Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Скоростріли веде сам Лахтіонів, а цілий відділ Андрієвський; йдуть кадрові старі Гордієнківці та ще з настроями, показати, як слід «воювати». Цікаво.

Хутко між хатами, які в той бік, видко вже коней без їздців, порожні троки від «кольтів» і набойові в'юки. Значиться спішилися.

Вітряки видко зі старих запорожських валів, як на долоні. Віддалення невеличке і без далековиду видко всі деталі, а в далековиді чудово.

Ось з хутора кряхкає сальва, ніби батогом по повітрю, за нею ніби горохом швидка пальба; і знову тишина; за хвилину знову сальва! Це Андрієвський показує, як кермувати вогнем..

Коло вітряків з'являється висока масивна постать Лахтіонова і стоячи дивиться в далековид.

З ворожого боку вривається завірюха стрілянини, яка то вибухає, то втихає, тоді як хутір з вітряками промовляє то сальвами, то коротким різким тарахкотінням.

Лахтіонів махає рукою — і зігнуті постаті бігом пускаються до вітряків, несучи скоростріли.

Ось один з них вже лаштується у самих ніг команданта, а другий тягне чотирох людей по драбині на балькончик вітряка. Один з цих людей раптом падає як підкошений на землю, другий повільно сповзує як неживий до долу по сходах, але двох дійшло і там високо під самими крилами ладнають "кольта".

Низчий "кольт", що на землі, починає бити чергами, а горішний чомусь мовчить; до нього лізе ще один з людей і видко, як він, відштовхнувши того, що був там на горі, припадає до скоростріла. Лахтіонів махає рукою і обидві його "машинки" починають лопотіти, покриваючи усі інші згуки.

Як налякані горобці з гречки, вибігають з долинки людські постаті. Таки забрались і тікають що сили за поблизькі плоти й хати. Наші гармати не видержують і, витрачаючи ще кілька дорогих набоїв, збільшують загальну гуркітню.

Ворог теж збільшує пальбу; кулі як рої літають, чіркаючи по старих запорожськнх валах, б'ють у хати, шльопають у ставок, піднімаючи маленькі водограї.

«Кольти» з вітряків переносять вогонь кудись вліво, і 3-та сотні швидко займає спірний горбок, шаблями вигребуючи на ньому невеличкі окопи.

Лахгіонів зннмає з вітряка «кольта», звідтам же спускають на мотузках непорушне тіло, яке нескладно махає у повітрі ногами й руками. Від Анлрієвського спіє донесення: «ворога відігнав, накажи приїхати Павлуші (полковий лікар), є ранені… Мартишок конає. Голода вбитий, Борченко ранений та ще чотирьох гайдамаків ранено легко. Обходять справа між мною а Сулою»…

«Павлуша» вздихаючи виходить з кута старих валів, сідає на коня та їде за своїми санітарними в'юками та двома помішникамн. з яких одна жінка, туди, де кипить стрілянина і дихає подув смерти.

За деякий час із хутора з вітряками виходить і виїздить група перев’язаних людей, між ними впоперек коней безсилі тіла двох, що були полковою душею, гордощами, силою.

Бій розгорюється: ось із боку 1-ої і 4-ої сотні відходять ранені, а з південного заходу на просторі між Сулою і вітряками починають летіти кулі майже вздовж розстрільннх 2-ої та 3-ої сотні і чи не на задах 4-ої і 1-ої.

Останній резерв полку, пішаки займають той бік старих валів, що спрямовані на Сулу, і починають вогонь по то з'явдяючихся. то зникаючих постатях, які вперто просуваються до Солоницьких ставків. По червоних лямпасах видко, що це «Донецькі пролетарські полки», які покинули коней і стали гарною впертою піхотою.

Зокрема шкодять ті ворожі стрільці, які ховаються у вершках старих розложистих верб, що ростуть повз Сули і з цієї височини б'ють по всьому що внутрі старих валів.

Щоби якось протиділати цьому обходові, посилаю взад у село Солоницю одну гармату і наказ сотникові Григорієві спішити всіх їздових., з возів використати всіх легко ранених, притягнути в село «Партизана» і бити по тих, що нас обходять з боку Сули.

