Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одночасно тріскають постріли в другій сотні і десь далеко в стороні Лукомого бухає один гарматний стріл, за ним другий, третій.

Починається, очевидячки, наступ сил кілька разів більших, чим Гордієнківська горстка, а мабуть й більших, як ціла Запоріжська група.

Було вже біля 7-ої години ранку. Треба значить гальмувати, скільки можна, цей наступ, щоби дати час на вирішення бою під Лукомим, де чимраз більше змагається гарматня стрілянина, та де, очевидячки, намагається перейти Сулу, нижче Посулля, німецька кіннота. Отже, наказується 2-ій сотні з двома скорострілами під орудою Андрієнка прикривати великий шлях, посуваючись попри нього, і шукати зв’язку з нашою піхотою; 1-ій сотні залишитись в придолі біля хуторів, піхоті під орудою Олекси Григорієва (не все ад’ютанти мають бойові завдання, лише у Гайдамаків) пересунутись на возах попри хуторі в долину на зади і з кількома кінними забезпечувати полк від можливости далекого обходу зі сторони села Лукоме, 3-тя сотня і гармати мали оперувати на полевих доріжках на південь від шляху, звідки можливо обстрілювати з гармат весь аж надто широкий «фронт» полку; 4-та сотня в руках команданта поза 3-ою сотнею.

Наказ видається сотенним, що з’їхались на перехрестя доріг під могилами. Вони дістають вказівки, які в тих обставинах уважалися доцільними, а саме — здержувати ворога комбінованим боєм, спішуючи гуртки і примушуючи його розгорнутися та загрозою кінного наскоку приневолити його до задержки, щоб затаїти час. Увесь успіх залежав від ініціативи низчих комендантів, обопільної підтримки та рішучосте всіх у полку. Лубенські бої давали запоруку, що з Гордієнківцями можна ризикувати й на це.

Чвалом роз’їздяться командуючі по своїх частинах, і вислови гупає перший наш гарматний постріл, починаючи «концерт».

Ворожа передня сторожа, попавши під шрапнелі, розгортається в рідку лаву вправо від шляху і настирливо посувається до могил, звідки після крісової перестрілки з’їздять стежі 3-ої сотні.

Ворожа розстрільна займає могилу і бачить перед собою відходячу трухцем лаву 3-тої сотні і наші гармати, які сердито доводять їй всю небажаність перебування на могилах. Піднялась остра стрілянина, кулі свищуть по цілому полі і деякі дзенькають в щит гармати, що лишилась на позиції, в той час, коли друга переїздить на нову позицію взад.

В центрі стає надто тепло, але швидка наспіває допомога: зліва виїздить поблискуючи витягненими шаблями 2-га сотня, а її скоростріли примушують могили дещо втихнути. Направо теж відзиваються скоростріли першої сотні і ворог проти 3-ої сотні дещо уговкується, але не надовго.

Справа і зліва від могил розтягаються нові, широкі ворожі розстрільні, тому 3-тя гордієнківська сотня та гармати і скоростріли, не чекаючи нового навалу куль, трухцем відходять за недалекий пригорб, де вже не видко з могил, залишаючи тільки рідкі кінні стежі.

Вже дев’ята година — і добре, бо ворожа піхота пройшла від Покровської Богачки усього 2 кільометри, тобто, як буде так поспішати, то недалеко дійде.

Очевидячки, що в них немає гармат, бо певно були би показали їх за ці майже півтора години. Мабуть, що це якась бічна охорона так 1000–1500 багнетів, якій не ризкнули дати гармат, бо непевні дороги.

Серед тишини, що залягла по нашому відвороті, чути як несеться гук гармат від сторони Лукомого, починають бухати гармати і наліво близько коло залізниці, на якій видно, як снуються дими декількох потягів.

Позаду, в ясному соняшному сяйві, виблискують копули Лубенського собору.

— «Мабуть, що з Видів на нас дивляться»… — каже гайдамака, зі стежі 3-ої сотні, стягаючи коня поводами, який рветься до своєї сотні, що вже зійшла в невелику заглубину і помагає гарматам переїхати через болото, в якому грязнуть колеса.

Ворожа піхота, не бачучи нас більше, встає й починає стягатися до великого шляху, щоби не йти по вогкій ріллі, в якій грязнуть нога. Але ні, так не йде!.. І знову гупають наші гармати, білими хмаринками над шляхом, переконуючи ворожу піхоту в неможливосте користуватися такими вигодами, як шлях, коли перед ними українська гайдамацька кіннота.

Знову розвертаються розстрільні та, грузнучи по ріллі, звільна посуваються на захід.

Добра піхота, — мало звертає уваги на вогонь наших гарматок, але, щоправда, вогонь Цей дуже таки слабонький, бо з початку боїв було лише по 70 набоїв, а тепер ще меньше.

