Нарешті винайшли ми одного з членів демократичної пореволюційної Ради Міста та запропонували йому зібрати своїх членів і почати урядування.
Він перелякався страшенно і запитав, яка ситуація на фронті, чи не повернуться большевики.
Звичайно, я й сам не знав ще тоді як буяє, а тому заявив йому, шо це нібито робиться тільки на те, щоби організовано зустрінути німців і не дати їм приводу до реквізіцій по методам війни. «А-ле»… — сказав член Ради Міста — "це ж неможливо!.. Ви ж бачили отих під церквою? Ось той військовий, це старенький собі демісіонований полковник, який тут учителював. Уся його вина, що ми його як просвітянина намовили, щоби став комендантом міста від Центральної Ради, бо це була людина культурна, популярна, не шовініст, словом свій і розумний. Ви ж бачили, як його живцем спрепарували. А тих двоє нещасних за те, що колись якусь там маніфестацію улаштовували…"
Довго ми умовлялися та нарешті як він, так інші члени ради згодилися урядувати, тільки під загрозою зброї, під примусом, який їх, мовляв, позбавить відповідальности перед тими, що відійшли, і тими, що можуть ще прийти.
Мушу зазначити, що такого терору, як у Хоролі, не бачив я більше ніде на свойому довгому шляху по Україні.
Як би то не було, а таки гайдамаки мусіли піти по адресах, заподаних тими самими, що їх «примушувалось», та привели владу під баґнетами до ратуша (думи), де командант полку в умовленій вже наперед формі наказав почати урядування.
Одночасно з тим прибігли до штабу представники місцевого відділу «казнайчества» (державного скарбу) та просили, щоби я забрав усю готівку «українських карбованців, у купюрах по сто, Центральної Ради, бо вони дотепер її переховували, побоюючись репресій за українські гроші», очевидячки як теж контрреволюційні, і тому вони тепер раді б їх віддати тому, хто візьме «в законний спосіб», тобто на військову вимогу і за поквітованням. І вимога була вже написана, навіть «контрреволюційною», тобто українською мовою, лише прибити печатку та підписатись. І так ми ненадійно стали власниками майже 90 тисячного капіталу в грошах Центральної Ради. До того і "чека" залишила нам дарунок, так коло 15 тисяч та цілий віз чудових, чорних решетилівських смушків.
Мійська Управа від них відхрещувалась, кажучи, що цю «військову здобичу» привезли москалі зі собою.
І гаразд. Я змобілізував всіх шапочників в Хоролі та дав робити однакові шапки для цілого полку, включаючи і гармашів, бо мені, правду кажучи, набридли ці чорні патлаті папахи, як ті воронячі гнізда, і це ріжноманітне накриття голов бувшої російської армії, яке робило полк подібним з вигляду до тих «даточних людей» чи «ляндштурмаків» ополченців.
Вже на другий день, коли ми зустрілися з німцями, полк парадував у новісенькнх чорних смушкових і то решетилівських шапках зі шликами і дармовисами та красками по сотнях: малинова — 1, світло-червона — 2, темно-зелена — 4 сотня, 3-та сотня залишила свої сірі смушки і жовтий шлик. Скорострільні були з чорними, гармаші з темно-червоними шликами — зв'язкові і штаб — малиновий, але з золотими дармовисами.
Нарешті з'явилися біля полудня і німецькі кавалеристи, до яких я післав вже давно зв'язкових.
По молодецьки з піснями в'їхала в Хорол ціла їх сотня, і ми вперше почули нову німецьку пісню про бої з французами та москалями.
У штаб зголосився за інформаціями комендант, очайдух по вигляді, який не робив собі нічого з мого попередження, що на східньому березі річки Хоролу не все гаразд, і самовпевнено заявив, що він рішучо піде вперед. Та за яких три годині сотня панічно завернула, везучи на возі свойого команданта і ще декілька вбитих та ранених. Німці заявили, що майже неможливо воювати з таким невловимим й невідомим ворогом, якого там зустріли: «Женеш — кажуть — когось, доженеш до села — нікого немає, а за хвильку знову розстрільні в новому напрямі, які також невідомо куди зникають».
Ось тобі і Бас, дійсно не хто-будь!
Між тим бій, що йшов на південному заході, змовк, і ті ворожі сторожі, що були перед нами, почали відходити в напрямку на Веселий Поділ, куди, по відомостям, які назбиралося телефоном, зосереджується все, що не змогло пробитись на Ромодан і звідкіля можлива нова спроба удару на ст. Хорол.
