Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На ніч наказано повести розвідку: 1-ій сотні в напрямі на Лукоме, піхотинцям з півдня на Богачку, а 2-ій і 3-ій сотням проти свого розташування, останній з них також і в напрямі Ромодану.

До другоїтретьої години вночі ми вже мали досить вияснену ситуацію, а саме, що ми є в півколі ворожих частин, бо заняті хутори на пів відстані між Покровською Богачкою і селом Лукоме, а від них ворожі сторожі тягнуться безпереривно через Покровську Богачку та знову висуваються на захід коло залізниці, займаючи там переїзди між Ромоданом і Солоницею. Ці сторожі були дуже чуйні, так що нашим розвідникам було важко з ними упоратись, але все-таки наші пішаки зняли одну стежу, якої документи виявили, що перед нами у Покровській Богачці стоять лотишські червоні частини.

Пішаки наші чули, як пройшло п’ять потягів на північ до Ромодану і три від Ромодану, та як два з останніх надовше затримались за Покровською Богачкою, де була стація Хорол.

Таким чином ясно стало, що таки підійшла та допомога, на яку чекали большевики.

Тому, що ми вже зійшлися з порядними і регулярними частинами, то ця ніч коштувала нас більше, чим всі ті бої під Лубнами.

З розвідки, що налетіла на ворога під Богачкою, вернув лише один і причвалало три поранені коні. Одного вбитого з тієї розвідки забрала в ночі наша стежа, а решти так і не знайшли. Розвідка втратила з пішаків трьох ранених і одного вбитого, з 1-ої сотні, якої розвідка теж була наскочила ніччю на ворожий вогонь, не вернуло 3-ох гайдамаків; навіть у гармашів був один ранений, так що загальні втрати винесли яких п’ять відсотків бойового складу полку.

Коли штаб полку мав уже всі ці відомости, наказав на ранок, ще заки розвидніє, остре поготівля, коні мали бути посідлані, піхотинці зосереджені коло возів, гармати на позиції.

Ця ніч з 22-го на 23-ій була цікава ще й тим, що тоді вперше на Україні, нам довелося спостерегти початки соціального поділу на селі, в тім, здавалось би, моноліті, за який ми його уважали.

Знову таки доведеться забігати вперед і змалювати це явище, бо воно не обійшлося таки без впливів на ті бої, що велися на землях і поза хатами цих сіл, в яких люди не були вже цілком пасивні, а сприяли або шкодили ріжним сторонам.

Не знаю чому, мабуть, тому, що в тих околицях, про які мова, була переведена частково «столипінська реформа», чи то в залежности від впливів поблизького Ромодану його робітнями, але тут соціяльна диференція відчувалась гостро.

До речі кажучи, цей соціальний поділ був відніший на Лівобережу та майже зовсім не відчувалося його на Запоріжу, ані на Волині чи Поділлю. Не знаю чому це було так, може, тому, що ми були в ріжних сторонах України і в цілком відмінні часи, коли були цілком інакші соціяльні обстанови нашої визвольної боротьби.

«Столипінська реформа» в 1910–1912 роках полягала в тому (для тих пишу, хто цього не знає чи не пам’ятає), що селянинові, шляхом повної протекції, давали можність відокремитись «на отруб», тобто зібрати докупи належну йому, в тому чи іншому вигляді чи то як громадську, чи як приватну землю, який міг відмежуватись від сусідів «на отруб» і міг поставити собі на цьому кусникові землі хутір і зажити своїм власним життям. Отже, штучно творилася верства дрібних земельних власників і тим змінялася психіка селянина.

Однако на ці хутори «отруба» спромоглися вийти далеко не всі селяни. Тому поруч із великими селами, як от Солониця та Покровська Богачка, були й хуторі солоницькі, хуторі покровські і т. д.

У селах залишалася тоді попередня система господарки, на хуторах нова. А тому, що хуторі мали підтримку держави, ті із них, в яких були активні та заможні господарі, почали поширюватися коштом слабіших та коштом села, що хутко пішли в найми до тих «крєпкіх мужічкоф», як їх назвав «реформатор», подібно як йшли і до тих панів, яких шиковні маєтки паразитами приліпилися до великих селянських осель цього району.

Цей клин в село вбила розумна й талановита рука, тому панський двір — низкою цупких щупальців — «отрубів»-хуторів почав дусити і пролетаризувати решту селянства.

Природньо, що у відповідь на тс прийшла ненависть визискуємих проти визискувачів.

Для українського визволення було дуже погано, що ті пани, які сиділи по тих районах, були хоч й не всі, а тільки частинно «просвітянами», що займалися українським, чи пак малоросійським культуртрегерством, а тому та переважаюча маса селянства, яка залишалася поза «отрубами», чи втратила позиції в економічній боротьбі на «отрубах», мала нахил залюбки ототожнювати нас, значиться, війська Центральної Ради, зі своїми соціяльними ворогами, панами та кулаками, які теж «от про цю Україну кажуть» та «своєї української влади хочуть», тобто в їх примітивній уяві українська влада мусіла бути владою панів та кулаків і природньо «чужою».

