Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти чуєш ногами? Це стосується і тебе.

Чоловік із кастетом заридав.

— Моя нога! Як я маю тепер ходити?

— Мені наплювати. Спробуй стрибати чи повзти. — Сльози діяли Ґольдштайну на нерви. Маленький Ґерд хвилину тому ладен був розтрощити йому щелепу кастетом, а тепер поводився, як першокласник, який щойно пізнав всю серйозність життя на шкільному подвір’ї. Він показав плаксію «Ремінгтон». — У будь-якому разі на твоєму місці я б пострибав, якщо ти не хочеш ризикувати ще однією ногою, мудаку.

Чоловік голосно закричав від болю, коли вперше став на ліву ногу. Потім він переніс свою вагу на п’яту, і, здавалося, це спрацювало. Він повільно пошкутильгав до конуса світла, поки не дістався стежки. Він трохи перепочив на лавці в парку, перш ніж шкутильгати далі.

Ґольдштайн підійшов до старого єврея й простягнув йому його чорний капелюх. Старий виглядав трохи пом’ятим, а під його білою бородою з’являвся густий синець, але загалом він добре пережив цю ситуацію.

Ґольдштайн простягнув йому руку.

— Підіймайтеся, батьку, — сказав він, допомагаючи напрочуд легкому чоловікові знову підвестися. Він струсив бруд і травинки зі свого каптана і подивився на свого рятівника, як на месію, однаково з недовірою та захопленням.

— Щоб ми одразу зрозуміли один одного, — сказав Ґольдштайн, — мене не існує, ви мене ніколи не бачили!

— Але я вас бачив! — старий ніби й не чув його. — Ви стоїте прямо тут.

— Але насправді я десь в іншому місці.

— Ви тут і ще десь? Хто ви такий?

— Для вас я архангел Михаїл, якщо вам конче потрібне якесь ім’я. Отже, почнемо спочатку: цього ніколи не було! З вами нічого не сталося. Я зараз відведу вас додому до вашої родини, і ви забудете всю цю історію, добре?

— Дуже дякую вам, — сказав старий. — Але вам не слід було стріляти, — він похитав головою. — Стріляти неправильно.

Ґольдштайн більше нічого не сказав. Сперечатися з упертими євреями такого калібру було марною тратою часу, він знав це зі свого досвіду. Він подав руку старому і повів його на гравій.

— А ви чули історію про старого ребе Занновіча з Лубовіце? — запитав старий, проте зовсім не чекав відповіді. Ґольдштайн закотив очі й прислухався. Насправді він, мабуть, вже чув цю історію раніше, багато-багато років тому.

Новий місяць виявився багатим на події. Вайс запросив усіх представників вищих чинів кримінальної поліції, всіх-всіх, починаючи від інспектора, до великої конференц-зали. Рат завчасно отримав цей наказ, а тоді дав Ґрефу повідець Кірі, відправив помічника інспектора в «Ексельсіор» і пригостив себе кавою в їдальні. І ось він вже стояв у натовпі, що утворився перед входом до зали, де було кілька знайомих облич з інспекції, Вільгельм Бьом, наприклад, зі свіжою засмагою, отриманою під час відпустки. Рат дав би цьому кремезному старшому інспектору ще кілька днів відпустки, навіть цілий достроковий вихід на пенсію з повною зарплатою, але цього тижня бульдог Бьом вчасно повернувся на роботу. Рат тримався на безпечній відстані, стоячи поруч із деякими офіцерами з відділу боротьби з наркотиками, які пліткували про Артура Небе, свого колишнього боса, якого Вайс призначив начальником відділу пограбувань лише кілька тижнів тому. Амбітного Небе колеги не любили, його вважали учнем Бернгарда Вайса, а людям, яких нібито чи насправді просував вгору кар’єрними сходами якийсь начальник, було нелегко в «замку». Рат, якого вважали фаворитом тодішнього начальника поліції Цьоргібеля, коли ще був новачком, міг би заспівати з цього приводу сумну пісню.

Один за одним працівники відділу боротьби з наркотиками проштовхнулися крізь подвійні двері, і Рат разом з ними зайшов у зал, знайшов місце в задньому ряду й сів. Повітря вже було настільки густим, що його можна було різати ножем, більшість колег вбивали час очікування за цигаркою, ніхто навіть і не думав відчиняти вікно. Рат піддався стадному інстинкту та своїй звичці й розкрив нову пачку «Оверштольц».

Він понюхав свіжий тютюн, перш ніж запалити сигарету, і подумав про минулу ніч, яка закінчилася тим, що вона, змирившись, курила в його квартирі на Луїзенуфер, виснажена після довгих годин марних пошуків потрібної адреси. Звісно, Шарлі не знайшла дівчину, хоча вона обійшла весь свій список. Рату довелося чекати її в квартирі понад годину, і він уже почав хвилюватися, коли ключ від квартири нарешті повернувся в замку, і незабаром після цього в дверях з’явилося її розчароване обличчя. Рат запропонував відкласти цю справу до наступного дня, і Шарлі відповіла стомленим виснаженим кивком.

Проте його телефонний дзвінок до служби у справах неповнолітніх відразу після пробудження, який він фактично пообіцяв сам собі, виявився марним і не зміг заспокоїти його нечисте сумління. Той факт, що Шарлі, втомлена і примирена із ситуацією, повірила в його надумані виправдання, присоромив його більше, ніж самі виправдання. Він відвідав лише одну родину Райнгольдів зі свого списку та почув від обуреної жінки, що в неї немає ніякої дочки на ім’я Алекс або Александра. За чотирма іншими адресами, як він пояснив Шарлі, і вона в це повірила, йому ніхто не відчинив двері.

