Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я прочитав ваше звернення. У газеті. Ви шукаєте свідків?

Отже, полуденні газети вже опублікували статтю.

— Правильно, — сказав помічник інспектора. — Ви щось бачили?

— Я точно знаю, що сталося в Гумбольдтгайні.

Ґреф мимоволі випростався й витяг олівець.

— Отже, — сказав він, — що саме?

— Коричневий мудак отримав по заслугах, ось що сталося!

— З ким я розмовляю?

— Моє ім’я — не твоє собаче діло. Ви, поліцаї, в союзі з нацистами! Соціал-фашисти!

Ґреф онімів. Він шукав потрібну відповідь, але не зміг її придумати. А тоді справа була вирішена: анонім поклав слухавку.

Шарлі знала Артура Небе ще з часів своєї роботи у відділі «А». Геннат час від часу викликав до відділу вбивств начальника відділу пограбувань, який на той час ще був офіцером по боротьбі з наркотиками. Нещодавно він розкрив вражаюче вбивство шофера і отримав за це похвалу у пресі. Вправний детектив, але трохи відсторонений, таким їй запам’ятався чоловік із видатним носом. Чоловік, чиє честолюбство виблискувало в його пильних очах, який в кожному своєму русі, навіть якщо він просто точив олівці, показував, що він все ще хоче зробити кар’єру.

Хоча раніше він до цього не сильно прагнув: Артур Небе, якому вже було близько сорока, роками не піднімався вище рангу комісара, хоча вважався в «замку» улюбленцем Бернгарда Вайса. Чоловік тоді був у гарній компанії; тим часом його відставання в просуванні в «замку» набуло таких розмірів, що знищували будь-яку мотивацію, незалежно від того, мала людина якусь протекцію чи ні. Це також пережив і Гереон, якому його особливі стосунки з Цьоргібелем не принесли нічого, окрім заздрості.

Небе здавався здивованим, коли побачив Шарлі.

— Це ви? — запитав він.

— Ви мене знаєте?

— Звичайно, я пам’ятаю вас. Ви Шарлотта Ріттер. Стенографістка у Генната.

Цей чоловік мав добру пам’ять на обличчя. Шарлі була вражена.

— Я вже давно не працюю у Генната. Склала державний іспит дев’ять місяців тому. І зараз проходжу юридичну прак­тику...

— ...яку ви, очевидно, завершуєте в окружному суді Ліхтенберга.

Шарлі кивнула.

— Звичайно, ви про це знаєте, — сказала вона. — Тоді ви також знаєте, що завдяки мені друга підозрювана у пограбуванні «КаДеВе» досі вільно гуляє містом.

— Ну ж бо, припиніть ці самодокори, — сказав Небе, чиє волосся вже посивіло на скронях, як помітила Шарлі. — Це може статися з кожним.

— Якби я знала усе, що вона зробила... Я прийняла її за хуліганку, яка втекла з виправної установи.

— Ви не могли здогадатися, ким вона була, — у Небе був спокійний приємний голос. — Ми лише сьогодні вранці ді­зналися про її зв’язки, — інспектор намагався втішити Шарлі, й у нього це справді виходило краще, ніж вчора у Гереона.

— Ну, принаймні я змогла дізнатися, як цю дівчину звати, — сказала Шарлі.

— Справді? — Небе здивовано звів брову і витяг ідеально заточений олівець.

— Александра Райнгольд, — продиктувала Шарлі, — безпритульна, родом із Фрідріхсгайна.

— Райнгольд з «д» чи «дт»?

— З «д».

Олівець Небе дряпав папір, і Шарлі була вражена: вона раптом відчула себе зрадницею, коли побачила, як інспектор записав це ім’я, хоча це було найменше, що вона могла зробити, щоб виправити свою помилку.