Раптом зривається тріскітня вліво від шляху! Спиняються ворожі розстрільні: це 2-га сотня блиснула їм у вічі шаблями, позначивши початок кінної атаки, бо, звичайно, атакувати жмінці кінноти таку велику розстрільну було годі.

Звідкись і від залізниці, де все сильніше гули гармати, впало дві гранати, знімаючи чорні стовпи диму та болота за великим шляхом і — ворожі розстрільні знову пішли вперед.

В центрі розвертається в рідку лаву герцьовників третя сотня і також готується до чергового наскоку та чергової затримки наступаючих. Справа від далеких хуторів, що в долині, виїздить негайно лава 1-ої сотні, звернена майже на південь — перескакує якийсь рів і задержується. Від неї під'їздить гонець і доповідає, що до хуторів підходить ворожа кіннота, шабель 300–400; а далі видко ще другу групу яких 200 шабель; кіннота ця зі списами, одягнена в короткі кожушки і штани з червоними лямпасами.

Ну, а що буде, як це якийсь донський козачий і фронтовий полк? Як тут викрутитися?

Між тим третя сотня чвалом пігнала на горб, обстрілювана піхотою, шо задержалась — і вихрем у розсипці повертає знову у долину.

Готуємося до зустрічі нового ворога, про якого повідомляємо другу сотню з наказом не спускати нас з ока, щоби отримувати зв'язок, пішаки дістають наказ засісти в якомусь хуторі та бути на поготівлю, як ми наведемо на них ворожу кінноту і пічнемо бій, спираючись на їх вогонь. Третя сотня дістає наказ злізти на хвилину з коней, щоби вони випочали і набрали сил на випадок кінного бою, гармати, щоби підготовились до вогню направо та до швидких змін позиції. Взагалі робимо все, щоби зручним маневруванням вирівнати невигідні взаємини сил.

Ось і ворог: досить стрункі лави виїздять з хуторів і трухцем їдуть угору в напрямі на 1-шу сотню, яка неторопливо відходить до 3-тої та 4-тої сотні і гармат.

Дійсно, — списи, козацька виправка, червоні лямпаси… але перший наш гарматний стріл руйнує ілюзію донського нібито козацтва. Кіннота замість того, щоб розсипатись та прибавити ходу, унеможливлюючи тим способом противникові добрий приціл і вирватись поза обсяг вогню, їздці сипляться як горох із коней, покидаючн їх та списи і чим швидше пішки біжать до хуторів, звідки починається безладна крісова стрілянина. Перша сотня, що в той час підійшла, теж малощо не попадала з коней, але від сміху, бо фронтовики-гусари не могли видержати, дивлячись на то все.

Як потім виявилося, були то не донські козаки, а донецький пролетарський кінний полк…

Комусь то впало на думку заімпровізувати кінноту, посадивши шахтарів-робітників на козацькі коні і одягнути їх в штани з червоними лямпасами та дати їм списи до рук, якими не вміли володіти. Отже, людці, що ніколи не їздили на конях, звичайно у мент смертної небезпеки як найскорше старалися покинути все те, що їм здавалося небезпечним і що могло збільшувати їх величину та видимість як ціль для стрілів, як от кінь або спис; вони радо були б скинули певно і штани з отими червоними лямпасами, як би не зимно. Бо, щоби усвідомити собі додатні властиво ста швидкости коня, на це треба довшого часу. Тому з «донецьких» полків вийшло ні те, ні се; ні піхота на конях, ні кіннота.

У всякому разі за цілий 23. березня вони вже нас більше не непокоїли спробами кінної атаки, а були шкідливі лишень тим, що весь час висіли у нас за правим крилом і врешті, покинувши цілком коней і перемінившись у досить порядну піхоту, таки примусили нас передчасно відійти.

Зліквідувавши небезпеку з правого свого крила, повторили ми ще один раз затримку герцьовниками наступавшої піхоти так, що до другої години попол. вони пройшли лише 10 кільометрів, а о другій годині остаточно припинили наступ, очевидячки тому, що люди цілковито були перетомлені безпереривними трівогами та походом по вогкій ріллі та слизьких стерниськах.

Ми притулилися коло тих других хуторів, які переходили через шлях перед хуторами Солоницькими та мали намір задержатись там аж до ночі. Але від наших пішаків, що були вже коло самих Солоницьких хуторів, прийшло алярмуюче донесення, що на них наступають якісь розстрільні з кінними стежами, а за хвилину донеслася звідтам гаряча стрілянина, отже, довелося з двома кінними сотнями поспішати на поміч та відігнати «Донецькі» вже спішені полки і «Крюковських партизанів», які малощо не окружили наших пішаків, а під ніч довелося перетягнути до Солоницьких хуторів і решту полку, бо таке висунення наперед малої горстки кінноти вночі було вже надто небезпечне.