисципліни «Фізичне виховання» (там само. — Арк.5).

Щоправда, сумніви щодо доцільності питання курсу з історії українського війська після цього не розвіювалися серед певної частини професорсько-викладацького складу. На засіданні Історично-Літературного відділу інституту 13 березня 1925 року дехто виступив за скасування курсу «Історії українського війська» з тих же мотивів. Але більшість висловилася за те, щоб його зберегти, бо цей предмет «при належній постановці його викладів, може поповнювати курс української історії». Необхідною умовою такого збереження більшість членів відділу вважала: «а) постійний контакт лектора «історії українського війська» з професором «історії України», бо лише при такому контакті можуть точно з’ясуватися як межі цієї дисципліни, так і певний її зміст і б) представлення лектором «історії українського війська» програму своїх викладів» (там само: — Арк.22).

У цей час Всеволод Петрів багато уваги приділяє вивченню матеріалів для Українського Музею-Архіву при Українському інституті громадознавства в Празі. На його думку, яку він висловив 5 травня 1927 року в листі до М. Мандрики «музей не повинен бути суто військовим, що мають досі чехи, але військо-суспільний; та й щоби він наочно дав би відповіді на два запитання: 1) Що може дати українська нація як реальна сила і 2) чому ми не виграли військової боротьби, яку мали шанси виграти, а також створити враження певних великих можливостей для української нації стати міцною силою при відповідному для ней суспільному державному людстві» (там само: Ф.3793. — Оп. 1. — Спр. 121. — Арк.36).

Ухвалою Наукової Колегії Українського Національного Музею-Архіву від 9 липня 1927 року генерал-хорунжому В. Петріву, котрого було обрано заступником Голови, доручалося переглядати всі військові матеріали, що надходили до фондів (там само: Ф.4018. — Оп. 1. — Спр.12. — Арк.1).

І вже через три дні Наукова Колегія під його головуванням розглядає цілу низку питань, пов’язаних з її діяльністю. Зокрема, вирішено було видавати журнал «Минуле України» як окремий часопис, у якому висвітлюватимуться п’ять напрямів: «1. Студії історії й Музейно-Архівні. 2. Матеріяли історичного характеру. 3. Українська мемуаристика. 4. Інформації як про матеріяли, що поступають до Музею-Архіву, так і ті (укр. матер.), що знаходяться в інших на чужині Музеях, Архівах, бібліотеках та по приватних руках. 5. Бібліографія й наукова хроніка» (там само. — Арк. 2–3).

Тоді ж генералу В. Петріву доручається переглянути в Подєбрадах для купівлі матеріали тих осіб, які закінчили Українську Господарську Академію і спішно від’їжджають за кордон (там само. — Арк.2. зв.).

На засіданні 9 серпня 1927 року Наукова Колегія заслухала доповідь В, Петріва в справі матеріалів генерала Омеляновича-Павленка. Відзначивши, що вони «з’являються дуже цінними для української військової боротьби й що належать вони особі, що відігравала в сій боротьбі визначну ролю», було вирішено оцінити ці «матеріяли вищою сумою, яка встановлена для подібних матеріялів, а саме по 200 (двісті) корон чеських за аркуш» (там само. — Арк.5 зв).

Треба відзначити, що В. Петрів уважав за необхідне зібрати якомога більше свідчень про національно-визвольні змагання українського народу в 1917–1920 роках. Скажімо, коли на засіданні Наукової Колегії 14 жовтня 1927 року обговорювалася справа придбання праці Григоровича «Бронепотяг Запорожець», і директор Музею-Архіву Н. Григоріїв вніс пропозицію, щоб «надалі малоцінних праць не купувати», то В. Петрів, погодившись з цим, з свого боку заявив про необхідність «придбання можливо більшої кількості праць по одному й тому ж питанню, щоби таким чином уникнути суб’єктивізму» (там само. — Арк.8 зв.).

Від самого генерала до Музею-Архіву тоді надійшло листування військового аташе Уряду УНР в Болгарії полковника Филоновича, начальника канцелярії Головного Отамана військ УНР С. Петлюри І. Виговського та ін (там само. — Арк. 12).

Однак головні свої зусилля Всеволод Петрів спрямовує в цей час на розробку проблем, пов'язаних з військовою історією рідного народу. Станом на 14 липня 1927 року в портфелі Українського інституту громадознавства, як писав генерал, лежали такі його рукописи: «1) До проблеми міжнародних конфліктів (воєнно-наукова студія з 8 схемами».