Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ви? — запитав помічник інспектора, схожий на опудало з одним вільним рукавом пальта.

— А що я? — Рат намагався говорити невимушено, але йому давалося це важко. — Я залишаюся тут. Хтось же має виконувати важливі завдання.

Яке трудомістке, виснажливе заняття. Вона вже відвідала трьох Райнгольдів у Фрідріхсгайні. Двері першої квартири їй навіть не відчинили, Господь Бог дав Райнгольдам на Ромінтенерштрасе одних синів, а за третьою адресою відчинила двері пані у віці сімдесяти років, як потім з’ясувалося: незаміжня, яка сприйняла запитання про дочку чи онуку на ім’я Александра як образу і з обуренням відкинула його. А тут, на Грюнбергерштрасе, за четвертою адресою в списку, Шарлі навіть не знайшла нікого з прізвищем Райнгольд. Вона знову порівняла блокнот Гереона з номером будинку. Адреса була правильною: Грюнбергерштрасе, 64. Але Райнгольдів тут не було, ні з «д», ні з «дт», ні в передній, ні в задній будівлі.

Чоловік у сірому пальті підмітав подвір’я, дошкуляючи хлопцям, які грали у футбол. Поки вони нарешті не здалися, не схопили свій саморобний м’яч і не вирушили геть. Шарлі підійшла і поставила питання.

— Райнгольди? — запитав чоловік, спираючись на мітлу. — Вони тут давно не живуть. Їх вигнали під Різдво.

— Родина Райнгольдів тепер живе на вулиці?

Шарлі була настільки напружена, що вимовила цю думку вголос. Вона відчула, що це може бути підказкою: родина на вулиці, донька без нагляду — здавалося, це підходить.

— Все не так виглядає, — сказав чоловік у пальті, — ніхто нікого не викидав на вулицю! Я просто стежу тут за порядком! Але так воно буває, коли люди не платять за квартиру.

— А ця родина... була з дітьми?

— Ви із соціальної служби, навіщо про це питаєте?

Шарлі не відповіла, вона лише подивилася на чоловіка, але цього було достатньо, щоб він продовжував розповідати.

— Ну, все одно це не можна було назвати родиною. У них був один порядний син Гельмут, але він не захоче більше мати нічого спільного зі своїми старими. Якщо він при здоровому глузді! А Карл, його молодший брат, мабуть, вже давно у Москві чи ще десь, де його переховують «червоні». Він у розшуку. Хіба ви не чули про вбивство Бекмана?

Це ім’я нічого не говорило Шарлі, вона надто довго не працювала у відділі вбивств. Вона похитала головою.

— Генріх Бекман, — продовжив чоловік. — Він був у правлінні нашого будинку. Це було у всіх газетах. Люди кажуть, що Карл Райнгольд його застрелив. Можливо, через орендоване майно, можливо, ще й тому, що Бекман був членом СА, а маленький Калле був у «Червоному фронті», пішов, кажуть, стопами батька. Ну, а після вбивства він зник, Райнгольд-молодший, це дивно, чи не так? І його сестра, можливо, теж причетна до цього, вона ще той фрукт. У будь-якому разі поліцаї шукали їх обох, коли вона ще жила тут. А тоді вони обоє зник­ли, це дивно, чи не так?

Шарлі була повністю приголомшена потоком слів шерифа зад­нього двору. Тепер вона згадала цю історію, яка потрапила в заголовки газет на Різдво. Нацисти тоді справді здійняли багато галасу, але врешті-решт командир загону СА Генріх Бекман, ймовірно, виявився не таким важливим, щоб стати другим Горстом Весселем{62}, і в якийсь момент ця справа вже нікого більше не цікавила.

— Але ви все про це знаєте, — сказала Шарлі.

— Треба стежити за червоним набродом, треба знати, хто живе з тобою в одній хаті.

— Тоді ви явно не комуніст...

— Хіба я схожий на них?

— А та сестра, ви випадково не знаєте її ім’я?

— Її звати Алекс. А повністю — Александра. Але все це має бути у ваших записах, чи не так?

Він все ще думав, що вона була працівницею соціальної служби у справах неповнолітніх. Шарлі дозволила йому повірити в це.

— Звичайно, — сказала вона, усміхаючись, — але хіба я виглядаю так, ніби тягаю за собою цілу шафу з картотекою?

Копернікусштрасе була не найкращим місцем для життя, багатоквартирні будинки шикувалися поряд з багатоквартирними будинками, а ліпнина з деяких фасадів вже обсипалася. Будинок, у якому тепер жив Гельмут Райнгольд, був тут єдиним, на передню частину якого відносно нещодавно, принаймні вже після війни, вилили кілька відер свіжої фарби. Кілька годин тому Шарлі дзвонила тут у двері, й у квартирі не було жодного руху, а тепер, одразу після першого дзвінка, двері відчинила жінка, яка дивилася на неї втомленими очима. З квартири повіяло ароматом смаженої цибулі.

— Добрий день, я хотіла б побачити Гельмута Райнгольда, — сказала Шарлі. — Це правильна адреса?

Жінка оглянула її з ніг до голови, потім кивнула:

— Але мій чоловік зараз їсть, що вам від нього потрібно?

— Мова про його сестру, — сказала Шарлі. — У мене лише кілька запитань, це не займе багато часу.

Балакучий доглядач не зміг сказати їй, де оселилася решта родини Райнгольдів, але він міг сказати їй адресу старшого брата, і Шарлі повернулася туди, куди вона даремно дзвонила сьогодні вранці. До цього вона пригощалася чаєм у маленькому кафе на Боксхагенерплац і трохи погортала газети. Вчорашня смертоносна стрілянина на алеї Франкфуртер стала головним заголовком у місцевих рубриках. Проте жодного рядка про дівчину, яка втекла з Ліхтенберзького окружного суду.

— Ви хочете поговорити зі мною?