Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Помічник інспектора посміхнувся.

— Як її звати?

Рат знизав плечима.

— Ще не знаю, — сказав він, задоволений виглядом спантеличеного обличчя Ґрефа.

Він вирішив не паркувати свій «Б’юїк» прямо перед дверима. Ризик того, що поліція може стежити за баром і що його колишні колеги можуть записати номер його машини, через що він матиме проблеми й буде змушений щось пояснювати, здавався йому занадто великим. Рат залишив машину на станції «Вебервізе» й пішов вниз по Мемелерштрасе. Невелика прогулянка пішла йому на користь. Рат поклав свій «Вальтер» у кишеню, він не любив ходити цим районом без зброї, особливо вночі. Нарешті він дійшов до перехрестя з Позенерштрасе, і ця місцевість здалася йому знайомою, хоча й темною, причому в прямому сенсі цього слова.

«Підвал Венери». Рат мав погані спогади про цей заклад. Нелегальний бар у підвалі біля старого Східного вокзалу, схований на задньому дворі непримітної багатоквартирної будівлі. Саме тут він зустрів Йоганна Марлоу під час свого першого візиту, це було понад два роки тому. Люди Марлоу супроводили Рата, поліцейського, який вживав кокаїн, до складу біля Східного вокзалу, де його прийняв Доктор М., що поклало початок його нещасливим стосункам із гангстером. Але Рат досягнув прогресу: цього разу його навіть запросили.

Сторожові пси вже вартували на вулиці, але пропустили його аж до самого будинку, на задньому дворі якого сходи вели вниз до «Підвалу Венери». Не встиг Рат піти далі, як із тіні арки вийшов чоловік.

— Пане Рате, я гадаю, — сказав він, і Рат кивнув. Чоловік нахилив свого капелюха. — Вас чекають. Будь ласка, йдіть за мною.

Сторожовий пес повів його не до входу у «Підвал Венери», що був біля підніжжя сходів, які здавалися такими ж непримітними й темними, як і все інше на цьому подвір’ї, а ще далі. Рат пам’ятав, що ці сходи вели прямо до кабінету й підсобних приміщень. Тож його позбавили подорожі до самого «Підвалу Венери» з його шумом і безладом. Зараз йому зовсім не хотілося йти в нелегальний нічний клуб. Усміхнений чоловік та його гнів на Шарлі вщент зіпсували йому вечір. Він був радий, що має чим зайнятися, навіть якщо це було шпигунство на користь берлінського короля гангстерів. Сторожовий пес двічі постукав, і Ліанг відчинив двері. Це також нагадало Рату ту ніч два роки тому.

Китаєць Марлоу обшукав Рата, витяг з кобури «Вальтера» й зняв з нього пальто. Йоганн Марлоу сидів за столом Зебальда, менеджера «Підвалу Венери». Але його ніде не було видно. У кімнаті не було нікого, окрім Марлоу, Рата та Ліанга. Кабінет Зебальда був, здавалося, одним з багатьох кабінетів, які Йоганн Марлоу розкидав по всьому місту і використовував за потреби. Через двері було чути приглушену музику, яка мала розважати гостей всередині. Марлоу, як завжди, тепло зустрів Рата. Він навіть підвівся й потис йому руку.

— Сідайте, — сказав він, показуючи на шкіряне крісло, яке вже поправив Ліанг. Китаєць, швидкий та мовчазний, здавалося, завжди був в кількох місцях одночасно, майже передбачаючи думки Марлоу. Рат опустився на подушки. Ліанг поставив келих й налив у нього віскі без жодних запитань.

— Здається, я пам’ятаю, що вам сподобався мій віскі, — сказав Марлоу, піднімаючи келих.

Рат запалив «Оверштольц». Цигарки знову закінчувалися, він викурив більше, ніж йому було корисно. Особливо за останні п’ять годин, після того як усміхнений чоловік відчинив йому двері в квартиру Шарлі. Той факт, що він побив чоловіка квітами, які насправді були призначені для Шарлі, не зміг зняти його гнів, тому він спробував його викурити із себе. Що, звичайно, теж не спрацювало.

— Ви хотіли познайомити мене з дівчиною, дівчиною Рудого Г’юго, — сказав він, усвідомлюючи, що його тон трохи не відповідав ситуації, прозвучав надто неприязно.

— Пізніше, — Марлоу посміхнувся, але це було схоже не стільки на усмішку, скоріше на вишкір. — Я трохи розпитав довкола, — сказав він. — Ви стежите за цим Ґольдштайном?

Рат кивнув.

— З понеділка.

— Чому ви мені про це не сказали?

— Тому що я не думаю, що це стосується безслідного зникнення якихось берлінських гангстерів. Він не виходив з готелю вже кілька днів.

— Значить, він нікого не вбивав...

— Саме тому ми за ним і стежимо.

— Яка уважна поліція. Ніби ви та ваші колеги були б проти, якби когось на зразок Г’юго взяли й вилучили з обігу...

— Або Щура Руді...

— Припиніть говорити зі мною про цього ідіота. Він мене не цікавить. То як щодо Ленца?

Рат зробив ковток віскі й заговорив. Він максимально точно відтворив розпорядок дня Рудого Г’юго в день його зникнення. Відповідно до нього, вийшовши з дому, Ленц спочатку пішов в «Купідон», щоб пообідати та провести нараду, вислухавши там людей, які скаржилися на подальші напади «Піратів». Вони розгромили робоче місце власника кіоску, який протягом багатьох років платив «Бероліні» гроші за захист, вигнали з нічного клубу торговця кокаїном, який завжди був частиною сфери діяльності «Бероліни», і відправили до лікарні двох букмекерів. Рат зміг поговорити з усіма чотирма чоловіками: Рудий Г’юго пообіцяв їм, що «Піратам» незабаром закрутять гайки, і все, що зараз йшло не так, буде виправлено за декілька днів. Тоді він відпустив свого водія та охоронця й поїхав на зустріч один. Люди Марлоу знайшли червоно-чорний «Хорх»{78} Ленца на алеї Штралауер, прямо біля Остгафена.

— У вас є якесь припущення, що він міг там робити? — запитав Рат.

Марлоу похитав головою.

— Коли ви востаннє бачили Г’юго Ленца? — запитав Рат. — Бачили його особисто.

Марлоу вийняв сигару з коробки, що стояла на столі, й відламав її кінчик — це був жест, який здавався якимсь загрозливим.

— Минулого тижня, — сказав він, пускаючи в кімнату клуби сигарного диму. — У лікарні. Ми відвідали одного нашого хлопця. Чайника. Знаєш, того, якого покалічили «Пірати».