Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Можна я вам дещо запропоную? — запитав Марлоу. — Це гарантовано розбудить вас.

Рат похитав головою.

— Що сталося? Я ще ніколи не бачив вас таким стриманим.

— Не приймаю між прийомами їжі, — це мало прозвучати легковажно, невимушено, байдуже, але Рат помітив, наскільки жадібним його зробив вигляд кокаїну. Він давно нічого не приймав, головним чином заради Шарлі, але колись йому це подобалося. Він підвівся. — Мені потрібно трохи поспати, і все буде добре.

— Сподіваюся, ви праві, — сказав Марлоу, оцінюючи його. Він відкрив шухляду, дістав ключ і простягнув його Рату. — Пара чоловіків з «Бероліни» стежить за будинком. Покажіть їм своє посвідчення, я повідомлю про ваш візит.

Рат узяв ключа й кивнув. Він знову позіхнув.

Будинок Г’юго Ленца охоронявся краще, ніж «Підвал Венери». І менш помітно. Навіть коли Рат замкнув свій «Б’юїк» і перетнув вулицю, він відчув, що за ним спостерігають, але нікого не було видно. Лише коли він вже зайшов на територію, до нього заговорив чоловік, який стояв у тіні дерева.

— Що вам тут потрібно?

Рат виконав рекомендацію та показав своє посвідчення. Йому здалося, що він упізнав чоловіка, який дивився на його документи. Один із тих, хто був тоді на Східному вокзалі, один із охоронців золота Сорокіна. Чоловік простягнув йому посвідчення назад, і Рат підійшов до вхідних дверей.

Г’юго Ленц переїхав у гарний маленький будиночок у Принцевому кварталі в Карлсгорсті{79}, що розташовувався дуже близько до його улюбленого іподрому. Не кожен міг собі це дозволити лише тому, що був головою клубу перснів. Здавалося, що робота з Марлоу принесла колишньому ведмежатнику гарні плоди. Принаймні до цього часу.

На кухні Рат потурбував трьох чоловіків, які грали в карти, і вони розвернулися, коли в кімнату зайшов інспектор. Один навіть дістав пістолет. Рат показав їм своє посвідчення, і вони знову розслабилися.

— Не поспішайте, — сказав той із пістолетом. — Спокійно озирніться довкола.

Рат кивнув. Його серце калатало. Добре, що Марлоу попередив чоловіків.

— У що ще ти хотів пограти? — запитав один. Більше ніхто з чоловіків не звертав уваги на запізнілого відвідувача.

— У «Велику руку», — сказав той із пістолетом, кладучи зброю на стіл. — І на жаль, один із вас, покидьків, подивився на мої карти!

Рат знову вийшов з кухні. Чому Марлоу так добре охороняє цю квартиру, коли Г’юго Ленца тут не було? Вони ще щось тут охороняють? Чи просто хочуть перешкодити «Північним піратам» остаточно принизити «Бероліну», спаливши будинок їхнього керівника?

Вітальня була обставлена досить консервативно і виявляла дрібнобуржуазний смак ведмежатника, який заробив великі гроші. Скрізь килими, плюш та пишність. З точки зору смаку, Г’юго Ленц залишився там, де був приблизно в 1890 році. Не вистачало лише портрета імператора над піаніно, але обов’язковий бюст Бетховена був на своєму місці. Рат сумнівався, що Г’юго Ленц може грати на фортепіано, але такий блискучий чорний інструмент мав стояти в кожній гарній квартирі, як уявляв собі Рудий Г’юго. Книги на полицях також відповідали вимогам освітнього канону середнього класу, були розсортовані на полицях за кольором і всі виглядали непрочитаними. Рат озирнувся. У шафах він не знайшов ані нічого примітного, ані нічого цінного. Він не знав, що шукає, це теж не завжди було важливо; часто знаходиш щось, коли не шукаєш нічого конкретного. Кімната виглядала так, наче Г’юго Ленц тут і не жив; його справжньою вітальнею, швидше за все, була зала в «Купідоні». Спальня виглядала зовсім інакше, це була кімната чималих розмірів. Ліжко було незастелене, поношені штани лежали на стільці, старі шкарпетки та труси валялися на підлозі. Гармидер показав, що Г’юго Ленц, очевидно, не планував свого зникнення. Погляд у шафу підтвердив це враження: жодних порожніх вішалок, ніби нічого й не зникло. Якщо Ленц добровільно втік з будь-якої причини, він точно не мав часу зібрати свої речі. Рат дедалі більше відкидав таку можливість, яку він розглядав на початку: Рудий Г’юго тікає, переходить на бік поліції чи «Піратів», а потім завдає смертельного удару Йоганну Марлоу. Сценарій, який би його точно не засмутив.

