Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як добре ви знаєте Г’юго Ленца? — спитав Рат, зробивши ковток.

Крістін затягнулася сигаретою й зі смаком пустила дим у кімнату.

— Наскільки добре, наскільки ви б не хотіли його знати, повірте мені.

— Я вірю вашому слову. Коли ви бачили його востаннє?

— У неділю ввечері. У залі «Купідона». У його кабінеті.

— Ви маєте на увазі в задній кімнаті...

— В його кабінеті.

— Що ви там робили?

— Багато речей. Якщо ви затримаєтеся на хвилинку, я вже скоро покажу кілька таких речей на сцені.

— Немає потреби вдаватися в подробиці, — Рат прочистив горло. Здавалося, Крістін подобалося дізнаватися, наскільки він католик. — Спочатку я повинен знати, чи помітили ви щось незвичне? Чи, можливо, ви говорили про щось, що може бути пов’язано з його зникненням?

— Він завжди багато говорив. Після всього. — Вона знову кинула на нього такий погляд, який мав би бути заборонений поліцією. — Як вам, можливо, бути цікаво знати, він не говорив про це конкретно, але він був в ейфорії, тому що думав, що знайшов спосіб по-справжньому розіп’яти «Північних піратів».

— Який саме спосіб?

— Він не хотів мені цього говорити. Не раніше, ніж він сказав би про це босові, — вона глянула на Марлоу.

— Невже ви не маєте жодного припущення, що це могло бути? — запитав Рат дівчину.

— Можливо, це те, про що я вже сказала босові: Г’юго зустрів поліцая, на якого покладав великі надії.

Марлоу нетерпляче похитав головою.

— Колись я вже казав тому ідіоту, щоб залишив такі речі мені!

— Можливо, Ленц хотів зустрітися з тим поліцейським у понеділок? — запитав Рат.

Крістін знизала плечима.

— Я не знаю, чим саме він займався того дня.

Рат повернувся до Марлоу, на що Крістін відповіла ображеним поглядом.

— Ви справді були в його квартирі? — запитав він.

— Звичайно. Але якби ми його там знайшли, ви б тут не сиділи.

— Я знаю, що ви його не знайшли. Але, можливо, там залишилися якісь підказки, натяки...

— Пане комісаре, ми не поліцейські, — Марлоу докірливо глянув на нього. Він махнув дівчині, і вона зникла у гримерці. Марлоу почекав, поки двері зачинилися. — Я можу дати вам ключі. Якщо ви пообіцяєте мені, що забудете, що ви з поліції, і не помітите там нічого, що може свідчити про кримінальні злочини мешканця цієї квартири.

Рат кивнув.

— Я можу бути дуже забудькуватим, — він стримав позіхання.

— Ви виглядаєте втомленим, — швидко сказав Марлоу.

Рат знизав плечима.

— Зараз у мене багато чого на думці, — він не помітив, але Доктор М., мабуть, подав знак Ліангу, тому що китаєць раптом став біля його крісла й відкрив срібну банку з білим порошком.