Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Всього залишалося ще близько дюжини. Рат спочатку подумав, що вона жартує, коли Шарлі почала говорити про те, що сьогодні перегляне всі адреси, але потім зрозумів, що вона налаштована серйозно.

— Вже половина на сьому, — запротестував він, — люди вечеряють, а за кілька годин ляжуть у ліжко!

Вона нічого не сказала, її погляд був достатньо красномовною відповіддю для нього і придушував будь-який протест в зародку. Рат зітхнув і витяг олівець. Тоді він почав переписувати перші адреси з картки у свій блокнот.

— Гаразд, — сказав він, — але тоді ми розділимося, щоб перевірити їх швидше.

Шарлі посміхнулася йому, і Рат знову зрозумів, що зробив би все заради цієї посмішки. І пошук адрес був найлегшим заняттям.

На вулиці перед лікарнею його зустрів несподівано сильний вітер, який пронизав до кісток. Проте він відмовився від таксі. Він не міг зараз впасти на оббивку автомобіля, він почувався занадто неспокійно для цього. Ходьба допомагала. Ходьба завжди допомагала. Ґольдштайн витягнув із пачки цигарку «Кемел». Вітер перетворив запалювання цигарки на гру в терпіння, лише піднявши комір пальта для захисту від вітру, йому вдалося це зробити. Він поклав запальничку назад до кишені й пішов далі.

Очі старого все ще дивилися на нього. Очі людини, яка знала, що скоро помре, і яка знала, що це знання не зможе його збентежити. Скільки людей не розуміли, що їхній час настав? А коли вони це зрозуміли, то не хотіли в цьому зізнаватися, трималися за життя до кінця. Більшість людей просто не очікували смерті, і коли вона неминуче приходила, в їхніх очах не залишалося нічого, окрім чистого й порожнього здивування та жахливого усвідомлення того, що все скінчилося.

Ґольдштайн дійшов до Бадштрасе. За рестораном, де він щойно сидів і чекав, дорога вела через маленький, абсолютно прямий струмок. Він зупинився на мосту, ще кілька разів затягнувся цигаркою, а потім жбурнув її в чорну воду. На вулиці все ще було багато руху. Незважаючи на свою назву, вона зо­всім не нагадувала модний курорт. У шитому на замовлення костюмі Ґольдштайн був там одним із модних винятків. Літнє пальто закривало його, тож він не виглядав у цьому місці занадто стильно. Він засунув руки до кишень пальта й пішов за потоком перехожих.

Біла літера «М» на синьому фоні здалеку світила крізь ніч. Станція метро мала надземний вестибюль; елегантна сучасна цегляна будівля зустріла його яскравими неоновими вогнями. Він вивчив план лінії і побачив, що поїзд прямує на південь. Жодної черги в касі. Ескалатор вів глибоко під землю. Ґольдштайн дістався донизу, а тоді обернувся. У дальньому кінці він розгледів чорну постать, яка щойно спустилася сходами, і спочатку подумав, що його уява грає з ним якийсь жарт. На сходах стояв «чорний капелюх» і повільно плив униз, з такою ж рівномірною швидкістю, як і всі тут. Старий єврей, який нагадував йому його батька, чиє волосся теж посивіло. Що ж, усе було не так вже й незвичайно, єврейська лікарня зовсім поруч, але чоловік, який так повільно плив унизу, здавався йому привидом, діббуком{46}, привидом Натана Ґольдштайна, який прийшов відвідати сина.

Внизу на платформі він втратив з поля зору «чорного капелюха» і почав вірити у те, що це справді був привид. Але потім чорна фігура з’явилася знову, ніби допливла вниз, і, досягнувши дна, ступила шкутильгальний крок, такий же дивний шкутильгальний крок, як колись робив Натан Ґольдштайн. Роблячи нескінченну кількість таких маленьких кроків, його батько двічі на день проходив через Вільямсбурзький міст до швейної фабрики Грінберга в Нижньому Іст-Сайді й назад. «Чорний капелюх» багато в чому нагадував його мертвого батька, за винятком одного: Натан Ґольдштайн ніколи б не сів на потяг, він був занадто скупий для цього. Або просто занадто бідний.

Старий єврей зупинився приблизно на середині платформи. Він здавався відокремленим від навколишнього світу, від рекламних щитів, від електричного світла, а найбільше — від людей, які чекали поруч із ним на свій потяг.

Ґольдштайн спочатку навіть не помітив чотирьох чоловіків у коричневому одязі, хоча вони сміялися й розмовляли надто голосно. Він озирнувся.

Мабуть, вони спустилися ескалатором за хвилину після єврея, четверо почервонілих від алкоголю чоловіків, які саме наздоганяли чоловіка з пов’язкою на обличчі, який демонстративно повертався до них спиною і який, як Ґольдштайн і старий єврей, певно, вийшов із лікарні. Четверо були одягнені в одноманітні сорочки кольору нездорової діареї, військові кашкети відповідного коричневого кольору, і кожен носив червону пов’язку на лівій руці. Спочатку Ґольдштайн подумав, що вони комуністи, Маріон сказала, що вони нібито були в цьому районі, але потім він упізнав чорний хрест у білому колі, хрест із гачками, символ, який Ґольдштайн кілька разів бачив у цьому місті, але не пам’ятав, де саме. «Чорний капелюх», здавалося, одразу впізнав цей знак та уніформу: він непомітно відійшов від чотирьох чоловіків, повільно й ненав’язливо, без жодного шкутильгального кроку, протиснувся на другий кінець платформи. Інші люди, які чекали потяг, також помітили прибулих, але ніхто не хотів цього показувати, усі зосередилися на тому, щоб мати вигляд якомога більш непомітний та нецікавий.

