Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це більше, ніж я смів сподіватися, фройляйн Ріттер. Ваш начальник у Ліхтенберзі не зміг надати мені цю інформацію, — Небе закрив свій блокнот. — Справжня причина, чому я запросив вас сюди, полягає в іншому. Нам потрібен особистий опис.

— Хіба судовий радник Вебер не зміг описати вам дівчину?

— Якщо я правильно зрозумів Вебера, то він не має жодного стосунку до цієї справи.

«Вебере, ти, боягузливий щуре, — подумала Шарлі, — вже намагаєшся вмити руки від відповідальності, чи не так?» Можливо, Гереон мав рацію, можливо, їй не слід приховувати причетність Вебера до всієї історії. Те, що сам судовий радник намагався замовчувати це питання, лише свідчило про його нечисту совість.

— Як би там не було, — продовжив Небе, — ви точно бачили цю дівчину... Александру Райнгольд... і, сподіваюся, також зможете її описати. Я викликав художника. Має бути тут щохвилини.

Невдовзі після цього Шарлі сіла перед чоловіком з блокнотом для малювання і намагалася якомога точніше пригадати зовнішність Александри Райнгольд. Вона впоралася досить добре. Так само зробив і художник: обличчя, яке нарешті визирнуло з паперу, виглядало саме так, як Шарлі запам’ятала стурбовану дівчину. Тільки погляд був іншим, не таким переляканим; Алекс на папері виглядала зухвало, сміливо і зовсім трохи лякаюче.

Але вона не хотіла давати зауваження, можливо, захотіла, щоб малюнок мав саме такий вигляд, а в іншому чоловік добре впорався. Вона кивнула. Художник вирвав сторінку з блокнота й простяг її Небе.

— Дякую, фройляйн Ріттер, — сказав начальник відділу пограбувань, дивлячись на портрет. — Ви нам дуже допомогли. Нарешті щось корисне, щоб подати у розшук, — він передав блокнот колезі. — Негайно роздрукуйте це та передайте до відділу «J» разом з нашим ордером. А тут... — Він вирвав із блокнота аркуш паперу, — ...ім’я дівчини. Це має полегшити пошук.

Розшук. Щойно вони запустять цей апарат, Александрі Райн­гольд буде важко сховатися в цьому місті. Чомусь Шарлі не подобалася думка про те, що Алекс може потрапити у руки слідчих. Вона подумала про налякану дівчину, що сиділа у тому кабінеті, про страх у її очах, а потім про невпинно працюючий слідчий апарат прусської поліції.

Незабаром після цього, коли Шарлі йшла коридором до інспектора у відділ вбивств і вдихала знайомий запах, цю особливу суміш попелу цигарок та поту, чорнил і паперу, вона на мить подумала, чи не зайти їй до Генната, чи принаймні до Вільгельма Бьома. Але потім вона просто постукала в двері, які їй вказали, неподалік від маленького кабінету Гереона, що був далі коридором. Ні, вона просто не була в настрої балакати зі старими колегами, категорично ні.

Шарлі ніколи не працювала безпосередньо з Андреасом Ланге, але зустрічалася з ним раніше. Але найбільше вона знала про помічника інспектора з розповідей Гереона. Совісний чоловік, стільки вона запам’ятала. І що він приїхав до Берліна з Ганновера.

Шарлі постукала, і з того боку дверей пролунало тихе: «Заходьте!». Коли вона увійшла, помічник комісара сидів за своїм столом і щось записував у папці із серйозним обличчям. Він був у кімнаті сам, без секретаря і без стенографістки, лише він та його теки.

Коли він підняв очі, то одразу впізнав її.

— Фройляйн Ріттер! — здивовано вигукнув він. І тут же почервонів.

Здавалося, тут нічого не змінилося.

— Ви хотіли зі мною поговорити, — сказала Шарлі й допомогла йому впорядкувати думки. — Окружний суд Ліхтенберга.

— Ви зараз працюєте в окружному суді?

— Юридичним клерком.

Ланге кивнув. Колір його обличчя поволі повертався до нормального.

— Судовий радник Вебер щойно сказав, що може прислати мені жінку, яка бачила грабіжницю-втікачку з «КаДеВе».

— Так воно і є. Я щойно була у Небе. Ймовірно, мені треба зробити повне коло у «замку».

Ланге з усмішкою зустрів цю нерішучу спробу невимушеної розмови.

— Ми з інспектором Небе тісно співпрацюємо над цим питанням, — сказав він. — Я розслідую смерть у зв’язку з пограбуванням у «КаДеВе», — це прозвучало майже як вибачення.

Хлопець, який загинув, тікаючи від поліції, потрапив у заголовки газет кілька днів тому. І тоді Шарлі раптом зрозуміла, чому Алекс справила на неї таке тривожне враження, звідки був страх у її очах.

— Чи могло бути так, що дівчина-втікачка бачила смерть свого спільника? — запитала вона.

— Саме про це я хотів вас запитати, фройляйн Ріттер. Ви говорили з нею. Я маю на увазі, перш ніж вона встигла втекти, — на його обличчі знову з’явився натяк на рум’янець. Він, здавалося, був збентежений тим, що доводилося нагадувати їй про її помилку.

— Я говорила з нею, це правда, але вона не говорила зі мною. Вона не сказала ані слова, була зовсім засмучена.

— Наскільки мені відомо, вона справді бачила, як хлопець упав, — Ланге нервово ковтнув. — Йому було лише п’ятнадцять.

— Боже мій! — вигукнула Шарлі.

— А ця дівчина...