Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якраз у той час проектувалася редукція російської армії та розформування її другочергових дивізій. Отже, корпусна рада просила дотичне російське начальство та комітети скористуватися положенням 66 Сибірського полку, на чолі якого стояв Українець полковник російської служби Гаєвський (потім командант міста Моґилева за часів У. Н. Р., який був узятий до неволі Денікінцями в 1919 році, втік від них, вступивши до чужоземного французького легіону рядовиком, потім втік звідтам до армії У. Н. Р. та 1920 р. погиб у боях).

Був проект просто влити всіх Українців до 66 полку. На цей проект дало начальство і комітет свою принціпову згоду, але плян переведення в життя доручено виробити корпусній українській раді, яка мала тільки одного «прапорщика» військового часу у своїм проводі, а решта були козаки.

Ясно, що із заподаних нею чотирох плянів ні одного не ухвалено.

Тимчасом прийшла жовтнева революція. Нова влада підтвердила, щоправда, згоду формування Українців у складі 66 полку, але вслід за тим почала і нацьковувати рядовиків 66 полку на полковника Гаєвського та не перешкоджувала їм розкрадати майна полку. Зрештою на полковника Гаєвського пішла нагінка і з боку командування за розклад полку (який розформовувався і був не більше розкладений, ніж ті, що мали залишитись). Все те довело старого служаку, що мав понад 21 років служби, до розпуки й одного дня він дезертирував до Києва.

Після цього корпусній раді вияснено, що для проектованого українського полку немає «кадрового» старшини на коменданта. Цікаво, що в той час командували полками вже обібрані мужвою 25 Сиб п. — «підпрапорщик» воєнного часу, 32 Сиб. «підпрапорщик». 12 Турк. «прапоршик», що саме перший раз прийшов на фронт, і це нікому не здавалося дивним.[12]

Ця відповідь спонукала корпусну раду звернутись до тих кадрових ааршин, що походили з України та залишились ще у складі корпусу.

Згоду дав я. Але раді звернули увагу, що посада начальника штабу дивізії в теперішні часи така відповідальна, що звільнити її неможливо, хоч у той час в 8 Сибірській дивізії уступив начальник штабу і обов'язки його виконував там поручник воєнного часу.

Тимчасом наспіло розпорядження центральної російської влади про виборність начальників.

Назначено вибори, які в 7. Турк. дивізії відбулися в кінці жовтня (29 чи 30-го), на великій леваді біля озера Кромань.

На ці вибори зійшлись усі полкові, курінні та сотенні комітети.

І я мав там бути як член дивізійного комітету, а задержання працею в корпусній раді в містечку Мир (35 верств від Кроманя), спізнився майже на годину.

Коли я верхи під'їхав до юрби, то мене поінформували, що я вибраний начальником дивізії і що на цій посаді мав би я бути затверджений тільки після вияснення мойого політичного «вірую», яке я повинен перед зборами виявити.

Вийшовши на трибуну, я подякував зборам за вибір, але повідомив, що згідно з виборчим принціпом мені належиться право згоди чи незгоди, і що я тепер не маю обов'язку лишатись на якій-небудь посаді, яку я займав перед революцією і тим більше, що, як громадянин України, не можу без згоди існуючого правного українського уряду приймати верховодства в російській армії і тому зрікаюся не тільки посади начальника дивізії, але й становища начальника штабу, яке я дотепер займав і прошу товаришів уважати мене за звичайного вояка, рядового.

Мою заяву приняли збори з великим здивованням, а гурток Українців, здасться, 12-го полку, які були на цих зборах, приняв її гучними вигуками «Слава».

Комітети радили довго над цією заявою; врешті признали її слушність, і вирішили: призначити бувшого начальника штабу до команди розвідчиків штабу дивізії й залишити йому право користуватись своїм ординарцем (кінний джура) та «денщиком» з тим, що він допомагатиме новому начальникові штабу в його праці.

Таким робом усунено перешкоду необхідности обсадити посаду начальника штабу дивізії тим, хто вже був номандантом українського полку.

Це сталось і проти постанови начальників, які наказували покоритися виборному принціпові.