Ґольдштайн зупинився, і сорочки лайнового кольору проштовхнулися повз нього, здавалося, не помічаючи всіх атмо­сферних змін, які вони спричинили. Їхній алкогольний перегар відчувався навіть у затхлому повітрі метро. Вони вже пройшли повз нього, коли він почув, як один із чоловіків крикнув:

— Так, а що тут у нас?

Чоловіки в уніформі зупинилися, їхні крики та сміх зник­ли, як остання дощова вода в яру, як і останні тихі розмови на пероні.

— Хтось тут заблукав? Я думав, що це арійська платформа!

Інші в коричневих сорочках засміялися. Інші перехожі витріщалися у свої газети або на носки черевиків. Старий єврей покинув спроби бути невидимим.

— Можливо, ми маємо вказати бідоласі правильний шлях!

Це не було схоже на добрі наміри бойскаутів. Єврей відновив свій колишній швидкий крок і цілеспрямовано попрямував до ескалатора в дальньому кінці платформи.

— Гей ти! Батьку, — знову покликав представник «коричневих сорочок», — ми звертаємося до тебе! Зупинися зараз же.

Але «чорний капелюх» не зупинився, навіть не обернувся. Четвірка у коричневих сорочках повільно почала бігти.

— Гей, Іцигу{47}, — кричали вони вслід чоловікові, що тікав, — гей, зупинися, коли з тобою розмовляють німці!

Єврей вже дійшов до ескалатора. І на цьому він теж не зупинився, а сходинку за сходинкою піднімався вгору, від чого швидко зник з поля зору Ґольдштайна. Четверо чоловіків уже підійшли до сходів. Ейб, здається, був єдиним, хто бачив цей інцидент, всі інші продовжували дивитися в свої газети або просто в землю. Лише коли прибув потяг, вони підняли очі й склали газети. Двері відчинилися, і зайшли перші пасажири. Ніхто не вийшов; потяг починав свій шлях тут і мав не відходити з платформи ще кілька хвилин. Ґольдштайн подивився на відчинені двері вагона, що чекав, потім перевів погляд на ескалатор, який невпинно котився вгору, хоча наразі туди нікого було транспортувати.

Рат піднявся ескалатором зі станції метро й закурив. Йому дістався схід. Поки Шарлі перевіряла п’ять родин, де насправді була зареєстрована дівчина на ім’я Алекс, Рат мав працювати зі списком Райнгольдів у Фрідріхсгайні. Перш ніж знову вийти з-під землі на Штраусбергерплац, він знову перевірив свій блокнот. Перша адреса була на Андреасштрасе, недалеко звідси.

У своєму рішучому розкаянні Шарлі нагадала йому про той день майже рік тому: день, коли вона провалила іспит. Не склала іспит — вислів, якого насправді не існувало в її світі. Навіть тоді вона знайшла розраду в роботі на самоті, вона просто сіла і зробила другу спробу. «Так тяжко, дівчинко моя», — подумав він, коли все почалося знову, і вона сиділа над книжками до пізньої ночі. Він відчував до неї величезну любов у ті години, коли міг дивитися на неї так, що вона цього не помічала. І водночас її наполегливість, що межувала з упертістю, налякала його. Ось і зараз вона була сповнена рішучості виправити свою помилку, і не заспокоїться, поки не зробить це.

Він пішов вулицею Андреасштрасе й подивився на номери будинків. Ця територія не викликала приємних спогадів. Недалеко, на будівельному майданчику на Коппенштрасе, де давно стояла нова будівля, у Рата відбулася жахлива суперечка з Йозефом Вільчеком, дрібним шахраєм, від тіла якого йому потім потрібно було позбутися. Цю справу він поклав до «мокрих риб», нерозкритих справ, після того як саботував розслідування вбивства таким чином, щоб ніхто не зміг пояснити обставини смерті Вільчека. Принаймні він так думав. Доки Йоганн Марлоу випадково не згадав у розмові прізвище Вільчек. Це була одна з причин, чому Рат не зміг відмовити гангстеру в його бажанні, навіть не бажаючи шукати Рудого Г’юго. Принаймні, і Рат віддав у цьому належне Йоганну Марлоу, це була перша спроба за майже два з половиною роки використати інспектора для своїх цілей. Поки що все було навпаки: одного разу це Рат попросив Марлоу про послугу. І відтоді він мав перед ним ще більшій борг.

Він озирнувся. Той бар, у задній кімнаті якого Доктор М. планував зустрітися з Г’юго Ленцом у понеділок увечері, проте марно чекав на нього, мабуть, був зовсім поруч. Справді, це не та місцевість, де Шарлі зараз варто було б гуляти одній.

На Лангенштрасе мерехтлива неонова вивіска боролася з настанням темряви. «Передпокій купідона». Це була кнайпа. Для кримінальної тусовки вона справляла доволі пристойне враження. Можливо, саме так і мала виглядати кнайпа, де часто бував Йоганн Марлоу.

Рат зупинився. Він подивився на свій список адрес, а потім на вивіску бару. «До біса, — подумав він, кладучи блокнот назад у кишеню, — Райнгольди Шарлі можуть зачекати». Він кинув сигарету в стічну канаву й попрямував у бар.