Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Крістофер

І як довго, гадаєш, нам потрібно буде там залишатися?

Полі

Для кожного по-різному. Ти складаєш разом всі свої смертні гріхи і множиш це число на п’ятдесят. Потім складаєш всі свої малі гріхи і множиш це число на двадцять п’ять. Тоді додаєш їх разом, це й буде твій термін. Я гадаю, що мені доведеться провести там близько шести тисяч років, перш ніж мене приймуть на Небеса. Проте шість тисяч років — це ніщо, коли мова йде про Вічність. Я можу робити це, стоячи на голові. Це як пара днів тут.

Серіал «Клан Сопрано», 9-та серія 2-го сезону «Звідки у Вічність?»

Рана добре гоїлася, скоро вона вже зможе зняти цю пов’язку. Доволі великий шрам тягнувся на тильній стороні її долоні, який вона, мабуть, назавжди залишить собі як сувенір, адже вона нічого не могла з ним вдіяти. Подивися на себе, дівчино, ти й так не найкрасивіша! Алекс криво усміхнулася своєму відображенню, викинула старий, просякнутий кров’ю бинт у смітник і почала намотувати на руку свіжий бинт. Марлевої пов’язки, яку їй дав Гельмут, вистачило б ще на один чи два рази. Закінчивши, вона підійшла до вікна й визирнула. Вона б краще стрибала через калюжі, як діти у дворі внизу, аніж сиділа тут і затримувала подих щоразу, коли на сходовому майданчику відлунювали чиїсь кроки.

Вона була в квартирі сама. Марта та Гельмут вже були в дорозі; невістка наполягла на тому, щоб поїхати з чоловіком за місто. Гельмут запропонував залишитися вдома та пограти в карти, але потім побачив погляд Марти й здався. Алекс могла зрозуміти свою невістку. Не лише тепла, задушлива погода спонукала її поїхати до Копеніка{82}, але й усвідомлення того, що поїздка за місто означатиме цілий день без Алекс.

Минулого вечора вони троє сиділи один в одного на голові в тісній квартирі та грали в карти, майже як у ті часи, коли Алекс та Гельмут жили разом з батьками й інколи вмовляли маму зіграти партію в скат. У часи, які ніколи не настануть знову. Пограти в скат було ідеєю Гельмута, і вони витратили на це весь вечір. Алекс воліла б, якби Гельмут пішов у кінотеатр зі своєю Мартою чи на танці, чи ще кудись, але її брата неможливо було відмовити від гри в скат. А Марта покірно дістала пиво з підвалу й нічого не сказала з поваги до свого чоловіка, але її очі не могли брехати.

Цього було достатньо. Алекс доволі довго випробовувала гостинність свого брата, вона отримала постійний дах над головою на кілька днів, наїлася досхочу та зализала свої рани, а тепер пора вшиватися!

Ця жінка, ця судова секретарка чи ким би вона не була, більше не поверталася. Алекс не могла у це повірити, коли вона раптом з’явилася перед дверима і почала ставити ті дурні питання. Вона встигла в останню мить сховатися в ніші біля раковини, між шваброю, мітлою та консервами, намагаючись дихати якомога тихіше. Судова пані навіть не зайшла до квартири, а просто стояла перед дверима на сходовому майданчику. Цілком серйозно спитала, чи Александру — Алекс вже давно забула, що це було її повне ім’я — чи Александру можна знайти у її батьків. Алекс довелося взяти себе в руки, щоб не розсміятися вголос. У її батьків! У Еміля Райнгольда, який дозволив власній дочці жити на вулиці? І відмовився від свого сина? Наче вони щось про неї знають!

Але знову ж таки, та пані не була й зовсім дурною. Адже вона дізналася повне ім’я Алекс! І адресу Гельмута. Враховуючи те, що вона не сказала жодного слова за весь той час, поки поліцаї тримали її за руки. І пізніше теж. Хоча вона ледь не померла від страху перед усіма тими синіми уніформами, що оточили її з усіх сторін. Вона не була такою наляканою навіть в «КаДеВе», коли вони бігли за нею, навіть коли поліцай вистрілив у неї.

Вбивця Бенні.

Увесь час, поки вона сиділа з поліцаями, а потім коли перебувала в суді, вона боялася, що той поліцейський, чиє обличчя вона порізала, може увірватися до кабінету в будь-який момент і завершити свою роботу одним влучним пострілом. Щоночі він снився їй, його обличчя було дуже близько, кожна його пора; обличчя, яке вона назавжди позначила своїм ножем. І падіння Бенні на смерть, його тихе падіння в безодню; щоночі він падав знову. А там, високо над ним, через балюстраду дивилося те саме обличчя, спітніло посміхаючись.

Вона впізнала б його навіть через двадцять років.

Але вона не мала наміру так довго чекати.

