Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Носити це ярмо надокучило, і в кінці червня нотуємо вже перше відокремлення Українців в окремий курінь у 25 Туркестанськім полку, де командантом був етнографічний Українець, де більшости тої чи іншої партії в комітеті не було, де соціальний розклад був у межах самого полку, який вже тоді став цілком небоєздатний і вимагав т. зв. «уговорів» після кожного нового наказу.

Курінь відокремився за згодою, мовляв, місцевої влади, але скільки сварок було за кожний віз, кухню та скоростріл!

Начальство ніяк не хотіло віддати того «на общественнія русскіє деньгі» набутого майна і ніяк не хотіло второпати, скільки в цих «деньгах» українського гроша-крівавиці.

З хвилиною відокремлення цього куріня, дивізійна рада дістала другу точку опори (першою була охоронна сотня).

Українці почали міцнійше налягати на начальство й комітети та протягом липня відокремлюються українські частини по всіх майже полках ІІІ. Сибірського корпусу, навіть у сумежнім зліва Гренадирськім корпусі.

Нелегко це йшло в 24 Туркестанськім та в інших сибірських полках, за виїмком 32 та 25, де вдалося Українцям відокремитись в кожному куріні в одну «роту» чи «полуроту», а потім ці «роти» революційно зійшлися і утворили курінь.

В 11-му Туркестанському, пощастило відокремитись лише в межах сотень (рот) і ці дрібні частини мусіли потім вже силоміць творити більше об'єднання.

У 32 Сибірському, українські виборні представники, члени полкової ради та переводячий технічно з її доручення відокремлення поручник Корніяш були заарештовані, та ще після спеціяльного наказу армійського комітету, для забезпечення якого був виділений (відкомандований) один з курінів 32. полку. Цей арешт знесено щойно після настирливих вимог українських рад армії, які, щоби оминути надалі таких вчинків вищих комітетів, обібрали армійську українську раду, на чолі якої станув сотник Василь Тютюник (брат відомого отамана повстанців, який опісля командував армією У.Н.Р. та помер на плямистий тиф в 1919 році в Рівнім).

У 12 Туркестанському полку, що вигнав вже майже все начальство, довелося Українцям вжити рішучих заходів.

Ніякі спроби полагодити в спокійний спосіб не вдавалися і викликали лише дратуючі та ображуючі закиди в контрреволюції, мазепинстві і т. д.

І так, умовившись наперед з сусідніми українськими частинами та дивізійною радою, Українці 12 Туркестанського полку, одного дня, в певну годину, раптом всі в повному озброєнні, захопивши до своїх рук скоростріли та необхідні вози, вийшли на майдан біля розташування полку, швиденько вирядились у три сотенні лави з пів сотнею скорострілів й надіслали до команданта та полкового комітету повідомлення, що Українці вже сформували трьохсотенний курінь і не розійдуться, поки їм не призначать помешкання (землянок, звичайно).

Комітет підняв страшенний галас, наказував розійтися, загрожував ужити зброю, але в той час надійшли зв'язкові дозори (стежі) від сусідніх українських частин, які повідомили, що їх частини вже стоять під зброєю та готові допомогти своїм братам. Комітет 12 полку поставив під зброю «учебну команду», штурмові (пробоєві) сотні та всі скоростріли.

Виглядало це на збройний конфлікт, так що дивізійний комітет мусів звернутись до полкового, прохаючи почекати, а разом із тим вислав телеграму до корпусного та армійського комітету.

Звідтам повідомлено, що пішлють комісію для полагодженні справи. Тимчасом ті українські частини дивізії, що стояли на поготівлі для допомоги братам 12 полку, вийшли на такі місця, де можливо було прийняти бій, а українські сотні 12 Туркестанського полку озброїли скорострілами бараки штабу полку та згромадилися біля них; на другім кінці майдану скупчилась решта полку.

В усіх комітетах радилися та лаялися партії, закидаючи одна одній той розклад, що стався.

За дві години приїхала комісія, якій нічого не лишилося, як погодитись з тим, що сталося, та переконати команду 12 полку про необхідність задовольнити українські вимоги.

Врешті коло 6 години вечером згода була досягнена, і всі Українці повернули до своїх землянок, тільки залишились в поготівлі, бо настрій до них був дуже ворожий.

У ночі була спроба в 12 полку розброїти Українців й тому на ранок слідуючого дня українські сотні 12 полку перейшли з наказу української дивізійної ради до озера Кромань, близше до ради, та штабу дивізії, в повне розпорядження ради.

Ще гірше було в 25 полку Сибірському та в гренадирських. Було там Українців небагато й дуже пильно за ними слідкували.

Щоби якось відокремитись, нашим хлопцям довелося зголоситись добровільно до ударних (пробойових) частин, так що в 7 Сибірській дивізії з'явилася ціла пробоєва українська сотня, а у ґренадирів цілий український пробоєвий курінь у числі 980 бойового стану.

Погано було, що довелося піти до частин, що мали контрреволюційну закраску; та не було іншої ради.

А проте факт відокремлення Українців надобре вийшов цілій справі: річ у тому, що в невдовзі по відокремленню ґренадирів Українців, Німці раптово перейшли до наступу на гренадирськім відтинку якраз біля межі їх зі сибіряками.

Московський ґренадирський корпус, вже значно розкладений, звільнив заатаковані позиції майже не ставляючи опору. Частини, що були в резерві, мітінгували, тому командування мусіло вжити для контр-удару штурмовиків.

Першими мусіли йти Українці, і вони пішли негайно, але в мент, коли виступали, повідомили командування й комітет, що вони йдуть як Український курінь імени Наливайка, а не як російські штурмовики.

Контр-наступ Українців був блискучий. Німців викинули з російських окопів, які вони заняли, і становище направилось ціною 40 українських убитих та 80 ранених.

Ця справа зробила на начальників російських частин, іцо були недалеко, велике вражіння та примусила їх почати дивитись на українські частини не як на майбутніх організованих дезертирів чи розкладачів фронту, а як на реальну, ніби навіть слухняну начальству силу.

З другого боку, відвагу та справність наших хлопців комітети прийняли як контр-революцію, бо на око був послух начальству; тому почалась акція проти Українців, — в першу чергу проти тих, що ліквідували німецький наступ.

Наливайківський курінь не зміняли майже місяць і тільки вимога української армійської ради, піддержана постановою полкових українських рад цілої армії, вимусили змінити Наливайківців.

Подібні спроби затримання на довший час українських курінів в окопах першої смуги були і в дивізіях III. Сибірського корпусу, що примусило корпусну раду в жовтні 1917 р. дати наказ українським частинам не йти відразу всім у перші окопи, а тримати найменше 50 % своїх людей у резерві.

Разом із тим приходилося подумати і про дальше відокремлення Українців та створення з них окремої частини.