Гармата від'їздить, але проїздячи вона передає, що має всього 8 набоїв, а за хвильку підходить Алмазів і докладає, шо і в другій гарматі тільки 9 набоїв.

Стрілянина то змагаючись, то втихаючи іде по цілому фронті. В розпалі її, коли вже почали стріляти і «Партизан», обозники і гармати із того берега ставка, облегчуючи дещо боротьбу на правому крилі, приїхав сотник Андрієнко.

Не поспішаючи, хоч і як посвистують кулі в старих валах, злазить він з коня і, прив'язавши його в закриттю коло хати, підходить з докладом: «Набоїв немає, нашого господарського ешелону можна надіятись кожної хвилини, до полку йде поміч — сотня Дорошенківців, один віз крісових набоїв, із-за Сули мас підійти німецька піхота. Тих чотирьох полонених — продовжує похмуро Андрієнко — «приєднав я до Григорієва, озброївши їх крісами від наших забитих та тяжко ранених. Я привів їх назад зі штабу дивізії, бо всіх полонених передають німцям, а ці наші дурні йшли проти нас, тому що ми за німців панів і буржуазію, але я їм дорогою все з'ясував, так що вони вже тепер дооре стріляють отих червонолямпасників».

Андрієнко присів втомлений край старого валу, де притулився штаб, подивився на цей вал і похмурно каже: «Так, батьку отамане! Тут теж колись козаки запорожські вмирали, а проти них, «вірні як собаки» ворогові, реєстрові козаки бились, а тепер хто його знає, хто з нас реєстровий, чи ми, чи ті, що там… Нам Скалозуб з «низу» Сулою не пливе з товариством на поміч, а німці із-за Сули, мабуть, прийдуть, але й ті з чужими проти нас б'ються… Лобода крівавився тут проти панів за простий люд, а ми… От у Натіїва в штабі я тепер усіх лубенських панів застав, як у себе дома, а там на горі (показуючи рукою на «Види») підпанки дивляться. Ох, коби скорше свою державу збудувати, свою владу настановити»…

І дійсно, на «Видах» аж чорніло від цікавих. А скільки там було здорових мужів, що добре вміли кріс в руках держати. Між тим розвивався обхід і з півночі, зліва охвачена 4-та сотня не видержує і загинає ліве крило назад, відкриваючи тим способом міст, по якому єдиному можна було перевести взад коні, бо голі думати перепровадити їх в брід через потік, береги якого так розмокли, шо ледви може псрсбристи людина. Ясно, що не буде можна використати коней, ані для атаки, ані для маневру. Треба було їх просто рятувати з тої небезпеки, якою став лівий беріг потока в окилиці хуторів С'олоницьких, отже, і потягнулись наші коні по п'ять, по шість на одного коновода, через місг до села Солониці, де коноводи мали поставити їх на припонах, а самі мали скріпити солоницьку залогу, забезпечуючи наше праве крило.

Це був останній час. бо незабаром купі почали бита по мостош дошках.

У цей мент через міст перебігає декілька людей до штабу. а більший гурток озброєних прилягає за насипом, по якому іде шлях на тому березі.

Це спішить допомога — сотня Дорошенківщв. Вона, як і всі наші «сотні» того часу, в силі заледви 43 крісів, але з одним «Максимом».

Командант сотні, зголошуючи своє прибуття, ставить мені офіційне запитання: «Пане полковнику. а хто перед Вашим полом? Якшо це чехо-словацькі легіони, то наш полк рішуче постановив з ними не битись і сотня не може вас піддержати». Діставши відповідь, що перед нами не чехи, сотня пішла на ліве наше кризо для піддержання 4-ої сотні та почала звільна відсувати ворожу лаву.

Підійшов і віз з набоями та з його прибуттям змагається стрілянина. але ситуація не кращає, бо на правому крилі все густіше скуплюються «червонолямпасники» з донецьких полків і густіше летять звитам кулі.

Шеста година по паї, а на гармату тільки по 4 набої.. Потгано. І як довго тягнеться цей весняний вечір! Як луже хочеться, щоби скорше згасли оці скісні проміні сонця, що падуть із того берега Сули, граючи блесками на копулі собора в Лубнах й на поверхні ставків між Солоницею та хуторами, що хвилюються дрібними хвилинками, ніби тремтять від попадаючих у них куль.