Алекс майже відчула якусь незрозумілу тугу за старою фаб­рикою. Не через протяги в коридорах, у яких вона намагалася спати, а через людей, що були там, через Вікі та Фанні, Коце та Фелікса. Хоча треба було визнати, що Кралле та його банда щурів також вешталися там. Все у житті мало дві сторони.

Ще один вислів Бенні! Прокляття, як сильно вона за ним сумує!

Якщо він був правий, і кожна хороша річ мала свою погану сторону, то, безперечно, й кожна погана річ мала свою хорошу сторону, чи не так? Їй було важко побачити хороші сторони свого поточного становища, можливо, для цього їй потрібно було ще кілька днів. Принаймні вона знову побачила Гельмута. Якби не все те лайно, що сталося з нею за останні кілька днів, вона, мабуть, не наважилася б подзвонити в його двері. Їй було надто соромно за те, що вона зробила. Що зробив Карл. Але її старший брат обійняв її, і вона анітрохи не соромилася всього того лайна, що сталося тоді, якраз перед Різдвом. Це було перше Різдво в її житті, яке вона не святкувала. Скільки ще їх буде, таких невідсвяткованих Різдвяних свят? У всякому разі вона не могла уявити, що вони будуть святкувати Різдво на старому заводі з виробництва осей.

Насправді це був жарт, що Бекман мав померти. Причин для цього не було, у всякому разі справжніх. Вона не пролила жодної сльози за цим нацистом, але вона не хотіла його смерті. І все ж вона була в цьому винна; без її дурної ідеї цього б ніколи не сталося. Генріх Бекман був би живий без Александри Райнгольд та її дурних ідей. Цього було достатньо, щоб почуватися до біса винною та присоромленою. Що за дурна ідея, платити за оренду вкраденими грошима. Ніхто не розумів, що вона лише хотіла допомогти, ані її батько, який вигнав її, ані її брат, який відчував, що повинен її захистити. Він просто натиснув на гачок. Карл, цей ідіот! Як же вона за ним сумувала.

Гельмут був єдиним у родині, хто зміг продовжити своє життя. Тому що він швидко відколовся й пішов своїм шляхом. Саме тому Алекс було так соромно перед ним після всієї справи з Бекманом. Лише тепер, коли її відчай став сильнішим за її сором, вона змогла довіритися йому. І виявила, що всі її хвилювання були зайвими.

Без брата вона б не пережила останні кілька днів. Вона покопирсалася в ящику кухонного столу й знайшла те, що шукала. Папір та ручку, якими Марта Райнгольд записувала свій список покупок.

Алекс сіла за стіл і на мить замислилася. Тоді вона зрозуміла, що хоче написати, й олівець почав дряпати папір. А десь надворі пролунав автомобільний сигнал.

Бернгард Вайс зазвичай проводив вихідні не у своїй офіційній резиденції в Шарлоттенбурзі, а у своєму будинку в Далемі{83}. Рат одразу зрозумів чому, коли звернув на обсаджену деревами доріжку для трясогузок. Він без проблем знайшов місце для паркування свого «Б’юїка»; тут люди паркувалися не на узбіччі, а в гаражах. Пташиний спів був єдиним звуком, який він почув, після того як вимкнув двигун. Рат розпочав подорож до Далема зі змішаними почуттями. Вайс був його єдиним керівником у справі Ґольдштайна, і оскільки віцепрезидент перебував на конференції у Вроцлаві, Рат використав всю суботу, щоб відтворити деталі зникнення гангстера разом з готельним детективом Грюнертом. Їм це вдалося досить добре. Однак надія Рата натрапити на слід Ґольдштайна до того, як йому доведеться зустрітися з Бернгардом Вайсом, не справдилася. Американець ніби крізь землю провалився. Він міг бути будь-де чи ніде в цьому чотиримільйонному місті. Але навіщо? Це питання Рат ставив собі весь час. Що вже зробив Ґольдштайн? Або що він ще планував зробити?

Це сталося сьогодні вранці: Вайс викликав на доповідь свого довіреного інспектора, який з тріском провалився. Якби Рат все ще не сподівався на дзвінок примирення від Шарлі, він, мабуть, взагалі б не взяв слухавку. Так він потрапив у пастку.

Він відчинив хвіртку й увійшов на територію — в цей єдиний зелений оазис. Біля паркану ріс волоський горіх, а посеред галявини — яблуні та груші.

— Ти прийшов до тата? — запитав дзвінкий голосок, що лунав звідкись із-за дерев.

Рат підвів очі й побачив схожу на будиночок конструкцію на старому буці. Дівчинка, якій було вісім чи дев’ять років, з цікавістю дивилася на нього.

Рат кивнув.

— Ти злочинець? — серйозно запитала дівчинка.

Рат не міг не розсміятися.