Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дрібного торговця наркотиками? Ви відвідали його особисто?

— Ви повинні дати зрозуміти людям, що ви дбаєте про них. Інакше вони закінчать тим, що піддадуться на обіцянки прусської поліції.

— У якій лікарні це було? І коли?

— Минулої п’ятниці. У Фрідріхсгайні. Ми не так часто бачимось. В основному спілкуємось по телефону.

— А коли ви говорили востаннє?

— У понеділок вранці. Тоді він був ще вдома.

— Ви знали його плани на день?

— Тільки те, що ми збиралися побачитися того вечора в залі «Купідона». Задня кімната Кремана — це, так би мовити, кабінет Г’юго. А іноді й мій.

— Що ви хотіли обговорити під час вашої зустрічі?

— Це має значення?

Рат знизав плечима.

— Я не можу вам сказати, поки про це не дізнаюся.

— Йшлося про «Північних піратів». Про контрзаходи. Про такі заходи, які не починають відкриту війну, але відновлюють повагу до «Бероліни». І це означає, до мене теж, — Марлоу скинув попіл із сигари й нарешті поклав її в попільничку. — Того ранку Ленц був дуже оптимістичним у телефонній розмові, здавалося, у нього був план. Через свою дурість він мені більше нічого не сказав.

— Чи міг цей план мати якесь відношення до зникнення Руді Гьоллера? Можливо, Ленц позбувся його, а потім десь заліг на дно?

Марлоу похитав головою.

— Я б про це знав. Я радше побоююся, що план Г’юго якось пов’язаний із його власним зникненням.

— Тому що «Пірати» дізналися про його план і спіймали його першими...

— Це було б очевидним припущенням. Але я не можу в це повірити. Це означало б, що «Пірати» мають намір розпочати війну проти «Бероліни».

— А це так малоймовірно?

— Це означало б, що «Пірати» або неймовірно дурні, і я б навіть не став звинувачувати в цьому Лапке, або... — Марлоу зробив задумливу паузу. — ...або «Пірати» мають у своєму рукаві певного джокера, про якого я не знаю.

— Якого джокера?

— Ваше завдання — це з’ясувати. Можливо, це той американський гангстер. Або хтось в уніформі.

— Поліцейський? Чому ви так думаєте?

Марлоу не відповів; він натиснув на кнопку під столом, і за мить відчинилися двері, дозволивши Рату швидко зазирнути в гримерку артистів, чи як можна називати таку кімнату тут, у «Підвалі Венери», кімнату, де дівчата перевдягаються для свого сценічного виступу, хоча в цьому випадку це означало роздягаються. Блондинка, яка зараз увійшла в ці двері, була лише в білому халаті та блискучій тіарі. Здавалося, вона чекала цього моменту за дверима і граційно увійшла до кабінету, дозволяючи легкому халатику розвіватися так елегантно, що раз за разом відкривалися нові частини її тіла. Рат був вражений.

— Крістін, це той інспектор, про якого я тобі розповідав, — Марлоу вказав рукою на шкіряне крісло, і Крістін обдарувала Рата зухвалою берлінською гримасою, такою оцінювальною та дражливою, що він відчув, як у нього між ніг почало поколювати. І це не в останню чергу було пов’язано з тим, що Крістін трохи нахилилася вперед, коли простягла йому руку, недбало демонструючи свої груди чудової форми. Рат намагався відволіктися від речей, думав про пані Леннарц, економку в своєму домі, та її в’ялі руки, які викручували ганчірку для прибирання у жерстяному відрі з брудною водою.

— Приємно, — сказав він, підводячись і беручи її за руку.

— Я це бачу, — сказала Крістін.

Рат плюхнувся назад у крісло й спробував зібратися з думками. Дівчина сіла на край столу і схрестила ноги так, що халат повністю оголив її. Нікого не питаючи, вона витягла пальцем сигарету з портсигару, що лежав на столі, й запалила.

— Вас тут давно не було, пане комісаре, — сказав Марлоу, якого явно потішило те враження, яке дівчина справила на його гостя. — Крістін є головною атракцією нашої програми вже близько пів року.

Рат схвально кивнув і взяв свою склянку з віскі. Ліанг вже йому долив; китаєць був уважним спостерігачем.