Блазень порився у прілому листі й нарешті знайшов свій ненависний ковпак. Той дзеленькнув.
— Гей-гей, оце так аварія, — сказав він, проте натягнув-таки ковпак на голову.
Схоже, від цього блазень став почуватися розкутіше, бо він продовжив:
— Дощ — це нормально, град — теж, та навіть каміння з неба часом падає. Рибини, жаби — гаразд. Але дівчата? Досі не бувало. Це тепер стане нормою?
— А в тебе збіса тверда голова, — промовила Маґрат, підводячись.
— Скромність не дозволяє мені вступати в дискусію, — відповів блазень і, згадавши, хто він, швидко додав: — Шановна.
Вони знову втупилися одне в одного; мізки кожного працювали на випередження.
Маґрат думала: Тітуня радила придивитися до нього як слід, ну ось я й дивлюся на нього, а він такий, як і завжди — сумний худий низенький чоловічок у кумедному вбранні блазня, практично горбань…
І тут, достоту так, як людина раптом вбачає у безформній хмарі галеон чи кита, Маґрат перестала бачити в блазневі низенького чоловічка. Він був щонайменше середнього зросту — просто він старався видаватися низеньким, навмисне щулився, розчепірював ноги, ходив нагинці, так що здавалося, ніби він ось-ось почне викидати коники, не сходячи з місця.
«Хотіла б я знати, що ще помітила Тітуня Оґґ», — подумала Маґрат.
Блазень потер долоні й обдарував її кривою посмішкою.
— Гадаю, ти й уявлення не маєш, де ми? — спитав він.
— Відьма не може заблукати, — впевнено відповіла Маґрат. — Хоча і може тимчасово обрати неправильний шлях. Гадаю, Ланкр он там. З твого дозволу, я пошукаю який-небудь пагорб.
— Аби зрозуміти, в якій ти місцевості?
— Аби зрозуміти, в якому я часі. Цієї ночі твориться велика магія.
— Справді? Тоді, гадаю, я складу тобі компанію, — по-лицарськи заявив блазень, спершу, втім, уважно придивившись до оповитої темрявою гущавини, яка, схоже, лежала між ним та його спальним місцем на замковій підлозі. — Не хотів би, щоби з тобою щось трапилося.
Притиснувшись до мітли, Бабуня ковзала крізь плутанину гірських ущелин, розхитуючись із боку в бік у надії, що це допоможе покращити керованість її транспортного засобу. На диво, керованість від цього тільки гіршала. Повітряний струмінь позаду неї закручував снігопад у чудернацькі спіралі. Тераси напівскрижанілого снігу, що всю зиму нависали над льодовиковими ущелинами, здригалися і безгучно починали шлях униз. Коли відьма вже була далеко, там, де вона пролетіла, раз у раз лунав гуркіт лавини.
Вона роздивлялася пейзаж, скомпонований з раптової смерті та вишкіреної краси, й відчувала, що пейзаж теж роздивляється її, як от людина в напівсні спостерігає за набридливою мухою. Цікаво, чи земля здогадується, що вона задумала? Бабуня подумала, чи не пом’якшає ця земля раптово в тому місці, де вона, можливо, впаде — і тут-таки вилаяла себе за те, що так розім’якла сама. Адже земля не така. Земля не торгується. Земля багато дає — й багато вимагає. Як то кажуть, найсильніше пес кусає ветеринара.
Та ось вона вирвалася на простір, зачерпнувши одним черевиком снігу з маківки останньої на своєму шляху гори — і каменем помчала вниз, до долин.
Туман, який і так ніколи не полишав передгір’їв, з Бабунею вирішив не панькатися і розлігся перед нею сріблястим морем невідомої глибини. Відьма загарчала.
Десь у цій товщі висіла між небом і землею Тітуня Оґґ, раз у раз вживаючи з фляжки на поясі дозу профілактичного засобу від застуди.
І ось нарешті це сталося: Бабуня Дощевіск, з чиїх капелюха та металево-сивого волосся струмувала роса, а з черевиків звалювалися вниз шматочки криги, почула далекий приглушений голос, який з ентузіазмом доводив до відома захмареного неба, що їжачок має по життю значно менше клопотів, ніж абсолютна більшість інших ссавців. Як яструб, що помічає щось маленьке й пухнасте в траві, як занурений у летаргію міжзоряних просторів вірус, що зауважує поруч симпатичну блакитну планету, Бабуня повернула мітлу і ринула вниз крізь задушливі пасма туману.
— Агов! — закричала вона, сп’яніла від швидкості й захвату, і її голос змусив випадкового вовка п’ятьмастами футами нижче раптово позбутися щойно спожитої вечері. — Ґіто Оґґ, я тут!
Тітуня Оґґ помітно неохоче прийняла її руку, і дві мітли злетіли назад у чисте, всіяне зорями небо.
Як завжди, Диск мав такий вигляд, ніби Творець розробив його спеціально для розглядання згори. Білі та сріблясті пасма хмар тяглися аж до Узбіччя і закручувалися обертанням світу в тисячомильні вири.
Непорушне покривало туману закручувалося за мітлами коридором білої пари, і боги бачили відчайдушний політ (адже боги бачать усе) як невидимий плуг, що жваво оре небеса.
Набравши вже тисячу футів і продовжуючи швидко здійматися в морозному повітрі, дві відьми практикували звичну справу — сварку.
— Збіса ідіотська затія, — бубоніла Тітуня. — Ніколи не любила висоти.
— Маєш що-небудь випити?
— Аякже. Ми ж домовлялися.