І тоді його незавершений список цього ранку став її останньою надією. Майже з вдячністю вона вирвала сторінку з його записника, яка свідчила про його невиконання обіцянки. Він більше нічого не сказав, особливо свої справжні думки про те, якими безнадійними він вважав її пошуки.

Шепіт, що заповнив велику конференц-залу, раптом став затихати і згодом зовсім затих. Рат підвів очі. Віцепрезидент поліції з серйозним виглядом вийшов на трибуну. Рат кинув сигарету на кам’яну підлогу й загасив її носком черевика. Доктор Вайс тримався за кафедру й чекав. Тільки коли в залі стало зовсім тихо, він підвищив голос.

— Я викликав вас сюди, — почав він, озираючись, — з причини, яка настільки ж актуальна, наскільки й сумна. Більшість із вас вже про неї чули. — Потім Вайс описав учорашні зіткнення на алеї Франкфуртер, які з його вуст звучали більш фактично та спокійно, ніж їх описувала Шарлі. І, звичайно, він не сказав жодного слова про вуличну дівчину, яка своєю втечею з районного суду Ліхтенберга зрештою завдячувала заворушенням та їхнім наслідкам. Вайс просто перерахував факти: демонстрація безробітних посеред комуністичного району; раптом ситуація змінюється; поліцію, що прибула на місце, зустрічає залп із сорока пострілів; сержант, який кидається на демонстрантів у першій поліцейській лінії, отримує поранення в груди, падає й невдовзі помирає.

— Знаєте, панове, — сказав Вайс, і в його голосі залунали сталеві нотки, — сержант Еміль Куфельд — не перший і не єдиний офіцер поліції, який віддав своє життя, виконуючи нашу важку роботу, і він, як варто побоюватися, мабуть, не останній. І я думаю, що говорю від імені всіх нас, що ми, його колеги, ніколи не забудемо його, — Вайс зробив паузу й озирнувся на стурбовані серйозні обличчя. — Панове, — продов­жив він, — а тепер я хочу попросити вас встати і вшанувати пам’ять нашого загиблого колеги Еміля Куфельда хвилиною мовчання.

Сотні ніжок стільців зашкрябали підлогою, а потім у залі стало тихо, майже моторошно тихо. Усі відчули, що ця хвилина мовчання не була пустою, безглуздою церемонією. Це стосувалося кожного з них особисто. У цьому місті були люди, які ставилися до поліцейських як до чесної здобичі. Усім відома та засуджувана зарозумілість кримінальної поліції по відношенню до поліції охорони правопорядку у багатьох випадках, звичайно, була більшою за прості упередження, проте у той момент вона зовсім не відчувалася. Коли справа стосувалася настроїв у місті, ворожнечі, яка траплялася дедалі частіше і ставала все жорстокішою, то всі вони були в одному човні, незалежно від того, були вони в уніформі чи в цивільному одязі. Рата ніколи не приваблювала поліція охорони правопорядку, і їхня уніформа завжди була для нього огидною. І його бажання служити там було в ці тривожні часи ще меншим, ніж будь-коли.

Вайс завершив хвилину мовчання словами: «Дякую вам!», і в кімнаті знову стало голосніше. Лише після цього він повідомив присутнім про стан розслідування. Перший етап розслідування департаменту внутрішніх справ показав, що стріляниною по поліції керував центральний комуністичний штаб, і з цієї причини Вайс вже віддав наказ про обшуки їхніх приміщень. Тепер заборона на проведення Спартакіади повинна виконуватися з усією суворістю. Вайс вже заборонив цей комуністичний спортивний фестиваль кілька днів тому, а також спортивний фестиваль СА, запланований на той самий день. У своїх зусиллях проти агресії так званих політиків, які поставили Німеччину на межу громадянської війни за допомогою своїх напіввійськових формувань, Бернгард Вайс, який сам у попередні роки очолював департамент внутрішніх справ, політичну поліцію, був більш послідовним, ніж будь-хто інший. Адже він був прусським чиновником.

— Тепер перейдемо до більш приємного, — сказав нарешті віцепрезидент, усміхнувшись вперше, відколи піднявся на трибуну. — Причина, чому я зібрав вас сьогодні вранці, полягає в іншому. Це означає, що насправді є кілька причин, а точніше: чоловіки, які сидять тут прямо переді мною.

Вайс зробив паузу, і в залі почався галас, тому що занадто багато людей намагалися побачити, хто міг би сидіти в першому ряду. Рат також витягнув шию, але нічого не бачив, тільки гору у вигляді Ернста Генната, який сидів досить далеко попереду, у третьому чи четвертому ряду.

— Це ваші нові колеги, — вів далі Вайс. — Кримінальна поліція поповниться парою кандидатів у детективи. Незважаючи на заходи жорсткої економії, запроваджені нашим урядом, ми робимо все від нас залежне, щоб запобігти скороченню поліції.

— А що ви робите, щоб уникнути фінансового голоду? — крикнув якийсь хитрун, перекриваючи своїм голосом гул, який наповнив увесь зал. Всі обернулися, але винуватця знайти не вдалося. Ніхто не наважувався засміятися. Вайс залишався спокійним і спочатку дозволив собі обвести довгим поглядом кімнату, перш ніж продовжувати.