У Г’юго Ленца був навіть своєрідний кабінет, у всякому разі в тій кімнаті домінував масивний письмовий стіл. Рат понишпорив у його шухлядах, але не знайшов ані календаря, ані блокнота, взагалі жодних паперів. Єдиними листками в тому столі були близько десятка пакетів кокаїну. Рат зробив те, що просив Марлоу: він забув, що він поліцейський.

У шухляді внизу також були заборонені предмети. Заборонені фотографії. Порнографічні фотографії. Не для продажу, як це виглядало, лише для особистого використання. Це не були малюнки, які Рат знав зі своєї роботи з поліцією моралі, це були знімки, хоча й надзвичайно вдалі. Якийсь талановитий фотограф просто сфотографував сценічну програму «Підвалу Венери», і там було все, що не підходить для очей молоді. На вершині купи Рат упізнав Крістін, блондинку з нещодавньої зустрічі, але цього разу без халату та в дії з м’язистим гімнастом. Вона щойно збудила його в своєму халаті, але тепер ця жінка залишила його навдивовижу байдужим. Рат погортав купу фотографій з різних програм «Підвалу Венери» за останні кілька років і врешті-решт дійшов до тієї, якою він і сам міг милуватися близько двох років тому. На фотографіях було показано, як фальшивий індієць карає одну білу жінку на вогнищі — зовсім не тим способом, як це описував Карл Май{80}. Рат мимоволі переглядав фотографії, намагався знайти себе в залі, але бачив лише незнайомі обличчя. Йому довелося згадати той вечір, коли почалася вся та трагедія. А потім він здригнувся, коли побачив обличчя жінки на вогнищі, про яке він насправді давно забув і яке тепер раптом здалося йому знайомим, справді дуже знайомим. Він гарячково шукав кращу фотографію, проте фотограф фокусувався на різних частинах тіла, але найменше на обличчях. Але потім Рат знайшов фотографію, яка мала майже портретні якості, — якби прибрати вторинні статеві ознаки, то її навіть можна було б використати для паспорта. І Рат раптом прокинувся, навіть без кокаїну, на який намагався його вмовити Марлоу. Минула мить, перш ніж він це зрозумів, але тепер він точно знав, де востаннє бачив цю жінку. Це було не так вже й давно.

50-й поліцейський відділок розташовувався на Цінгстер­штрасе, неподалік від станції кільцевої залізниці та нової станції метро «Гезундбрунен». Сержант Ромеч не перебільшував по телефону. Його територія була схожа на голубник. Він перехопив відвідувачів з «Алекс» біля воріт та провів їх крізь скупчення людей, які чекали, до кабінету.

— Пане помічнику інспектора, мій кабінет у вашому розпорядженні, — сержант витягнувся по стійці струнко й звучав так само важливо, наче солдат, готовий пожертвувати своїм життям заради порятунку вітчизни. Ґреф лише злегка скривився.

— Добре, — сказав він. — Скільки у нас свідків?

— Близько дюжини.

— І вони всі досі тут?

— Так точно, пане помічнику інспектора. Я нікого не відпускав, поки пан помічник інспектора не взяв у них свідчення для протоколу.

Ґреф кивнув.

— А як з тими, хто зателефонував?

— Я викликав їх сюди. Наразі всі мають бути тут, — Ґрефа більше не дивував той натовп в коридорі.

— Будь ласка, запросіть найважливіших свідків першими, — Ромеч відсалютував йому та зник. Ґреф зітхнув.

У той час як Бьом хотів знову взятися за нещасного Лео Флемінга на «Алекс», він відправив помічника інспектора у 50-й відділок, де тим часом з’явився цілий натовп свідків.