Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Штаб заходить у якусь хатину, що під рукою, бо стоїть у центрі всіх донесень близько перехрестя шляхів.

Хатина небагата і в її убогому умеблюванню різко кидається в вічі роскішна канапка та люстра: дар революції зі сусіднього панського двора.

Господиня висока гарна молодиця, з трохи вихудлим обличям та міцними м'язами рук, які свідчили про трудове й нелегке життя, зустрічає нас якось холодно, більше того, як би вона могла зустрінути нас так, як то показують ворожі вогники її гарних чорних очей, то, певно, швидко ми опинилися би за порогом.

Але ж ми люди бувалі, залишаємось, а мій кінний джура Ковбасенко з Полтавців і з бувшого полку «Великої України» починає турбуватись про сіно коням, привітно балакає з молодицею, кудись з нею йде, а за кілька хвилин повертає і я чую останні слова його розмови: «Та ні, ніколи в світі ніхто з нас і сам полковник проти бідноти та за панами не піде».

А потім, сідаючи за швидко влаштовану вечерю (штаб тоді, старшини і козацтво їли і жили разом), нагинається до мене Ковбасенко і потихо каже: «большевичка, брат ранений вчора в бою з нами, відвезли у Ромодан, чоловік у якихсь большевицьких партизанах в Хоролі. Каже: «Україна — панська вигадка».

По вечері зав'язується гарячий спір у хаті та смішно й боляче слухати, як «Павлуша» своїм одеським говором дуже мало «па русскі» і зовсім не по українськи доводить про Самостійну Трудову Україну, а ця селянка з різкими жестами мозолистих трудових заскорузлих рук, чудовою полтавською говіркою, перечить, що жадної України немає, що лише пани і підпанки українці, бо хочуть, щоби гайдамаки їм допомогли нищити бідняків. «Ось чекайте — викрикує вона — Бас чи Вареник покаже вам тую Україну!..»

Це вже цікаво! Питаю тоді з тиха: «А що за один той Бас та Вареник?»

«А це наші бідні селяни. І не гадайте, що це хтозна-що, у гвардії «бахмайстром» був та ще у кавалерії, а другий теж у гвардії «унтерцером» ось що!»

Але раптом господиня змовкла і налякано на нас дивиться, очевидячки, щойно тепер пригадала, що ми «за панів» і можемо поставити її «к стєнку», як большевичку.

Тому вона далі вперто мовчить і не відповідає прямо, але невгомонний Ковбасенко все таки уговорив її та під кінець нашого побуту до мене привів якогось старця сліпого на одне око, «кий був зв'язковим від Баса. Він теж відмовчувався, але згодився таки віднести Басові повідомлення, що ми з ним не хочемо битись та даром проливати неповинну українську кров (пояснення: як земляки, що одною мовою балакають) та що ми «не за панів».

Поки йшли усі ці пертрактації, події розвивалися. Вже у пітьмі ночі в Покровську Богачку вскочила німецька стежа в силі пів сотні кінноти, яка над'їхала від сторони Лукомого, але мусіла об'їздити сторожу москалів, які ночували на південь від Покровської Богачки.

Від Лукомого, по словах начальника стежі, йде баварська кінна бриґада під орудою ґенерала Едлєр фон Донау, якого метою було заняти Хорол і рушити далі на Полтаву.

З Хоролу проскочив якийсь інтеліґентний пан, перебраний по селянськи, та переказав, що в місті бушує московська "чека", яка розшукує всіх свідомих українців, без ріжниці соціяльного стану, що дехто вже спійманий і нещадно скатований і що може вже кого і вбили.

Отже, довше чекати годі й тому, по півночі, при слабім сяйві місяця, який раз-у-раз потопає, скриваючись у швидко пливучих кудись на південь хмаринках — йдемо до Хоролу.

За стацією Хоролом степ рівний, відкритий, на якому лише коло стації чорніє купка високих тополів та ясенів, що скупчились коло стаційних забудовань, і декількох недалечких хуторів.

На широкому шляху, що виблискує де-не-де калюжами, то виринають, то зникають, як примари під проривчастими проблисками місяця з поза хмари — люди, коні і гармати.

Ось і червоніє небо перед нами і на ньому видно сілуети перших будівель міста, між якими марою чорніє тюрма, цей постійний символ влади та права Росії.

У тому напрямі чутно недоладну стрілянину, викрики — знову стріли і тихне.

Ось гонить конем гайдамака і голосить: «чеку» нечайним наскоком знищено; може дехто і втік; 3-тя сотня вже господарює в місті.

З першими промінями в'їздимо в місто. Місто немовби вимерло. Усюди тихо, безлюдно, порожньо, — навіть пси якось не гавкають.

Відразу стає зрозумілим, чому: крім нагих трупів під в'язницею, поруч щойно збудованого собора, стоять сперті до стіни два трупи мужеський і жіночий, без нитки вбрання і з прорізами між ребрами, так що на них нібито мальовані чорними смугами запеченої крови кістяки. Досить, не буду передавати дальших детайлів полового садизму.

На ступінях собору сидить людина в салдацькій одежі з жовто-блакитними стрічками на рукавах, поли плаща долом цілі в крові. Це теж мерлець, з якого випороли всі внутренности та випхали сіном, неначе якого чучела. В правій щоці мерця зашпилиний значок, ось той невдалий значок з Архистратигом Михайлом і написом на другому боці: «Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського народу: Михайло Грушевський в першім році свободи України».

Це, вибачте, вже не революція, не нищення ворога, в ім'я законів класової боротьби, це вже хтозна що — Азіятчина! А скільки я доводилося зустрічати; і не тільки у большевиків…

Гайдамацькі стежі проходять вулицями міста. Тріскають по них стріли. Це в спішному порядкові відходять вчорашні господарі, і декілька їх попадає в полон.

Висяпані наші розвіди на південь натикаються на йдучу до міста пішу ворожу сторожу, яка спиняється і нерішучо крутиться на однім міспі — то вперед то взад.

Серед ранньої тиші мертвого міста чути далеко крісові постріли і раптом, з півдня, разом із вітром, що гонить отари білих і сірих хмар, залітає гук сальви 4-ох гармат, що нагло переходить у рев, і стихає.

Ворожа піша сторожа спиняється і починає окопуватись. Міст через річку Хорол заняли наші, але стежі напереді зустріли вогонь людей в селянських свитках, очевидячки, шо це той Бас і Вареник.

Нарешті починає і місто давати познаки життя. Першими з'являються на світ Божий німці. Це справжні німці у військових одягах: військові полонені які були тут на роботах.

Їм, як вони самі казали, найменше загрожували репресії «Чека», а тому вони перші і ризикнули піти на розвіди.

Через цих німців поінформували ми населення про нашу «неагресію» і вкінці почали відкриватися крамниці та почали виходити мешканні. Але нам було надзвичайно важко дати собі раду. Ми не мали змоги виділити значніших сит для порядкування в місті а до того не порядкування без співпраці місцевих людей було майже неможливим. Ось, наприклад, стежа Гордієнківців захопила якусь ватагу на гарячому вчинку, причому одного, який ставав опором. застрілено на місці, а з трьох арештованих було двох москалів і один лотиш: далі на заяву німців вилягли наші хлопці якогось китайця, шо влаштувався як тимчасовий муж у якоїсь громадянки, стероризувавши її зброєю. Всему тому можна було б запобігти доволі скоро, але при допомозі місцевої влади, та її не було, а при всякім відвороті, навіть і правильної армії, бувають бешкети віл непевного елементу, шо залишається позаду і якого і не відріжнить у масах населення.