Цьому поцілунку судилося стати найпристраснішим за всю історію любовних прелюдій.
Як справедливо вказувала Бабуня Дощевіск, час — річ суб’єктивна. Роки, які блазень провів у Гільдії, здавалися вічністю, тоді як години з Маґрат на пагорбі промчали, як пара хвилин. А в небесах над Ланкром десяток секунд розтягнувся, як іриска, на сповнені крику години.
— Лід! — репетувала Бабуня. — Вона обледеніла!
Тітуня Оґґ мчала поруч, дарма намагаючись підлаштувати свій політ під брикання бабусиної мітли. З обмерзлого пруття летіли октаринові іскри, від чого мітлу раз у раз замикало. Тітуня викинула руку і вхопила приятельку за краєчок сорочки.
— Казала ж я тобі, що це ідіотизм! — прокричала вона. — А ти після того туману, вся мокра, виперлася на холод, дурепо стара!
— Пусти мою сорочку, Ґіто Оґґ!
— Тримайся за мене міцніше, щоб тобі! У тебе ж хвіст горить!
Вони провалилися крізь хмари й заверещали в унісон, побачивши покриту чагарниками землю, що з’явилася ніби нізвідки і мчала просто на них.
Та раптом земля зникла.
Тітуня зиркнула вниз, де в пітьмі вгадувалося вирування води. Вони влетіли в Ланкрську ущелину.
З Бабуниної мітли струмував блакитний дим, але вона, після наполегливих зусиль, зуміла її розвернути.
— Що в біса ти робиш? — прогриміла Тітуня.
— Полечу за течією річки, — гукнула Бабуня у відповідь, перекриваючи тріскотіння палаючого пруття. — Не хвилюйся за мене!
— Перелазь до мене, чуєш чи ні? Все скінчено, ти більше не можеш…
За спиною Бабуні щось вибухнуло, і кілька палаючих прутів, кружляючи, полетіли в бурхливі глибини провалля. Її мітла стрибнула вбік, і Тітуня встигла обхопити її плечі за мить до того, як вогонь охопив другу в’язку пруття.
Палаюча мітла вистрибнула з-поміж Бабуниних ніг, крутнулася в повітрі й помчала вертикально вгору, розсипаючи іскри та лишаючи по собі звук, який буває, коли провести мокрим пальцем по краєчку фужера.
Тітуня опинилася догори дриґом з Бабунею у витягнутій руці. Вони поглянули одна на одну й закричали.
— Я не можу тебе підтягти!
— А я не можу вилізти сама! Не будь дитиною, Ґіто!
Тітуня обдумала ці слова — і розтиснула пальці.
Три шлюби та непросте дитинство забезпечили Тітуню Оґґ стегновими м’язами, придатними до трощення кокосів — і сила тяжіння спасувала, коли вона спершу кинула мітлу сторчголов униз, а потім заклала карколомну петлю.
Попереду вона розрізнила фігурку Бабуні Дощевіск; падаючи каменем, та однією рукою притримувала капелюха, а іншою — спідницю, що мала приховати її спіднє від нескромних очей гравітації. Розігнавши мітлу так, що та ледь не тріснула, Тітуня наздогнала колегу, схопила її за талію і з останніх сил примусила неслухняну мітлу лягти в горизонтальний політ.
Мовчання порушили слова Бабуні Дощевіск:
— Ніколи більше так не роби, Ґіто Оґґ.
— Обіцяю.
— А тепер розвертайся. Нам треба до Ланкрського мосту, не забула?
Тітуня слухняно розвернула мітлу, яка кресонула пруттям по стіні ущелини, і сказала:
— Туди неблизько.
— Нічого, — сказала Бабуня. — До ранку ще повно часу.
— Боюся, недостатньо.