— Ґіто, відьми не знають значення слова «поразка».
Вони знову вилетіли на чисте повітря. Обрій здавався золотою лінією: повільний світанок котився над Дискосвітом, зносячи передмістя Ночі.
— Есме? — по хвилі сказала Тітуня Оґґ.
— Що?
— «Поразка» означає «відсутність успіху».
Крижане мовчання тривало ще кілька секунд.
— Я висловилась, як там його, фі‑гу-раль-но, — знехотя сказала Бабуня.
— А. Ну, так би й сказала.
Золота лінія ставала все ширшою і яскравішою. Проблиск сумніву вперше в житті завітав до Бабуниних думок і неабияк розгубився в такому незвичному оточенні.
— Цікаво, скільки в Ланкрі півнів? — пробурмотіла Бабуня.
— Це ти знову, як там його, фі‑гу-раль-но?
— Просто думаю.
Тітуня Оґґ розправила плечі. Вона знала, що дорослих півнів у Ланкрі було тридцять два. Вона знала це, бо минулої ночі — ні, цієї ночі — порахувала їх і дала Джейсонові відповідні інструкції.
Тітуня мала півтора десятки дорослих дітей і невизначену кількість онуків та правнуків, і всі вони мали майже цілий вечір для висунення на відповідні позиції. Цього мало вистачити.
— Чуєш? — сказала Бабуня. — Десь біля Свиноспинська?
Тітуня безневинно роззирнулася, окидаючи поглядом оповитий туманом ландшафт. У цю ранню годину будь-який звук було чутно здалеку.
— Що? — спитала вона.
— Щось на кшталт «курік»…
— Ні.
Бабуня крутнулася.
— Он там, — заявила вона. — Тепер я точно чула. Щось схоже на «ку-ку-ррр»…
— Я щось нічого не чую, Есме, — сказала Тітуня, непомітно посміхаючись у небо. — Наближаємося до Ланкрського мосту.
— І там! Он, просто під нами! Знову цей звук!
— Мабуть, птахи зустрічають зорю. Есме, нам тільки півмилі лишилося.
Бабуня подивилася на потилицю приятельки.
— Ти щось затіяла, — сказала вона.
— Та годі тобі, Есме.
— У тебе плечі тремтять!
— Бо плаща загубила. А холодно ж. О, ми вже майже на місці.
Бабуня поглянула вперед. У її голові крутилися найрізноманітніші підозри. Ну, нехай-но в неї тільки буде час — вона все з’ясує.