У штаб полку почали з'являтися ріжні люди: прийшов якийсь сотник російської служби, прізвище його, на жаль, забув, хоч і був він у мене зо два місяці в полку та, заявившись українцем, запропонував доставити для потреб полку автотранспорт в кількости трьох вантажних авт, два легких і декілька мотоциклів, які він вивантажив, вертаючись з фронту в Ромодані і які находяться в околицях Хоролу з винятими і захованими маґнетами. І дійсно, за годину вже перед штабом стояв Форд і мотоцикліст.
Далі прийшла якась старенька бідно одягнута жінка та просила російською мовою дозволу поховати чоловіка, ось того нещасного команданта міста. Я приділив їй у поміч двох гайдамаків і сказав, що всі витрати на похорон полк бере на себе і що. якщо справа на фронті дозволить, то буде призначений відділ війська для проводів останків трагічно закатованого полковника.
Потім прибіг якийсь товстенький панок, гарно мягнутнй у вишиваній сорочці, та чудесною українською мовою просив негайної допомоги від полку, який він мусить йому уділити, якщо полк є представником иравної української влади, У нього, бачите, прокляті селяни увели найкращого верховою коня «Рекорда», — такого жеребця виїзженого, як дитина, ось тому мусить полк вислати стежі, бо, бачите, він не певний, в яке саме село цього «Рекорда» увели, і що, його обов'язково треба знайти, і то негайно, бо чого доброю це українськс цінне майно погонять у Московщину. Цікаво, що всі три адреси «Рекорда» були на лівому береті річки Хоролу, де ще буяли Бас і Вареник.
Коли я цему добродієви заявив, що ми тут не для виконування «правно-державних» функцій та відішукування жеребців, то він почав сваритись і відгрожуватись німцями, але побачивши, що за це можна легко опинитись та дверима, взяв і запросив увесь штаб до себе на вечеру.
Не пам'ятав я його прізвища, але затали мені, що це якийсь з великих хорольських власників і українофілів.
Цей свідомий і державно мислячий муж звернувся потім зі своєю «Рекордівською» справою і до німнів, але без вислідів.
Цей епізод такий же характерний, як і епізод у Покровській Богачці, та з'ясовує у дрібних випадках це, хто, для чого і якої України собі тоді бажав.
«Рекорда», як потім читач побачить, ми мали шану приймати в полку в досить таки цікавих умовах.
Стали зголошуватись всякі добровольці та інші особи і ріжними скаргами.
Нарешті прибігло трьох дуже схвильованих добродіїв, що заявили себе представниками українських соніял-революцьонерів і соціял-демократів та в дуже обережній формі завважили, що ми, на їх думку, можемо скомпромітувати українську владу, бо до них дійшли чутки про виконування розстрілів, між іншим одного на вулиці. Очевидячки, це відносилось до випадку зі збройним опором грабіжників.
Вони нарікали, що населення втомилося віл безправ'я та насильств і що тільки бувший комендант Центральної Радя, якого замордовано, вволив правний порядок — а тут, коли ще непоховані трупи під тюрмою, знову почались розстріли…»
Довелося впорядкувати в полку нову немилу установу «Ввоєнно-полевий суд», бо не можна було лишати безкарними вчинки не чужих, а й тих «своїх», які пристали до полку не з метою боротьби за волю України. Не можна було лишати не знищивши те людське шумовиння, з яким однаково мусіла боротись кожна влада, та ще в часах революційних, коли нема ні часу, ні змоги вжити заходів довгих і коштовних, щоб направити зіпсовану обставинами лкюдину, заховуючи їй життя і зробивши 1 корисною для загалу.
Отже, використавши те, що в полку були правники з повною високою освітою, зорганізовано полевий суд — оригінальний, бо природньо у військових частинах в таких судах засідають самі лише вояки з психольоґією не суддів, а месників.
Щоби заспокоїти прибувших громадян, відправлено їх в кімнату, де якраз відбувалася судова росправа не над чужими грабіжниками, з якими ми вже покінчили всі розрахунки, а над своїм гайдамакою, який не так давно пристав до полку і допустився грабунку та насилля над безбройними мешканцями і був пійманий на гарячому вчинку.
По закінченню суду, що виніс обвинуваченому смертний присуд, вернули представники партій цілком заспокоєні та заявили, що вони тепер бачать, що це дійсно правний порядок хоч і суворий та недемократичний, бо їх партії є проти смертної кари.