Цікаво, шо панове дідичі та кулаки теж числили нас «своєю» владою і звертались до нас за вирішенням тих чи інших примітивних «соціяльних» проблем, яких вже назбиралось досить багато.

Щоби оминути закидів певної сторонничости, якої вистерігаюся в моїх спогадах, то наведу докази, а шановних читачів попрошу й надалі звернути більше уваги на відносини населення в його ріжних верствах.

І так, тільки ми стали на ніч по хуторах, як прибігли дядьки та просили «негайно арештувати, а то й розстріляти тих «большевиків», шо є по хуторах». 3-тя сотня в першій горячці вже вислала була відділ на екзекуцію над «большевиками», на щастя, вислані штабовій спинили розгін і «большевиків» приведено в штаб. Тимчасом ми розпитали дядьків, хто є отті «большевики» та в чому їх «большевицька» діяльність і виявилося, що «большевиками» є: народний учитель, який агітував за земельною реформою та за списком українських с-рів і доводив, що право приватної власносте є злочином. Цей учитель тієї ж ночі прийшов до нас з Покровської Богачки з повними «формаціями про розташування большевицьких військ і вступив до нашого полку. Далі тими нібито «большевиками» були з селян ті, які агітували за експропріяцію панських маєтків в Покровській Богачці і за — уявіть собі, який злочин — за проведення негайно земельної реформи після змісту… декларацій Центральної Ради, а не її пізніших пояснень та обіжників.

Тим «большевикам» хуторське кулацтво разом із дідичом загрожувало приходом «порядних» військ, отже, ми і прийшли разом із німцями… і тому стали для них чужими. Вони воліли допомагати большевицьким чужонаціональним частинам тим більше, що ці останні добре таки агітували проти нас, використовуючи вищсім&льовані настрої.

Тому-то кожний збіднілий хутір у цьому районі, в околиці Хоролу, був розвідником для ворога і там знали про нас стільки, скільки ми про них. Тим-то пояснюється появлення в цьому якраз районі партизанських відділів під орудою Вареника та Баса, відділів, сформованих з українських селян, які воювали проти українських військ і тієї влади, що деклярувала себе владою «народу селян і робітників», про що ще буде мова.

Далі побачимо також, що коло Полтави, де переважають села і де не було «столипінської реформи», обставини змінюються.

З першими проміннями світанку 23-го березня виїхав номандант полку зі штабом на розвідку до тих високих розкопаних могил направо від шляху, що лежали в якихсь 1500 кроках від горбів перед Покровською Богачкою, на які висунулися ніччю ворожі сторожі.

З могили видко далеко на всі сторони: просто край села Покровської Богачки в 1000–1200 кроках за тими горбами, що їх займала ворожа сторожа, до неї в південному кінці підходить великий шлях; вліво рівний степ до Ромодану, весь у смугах туманів, що піднімаються над нерозтаявшим ще снігом. Вправо на обрію вал того язика, що йде на село Лукоме, загинається і зникає за хуторами в придолі, де ночувала перша сотня і де тепер лежить біле пасмо туману, з якого сторчить мов острівець група дерев, позаду йде повільно в долину шлях і від нього — вправо і вліво спускається, помалу в один і швидко в другий бік, степ чорний, розораний і заволочений — на південь рівнобіжно до цього шляху ясніють дві смужки полевих доріжок.

У далекозорі видно докладно невеличкі окопи, розкинені то там, то тут по цілому овиді у східній стороні, з окопів піднімаються димки, а між окопами вряди-годи пройде то зникне групка з двох, трьох людей з крісами — очевидячки, зв’язкова стежа — направо в напрямі на Лукоме герцює розвідка 1-шої сотні під ворожим обстрілом.

Безумовно, маємо до діла з регулярним військом, бо сторожі — це малюнок з російського статута (впоряду).

З близчих горбів помітили рух у розколі могили та почали пострілювати, і то досить влучно, бо кулі дзикали близько та чиркали об могилу.

Але як тут підійти до них та підглянути те, шо там позаду, за сторожею? Той «большевик» (з куркульського погляду) учитель казав, що на стації Хорол висаджувалась цілу ніч піхота і кіннота, не знав тільки чи з артилерією, і вони заночували в Покровській Богачці. Спробувати, мабуть, стрільнути з гармати на високому розриві, щоб селові не пошкодити, може поділає.

Зв'язковий іде до батерії, видко як вона поволі витягається з нічлігу та переходить вже на ріллю, де стає. Від неї іде їздець на могили з телефонічним дротом, але в той час щось зачорніло на шляху, та з Покровськоі Богачки виходять піші стсжі, за ними застава, а за 10 хвилин і цілий відділ в сотню людей зі скорострілами. Вправо через горб теж йдуть групи людей на захід і перед ними трухцем відходять наші кінні стежі.