Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я знаю. Вебер просто не хотів пропускати зустріч з прокурором. А тим часом я повинна була дізнатися особисті дані дівчини, от і все.

— Це не змінює того факту, що у самого Вебера має бути нечиста совість.

— У кабінеті він таким не виглядав.

— Можливо, — сказав Гереон. — Але як не взяти до уваги те, що сталося вчора? Загиблий поліцейський, стрілянина на алеї Франкфуртер — кого хвилює якась шмаркачка, яка вистрибнула із вікна суду? Я не можу уявити, щоб Вебер робив таку важливу справу з цього польоту, за який він несе спільну відповідальність. Він блефує, він лякає тебе, бо хоче, щоб ти залишила його суд і свою роботу. Не мирися з цим! Не ведися на його блеф!

— Можливо, ти й маєш рацію, — вона зробила ковток чаю й спробувала ще раз посміхнутися. Тепер їй вдалося зробити це повільно, м’язи її обличчя більше не протестували.

— Звичайно, я правий, — сказав Гереон, весело дивлячись на неї. — Тепер допивай і ходімо! У нас є робота!

Коридор перед ним був порожній і темний, лише світло сутінків надворі відбивалося в полірованій підлозі. Поки він ні з ким не зустрічався, більшість людей, які тут працювали, давно розійшлися, а пацієнти вже спали. Йому довелося трохи почекати, щоб потрапити всередину, але тоді все пішло краще, ніж він наважувався сподіватися. Одна за одною під’їхали дві машини швидкої допомоги, які забрали постраждалих у бійці, тоді як цілий гурт родичів, друзів та інших постраждалих під’їхав у таксі та приватних автомобілях і за кілька секунд спричинив штовханину перед відділенням невідкладної допомоги. Ґольдштайн зміг змішатися з цими людьми, це була явно весільна вечірка, і без будь-яких проблем потрапив до приміщення, а потім у непомітний момент, коли сварка знову спалахнула між ворогуючими сторонами, а персонал лікарні мав повні руки роботи, він знову прослизнув повз них і зник за дверима лікарні, що вели в якийсь неосвітлений безлюдний коридор. Через деякий час він знайшов сходовий майданчик і швидко зрозумів, де перебуває.

З цієї точки зору його візит сюди сьогодні вдень був недаремним.

Лікарня була не особливо великою, зовсім не схожою на єврейську лікарню на Проспект-Плейс, де йому видалили апендикс, але це була лікарня з різними палатами, великою кількістю дверей і довгими коридорами, і було б краще, якщо б він міг там зорієнтуватися.

Тож тепер він знову стояв перед дверима з трьома мідними цифрами, і хоча знав, що там вже не була присутня вся родина, а лише старий чоловік, який самотньо лежить у ліжку й, мабуть, вже хропе сам-один під час глибокого сну, він так само неохоче заходив до палати, як і кілька годин тому.

Цього разу в нього не було квітів, зараз він не приніс нічого, окрім «Ремінгтона», вагу якого відчував у внутрішній кишені. Його рука штовхнула вниз ручку, і двері почали з шумом прочинятися. Він знову глянув у коридор — двері до кімнати медсестри все ще були зачинені — і прослизнув у неосвітлену кімнату. Хтось засмикнув штори, але проблиск світла просочувався ззовні, створюючи чіткі контури в темряві. Ліжко стояло біля передньої стіни, і в ньому лежав він — старий зі зморшкуватим обличчям. Табличка на бильцях ліжка підказувала йому, що це людина, яку він шукав, але Ґольштайн знав це заздалегідь. Чоловік не хропів, проте було чути його хрипке дихання. Тоді Ґольдштайн побачив блиск у його очах і зрозумів, що чоловік не спить, як він гадав, а прокинувся й помітив його.

Простирадло хруснуло, коли чоловік у ліжку трохи підняв свою верхню частину тіла, майже непомітно, мабуть, щоб краще роздивитися незваного гостя. Ґольдштайн повільно, крок за кроком наближався до його ліжка. Він відчув ком у горлі. Він не очікував цього, просто не був до цього готовий: вони, мабуть, упізнали його, ці пильні очі на зморшкуватому обличчі. Старий відкрив рота, а потім його губи заворушилися. Він не говорив уголос, але кожен із трьох складів було чітко чути в тиші лікарняної палати. «Авраам». Хоча вони ніколи раніше не зустрічалися, старий упізнав його. Ґольдштайн кивнув і підійшов ближче. Очі, що дивилися на нього і слідкували за кожним його рухом, вже чекали на смерть.

Вони потрапили в «замок» через громадський вхід, а потім одразу попрямували до реєстраційного відділу. Рат почувався так, наче був на шкільній екскурсії, коли він із друзями тинявся в дівочому крилі молодіжного гуртожитку; зрештою, він саме збирався дати цивільній — а такою тепер була Шарлі — доступ до інформації, якого у неї не повинно бути. Це було легше, ніж він думав. Рат показав своє поліцейське посвідчення, і нікого не хвилювало, ким була жінка, що прийшла з ним. Лише службовець, який відповідав за літери від «Л» до «Р», з цікавістю подивився на Шарлі.

— А я вас знаю, — сказав він, і Рат здригнувся. — Знову працюєте з відділом вбивств?

Шарлі продемонструвала чарівну посмішку.

— Тільки тимчасово, — відповіла вона, перш ніж Рат встиг щось сказати, — я маю допомогти інспектору знайти адресу. Родина Райнгольд.

Клерк кивнув і пішов до гігантської шафи з документами.

— Закінчується на «д» чи на «дт»?

— Обидві версії.

Чоловіку не довелося шукати довго. Він витягнув із шафи величезну шухляду, яку поклав на стіл.

— Усі Райнгольди мають бути тут, — сказав він. — З закінченнями на «д» і «дт». Як звати цього доброго чоловіка?

— Ми шукаємо жінку, — сказав Рат. — Точніше: дівчину.

— Неповнолітню? — службовець виглядав скептично. — Це ускладнює справу, — він погортав індексні картки. — Бачите ось це? У верхній частині карток зазначені лише імена голів домогосподарств. Діти та дружини окремо не вказані. І чи справді там записані всі діти, я не впевнений.

Рат зітхнув, а Шарлі одразу взялася до роботи. Як виявилося, в Берліні проживало рівно 97 сімей з прізвищем Райнгольд. Якщо додати ще й тих, хто писав своє прізвище з літерами «дт», то навіть більше сотні. Рат не міг приховати свій скептицизм.

— І ми маємо знайти дівчину на ім’я Алекс? — запитав він, але Шарлі це не налякало, вона вже читала першу картку.

Вони знайшли рівно п’ятьох Райнгольдів і одного Райнгольдта, в родині яких були Алекса, Александра або Алексія.

— І ви навіть не можете бути впевнені в тому, чи справді у всіх батьків тут зареєстровані їхні Алекси? — сказав Рат. — Хочеш відвідати всіх Райнгольдів у Берліні? Удачі!

Шарлі не відповіла. Вона вже знову гортала картки й починала сортувати далі.

— Що ти робиш? — запитав Рат.

— Думаю, що вона зі Сходу, з Фрідріхсгайна чи Ліхтенберга. Якщо почати з цих адрес, то перевіряти набагато менше.