Далі пішло вже краще, мене як «товариша стрєлка» без трудів приділили розпорядженням корпусного комітету до корпусної ради для технічної праці. Коли ж виявилось, що «стрєлок» має повну освіту Генерального Штабу та службовий степень, незручно було відкликати розпорядження, над яким глумилися «товариші старшини», тому тільки додано, що «товариш стрєлок» має дальше допомагати співпрацею і в штабі 7 дивізії.

Отже, довелося їздити з Миру до своєї мисливні (півтора кільометра від озера Кромань) і назад; бути два дні в українській раді, 3 дні в штабі дивізії, а до того добу та ще кілька годин з інших діб присвятити праці в корпусному комітеті, де кваліфікованих сил теж не було і де корпусному начальству не вірили, бо воно все було контрреволюційне, тобто складалося з кадрової старшини на чолі з Генерал-лейтенантом з французьким прізвищем та «істинно-русскою душою», монархічною, звичайно.

Це було, безумовно, на користь Українців, бо під час їзди доводилося проїздити вздовж фронту двох з трьох дивізій корпусу, тобто бути живим зв'язком всіх українських частин на тому фронті, а працюючи в комітетах і в штабі, бути поінформованим в усіх чисто російських справах.

А тут швидко посувалися події. На фронті йшло братання з Німцями. Прийщли мирові переговори, які велися майже кожним комітетом на власну руку, а в яких довелося й мені взяти участь як експертові при делегації Комітету 7 Туркестанської дивізії.

На скільки цей епізод пояснює взагалі відносини на фронті, а головно дає певні дані про трактування справи з боку німецького командування та його поінформованости в українському русі, доцільно буде згадати і про нього, тим більше, що з тими німецькими чинниками, з якими я зустрівся на російському фронті, довелось мені ще раз зустрічатися вже як з нашими спільниками у 1918 році під час операцій між Лубнами та Полтавою.

«Савєт раб. і сал. дєп.», заволодівши армією та призначивши «гпавковерхом» «прапорщика» Криленка, видав наказ: шукати замирення з Німцями і почати пертрактації, до яких були уповноважнені навіть сотенні комітети.

На підставі цього розпорядження виборний комендант 12 Туркестанського полку Жидаєвський, «прапорщик» (потім провадив свій полк на Київ у рядах армії Муравйова) відправився до Німців із двома рядовими та, побувши там два дні, прислав одного з вояків із запискою, що Німці радо почнуть пертрактації та на другий день після одержання через нас цієї записки. Вишлють ранком делегацію на наш відтинок на правому крилі дивізії та вимагають висилки відповідної делегації з нашого боку, в якій мусить бути обов’язково якийсь старшина генерального штабу.

Діставши записку ппно вечером, дивізійний комітет скликав загальні збори та почав збирати делегацію.

На чолі дивізійного комітету стояв тоді стрілець Сташков, малописьменний робітник, який зачислювався до завзятих большевиків. Він був у розпуці, бо уявляв собі всю важливість ситуації й брак сил на те, щоби взятись до пертракацій. В той час в дивізійнім комітеті залишився тільки один бувший старшина — я, а в дивізії було лишень 4 кадрових старшин. Все-ж таки порішено наказ виконати і пертракації почати, повідомивши про це вищу інстанцію — корпусний комітет.

В делегацію вибрано самого товариша Сташкова, двох членів комітету, одного жидка за перекладчика та мене. Спершу я не міг приняти вибору із тих мотивів, шо не знав, як ставиться до мирових переговорів мій український уряд, та після довгих умовлень згодився бути при делегації тільки технічним референтом, щоби, як то казали товариші, «нємєц нас не обманул».

Ранком виїхали ми на відтинок нашої позиції, на якому широка багнувата долина Німану розділяла два горбки, ям були заняті один російським, а другий німецьким військом. В ранішньошу ясному світлі різко видніли російські й німецькі дроти та окопи, ясно виблискуючи на сіровато-зеленому тлі калюж з осінніх дощів, що вкривали майже 11/2 км. простір між дротами.

Делегація пролізла через дроти, але «технічний референт» нагадав, шо у таких випадках треба би мати сурмача та білий прапор.

Сурмача прикликано, а білий прапор заступлено чистою онучою одного з товаришів стрільців із ровів… Так «технічно вірно» оборудована делегація пішла за дроти.

[12] Рос. прапорщик відповідав степеневі хорунжого в укр. армії, підпрапорщик — найвищий степень підстаршини. — прим автора.