— Значить, ви справді поліцейський!
— Вже пішли такі чутки?
— Невже ви думаєте, хтось із працівників вірить у казку про письменника, яку Тойбнер намагається втілити в життя? — Вона подивилася на нього з легкою зневагою в очах. — Мені здається трохи дивним, що у письменника є чотири різні обличчя, чи не так?
— Ваш готельний детектив наполіг на цій історії. Щоб не заважати гостям. Я можу розраховувати на вашу обачність?
Вона подивилася на нього зі зверхньою посмішкою й штовхнула візок, бажаючи пройти повз ліфти у наступний прохід. Рат перегородив їй шлях.
— Що це ви робите? Дозвольте мені робити свою роботу!
— Тільки кілька слів про гостя з номера 301.
— Про американця?
— Саме так. Ви щось помітили за останні кілька днів?
— Що я мала помітити? Можливо, що він рідко виходить. Здається сильно зайнятим. Майже завжди перебуває в кімнаті, коли я приношу нові рушники або застеляю ліжко.
— Чому ви думаєте, що він сильно зайнятий?
— А як іще, якщо хтось добровільно сидить у будці цілий день. І завжди на телефоні.
— Ви щось чули з тих телефонних дзвінків?
— Я не розмовляю англійською.
Рат дав їй свою візитівку.
— Якщо ви щось помітите, будь ласка, дайте мені знати. Як вас звати?
— Маріон, — вона взяла картку, знизала плечима й поклала її в кишеню. — Вибачте, — сказала вона, — але мені справді потрібно йти.
Пролунав звук, і лівий ліфт відкрився. Рат нахилив уявного капелюха й знову сів за стіл. Маріон штовхнула свій візок для білизни далі коридором.
Ґюнтер Зіґер, який в СА мав ранг шарфюрера, у звичайному житті був доглядачем одного занедбаного будинку на Бернауерштрасе. Ґреф спіймав його за обідом. Запах квашеної капусти та каселера{81} нагадав йому, яким порожнім був його власний шлунок. Він ще нічого сьогодні не їв, за винятком половини булочки та чашки чорної кави сьогодні вранці.
Допити в 50-му відділку затягнулися. Принаймні четверо інших свідків підтвердили заяву про те, що загін СА Кубіцькі на чолі з шарфюрером Зіґером і в повних регаліях, незважаючи на заборону уніформи, підійшов до старого єврея на станції метро «Гезундбрунен», а потім пішов слідом за цим чоловіком. Свідок повідомив, що знущання, що почалися на платформі, тривали й нагорі в будівлі вокзалу, поки єврей не втік зі станції.
— Хтось втрутився, — казав він, — проте йому пощастило, що нацисти мусили... е-е... переслідувати єврея, інакше вони б його побили.
Ґреф відіслав Темме назад на «Алекс», зараз йому були не потрібні послуги стенографістки. Йому треба було обміркувати спільне з Шарлі завдання, а це було дещо зовсім інше. Шарлотта Ріттер була більше, ніж стенографістка, вона думала як інспектор поліції. З іншого боку, Темме взагалі не думала, вона просто робила нотатки. Тож тепер вона сиділа в їдальні у час обіду, а помічник інспектора Ґреф жадібно дивився на чужу їжу.
— Ви не заперечуєте, якщо я продовжу їсти, — сказав Зіґер. Жінки за столом не було. Командир загону теж був геєм? Або просто затятим холостяком.
«Не треба робити поспішних висновків, — подумав Ґреф. — «ти теж їси сам. Якщо взагалі колись їси».
Він кивнув і сів за стіл.
— Виглядає дуже смачно, — сказав він, але Зіґер і не подумав йому щось запропонувати.
— Для мене готує пані Руланд із другої квартири, — сказав він, відрізаючи великий шматок свого каселера, — а я піклуюся про те, коли їй треба щось полагодити.
Ґреф знову кивнув і з бурчанням у животі чекав, поки Зіґер закінчить їсти.
— Так що я можу для вас зробити, пане комісаре? — запитав нарешті шарфюрер-доглядач, витираючи рота серветкою. Білосніжною. Ймовірно, її прала пані Руланд.
— Помічник комісара, — виправив Ґреф і прокашлявся. — Як я вже сказав, йдеться про Герхарда Кубіцькі.