Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як давно це було. Поліція моралі. Бруно Вольтер.

Здавалося, що Джонні так сильно намагався його пригадати, що вертикальна зморшка на його лобі могла б утримати монетку.

— Ти був викидайлом, чи не так? — продовжив Рат. — Хіба не ти зробив кар’єру, спостерігаючи за ворожими кварталами?

— А вам хіба дозволено так зі мною поводитися?

— Мені байдуже, я просто зроблю це і все, — Рат трохи сильніше притиснув дуло «Вальтера» до його скроні. — Ти один із «Північних піратів», чи не так?

— А ви — поліцейський, що вийшов із того сараю «Бероліни». Як мені це розуміти?

— Тобі не потрібно нічого розуміти, тобі поставили питання, на які потрібно відповідати, це зрозуміло?

Чоловік кивнув.

— Г’юго Ленц зник, — сказав Рат. — І є чимало людей, які вважають, що це «Північні пірати» змусили його зникнути. Скільки вечорів ти тут сидиш? Ти слідкував за Рудим Г’юго і навів на нього своїх?

— Своїх? Навіщо нам це робити?

— А навіщо ламати спину наркоторговцю? Навіщо розводити багаття в газетному кіоску?

— Ми просто повертаємо те, що «Бероліна» забрала в нас.

— І йдете по трупах.

— Це ми йдемо по трупах? Хай йому грець, комісаре, я сиджу тут, тому що Руді Гьоллер зник. Лапке вважає, що це «Бероліна» вбила його.

— Щура Руді?

Джонні кивнув.

— Але ми розберемося самі, нам не потрібно залучати поліцаїв.

— І чому, на вашу думку, за цим стоїть «Бероліна»? Наскільки я знаю, це не якийсь щурячий клуб, який вбиває інших людей. «Бероліна» дотримується кодексу честі.

— Ну, Рудий Г’юго чи інші члени його клубу не бруднять свої руки, можливо, так і є. Але ж ви повинні знати, хто зараз у місті...

— Не кажи загадками.

— Що, на біса, ви, поліцаї, взагалі чуєте? Ви хіба не чули, що в місті з’явився американський вбивця? Хто його замовив? Хто може йому платити? Вже точно не «Північні пірати». Можливо, вам варто ще трохи поспілкуватися з чесними джентльменами із «Бероліни».

— Чим, як ти думаєш, я щойно займався? — Рат показав на кнайпу. — «Північним піратам» там приписують різні брудні справи. У будь-якому разі тобі краще переконатися, що ніхто з них не помітить, як ти тут вештаєшся.

Рат відчинив двері.

— І ще одне. Передай своєму босові, що ми не бажаємо, щоб тут, у Берліні, розпочалася війна кримінального світу. Скажи йому, щоб він зберігав спокій, інакше повернеться до в’язниці, не встигне й оком змигнути.

За конусами світла від ліхтарів усе було чорне й темне. Вітер шелестів у вітті дерев, а під ногами хрустів гравій. Він не зустрів жодної душі. Він майже думав, що він — єдина людина в цій нічній глушині, коли почув крик.

Крик болю.

Він прислухався, але брязкіт електрички по коліях, що були недалеко, заглушив усе інше, навіть шелестіння дерев. Ґольдштайн наосліп пішов у напрямку, звідки, як йому здалося, долинув крик. І тут він побачив їх.

Вони стояли на маленькій галявині, усі четверо; «чорний капелюх» опинився посередині. Ґольдштайн розпізнав їхні обриси у світлі від ліхтаря та довгі тіні на траві. Єврей намагався втекти з галявини.

— Чого ви, шкоціми{52}, не відпустите собі старого з миром, — докоряв він їм.

— Коли спілкуєшся з німцями, говори німецькою! Це Німеччина!