Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Шарлі підвела очі. У дверях стояв міцний чоловік років двадцяти. Гельмут Райнгольд не пустив її до квартири ані на крок більше, як і його дружина раніше.

— Ви брат Александри Райнгольд? — запитала Шарлі.

Чоловік кивнув.

— Марта сказала, що ви з цього питання, — він підозріло подивився на Шарлі. — Соціальна служба, так? Але ви могли б заощадити собі на цій поїздці. Я не бачив Алекс майже рік.

— Кажуть, що вона живе на вулиці...

— Тоді пошукайте Алекс там. А не у мене.

— Чи могла вона залишитися з вашими батьками...

— Ха! Типова соцслужба! Ні про що не знають! — Навіть Гельмут Райнгольд, очевидно, міг пов’язати жінку на порозі, що ставить запитання, тільки із соціальною службою у справах неповнолітніх. Він похитав головою. — Ви знаєте, чому Алекс місяцями тиняється вулицями? Тому що мій любий батечко вигнав її з дому за кілька днів до Різдва.

— Тоді чому б вам не взяти свою сестру до себе?

— Якби я знав, де вона. Але вона до мене не приходить, вона занадто горда для цього.

— З ваших слів можна зробити висновок, що вам байдуже до своїх батьків.

— Я не знаю, що вам з того, — сказав Гельмут Райнгольд.

— Мені потрібна інформація, що стосується вашої сестри.

Він знизав плечима.

— Мій батько не розмовляв зі мною, відколи я одружився. Я запросив батьків, але вони не прийшли. Мама написала листівку і все. Його підпису не було.

— Ваші батьки бездомні, чи не час вам помиритися?

Він гірко засміявся.

— Я знайшов їх в тій нічліжці біля озера Мюггельзеє і хотів запропонувати їм місце, щоб вони на деякий час зупинилися у нас із Мартою, але... — він замовк. — Тепер мені вже все одно!

— Чи могло так статися, що Александра залишилася з вашими батьками?

— Звідки мені знати! — нетерпляче знизав плечима Гельмут Райнгольд. — Слухайте, я думав, що це буде коротка розмова. А тепер мені потрібно поїсти. За хвилину я маю повернутися на зміну.

Шарлі навіть не встигла щось відповісти, як двері зачинилися. Вона могла поставити ще багато запитань про зниклого брата, про вбивство Бекмана, про друзів та знайомих Алекс, з якими вона все ще могла спілкуватися, але зачинені двері квартири безпомилково вказали їй на те, що залишатися тут безглуздо. Вона знову спустилася дерев’яними сходами. Принаймні тепер вона знала, де знайти батьків Алекс.

Вона поїхала на метро до Магдалененштрасе. Шлях до Вагнерплац здавався крутішим, ніж зазвичай, тому йти пішки було складніше. З учорашнього дня все змінилося, будівля районного суду видалася їй чужою і непривітною. Вікно другого поверху було відчинене, і на мить їй здалося, що його не зачинили від учора. Їй ввижалося, ніби вона вперше зайшла в будівлю, як пів року тому, коли вона пройшла у двері із шалено калатаючим у грудях серцем, і її погляд одразу ж упав на мармурову дошку у вестибюлі, що пережила революцію. На ній було написано: витирайте ноги/не палити/використовувати плювальниці. Ці три команди, вирізьблені на камені, чітко повідомляли кожному відвідувачу тон будівлі. Шарлі ніколи не почувалася тут комфортно завдяки Веберу, який досконало володів цим тоном.

Шарлі проштовхнулася повз кількох людей і побігла сходами. Вона хотіла розповісти свою новину, щоб хоча б трохи реабілітувати себе в очах боса. Принаймні вона знала, хто така Алекс Райнгольд, і це дало їй надію вперше після вчорашнього випадку, що стався по обіді.

Коли вона увійшла, Вебер виглядав здивованим.

— Фройляйн Ріттер? Я відправив вас у відпустку.

— Гарні новини, пане судовий раднику. Я хотіла одразу вам їх повідомити.

Він подивився на неї підозріло. Йому, здається, не подобалася ідея, що вона знову з’явилася тут лише через день після свого нещасного випадку.

— Ви маєте, що мені повідомити? Я кілька годин телефонував вам, щоб дещо повідомити!

— Мене не було вдома цілий ранок.

— Я це помітив.