— Ну і?
— Ой, здається, я все випила, — промимрила Тітуня. — А що ти хотіла — стільки простирчати тут у моєму-то віці? У Джейсона буде істерика.
Бабуня скреготнула зубами.
— Гаразд, давай підзаряджуся, — сказала вона. — Бо я вже майже на нулях. Аж дивно, як…
Бабунині слова перейшли у довгий крик: її мітла без жодного попередження провалилася вниз, проштрикнула хмари і зникла з очей.
Блазень і Маґрат сиділи на поваленому дереві край ділянки голого каменю, що випиналася посеред лісу. Вогні Ланкру видніли вже відносно недалеко, але ні він, ні вона не поспішали йти далі.
В повітрі між ними, як іскри, потріскували невисловлені думки та безумні здогади.
— Давно працюєш блазнем? — ввічливо поцікавилася Маґрат і одразу зашарілася в темряві. За таких умов це запитання видавалося найневвічливішим на світі.
— Все життя, — гірко мовив блазень. — У мене навіть соска була з дзвіночком.
— Мабуть, такі навички передаються у спадок від батька до сина? — припустила Маґрат.
— Я батька особливо й не знав. Він найнявся блазнем до володаря Квірма, коли я був ще маленьким, — сказав блазень. — Посварився з моїм дідусем. Хоча іноді він приїздить побачитися з мамою.
— Жахливо.
Блазень знизав плечима, і дзвіночки сумно брязнули. В його нечітких спогадах батько вимальовувався як низенький дружелюбний чоловічок з очима, схожими на пару устриць. Стати врівень із власним дорослим сином було б учинком, який помітно виходив би за межі його природи. Відлуння гнівного брязкання двох всіяних дзвіночками костюмів досі переслідувало блазневу пам’ять, і без того повну не найвеселіших спогадів.
— Втім, — продовжувала Маґрат вищим, ніж зазвичай, голосом із домішкою невпевненості, — твоє життя, мабуть, не було сумним. Я маю на увазі, ти ж розважаєш людей…
Блазень не відповів, і вона поглянула на нього. Його обличчя було непорушним, як камінь. За хвилю блазень заговорив — тихо, ніби сам до себе.
Він говорив про Анк-Морпоркську Гільдію блазнів та фіґлярів.
Зазвичай відвідувачі попервах приймали її за філіал Гільдії вбивць, яка насправді була комплексом досить симпатичних і акуратних будиночків буквально за рогом (від нестачі грошей Убивцям потерпати не доводилося). Іноді юні блазні чули веселі голоси юних убивць, які бавилися за стінами, доки їм самим доводилося зубрити жарти в холодних навіть серед літа аудиторіях — і люто заздрили, навіть попри те, що кількість голосів помітно зменшувалася під кінець кожного семестру (Гільдія вбивць сповідувала конкурентний підхід до навчання).
В принципі, через високі глухі стіни Гільдії всередину потрапляли найрізноманітніші звуки, і в поєднанні з добре продуманим розпитуванням обслуги це дозволяло блазням-початківцям сформувати певне уявлення про місто за цими стінами. В цьому місті були шинки та парки. Там існував цілий живий і метушливий світ, в якому як удома почувалися вихованці інших гільдій та коледжів. Вони кпинили з цього світу, галасливо бігали по ньому чи розкидали навсібіч його частини, не звертаючи жодної уваги на Правило П’яти Інтонацій та Дванадцяти Тональностей. Там навіть практикувалися (хоча деякі студенти й ставили цей факт під сумнів у ході нічних дебатів у гуртожитках) неліцензовані жарти, які народжувалися й жили без будь-якої прив’язки до «Антології страшенно смішних жартів», Ради Гільдії й узагалі будь-яких офіційних інституцій.
Там, за облізлими мурами, хто завгодно міг жартувати без санкції Комісії з регулювання гумору.
Думка про це неабияк витвережувала. Не в буквальному сенсі, бо алкоголь у Гільдії перебував під забороною. Але якби він був дозволений, це працювало б усе одно.
Важко було знайти місце, тверезіше за цю Гільдію.
Блазень з гіркотою розповідав про червонопикого велетня — брата Розводняка, про вечори зубріння Милих Жартиків, про нескінченні ранки в промерзлому спортзалі, присвячені опануванню Вісімнадцяти Смішних Падінь та офіційно визначеної траєкторії польоту торта. І про жонглювання.
Жонглювання! Його викладав брат Сміхун, людина з чуйністю вареної квасолини. Безтямна лють, в яку його кидало від блазневих вправ, пояснювалася зовсім не тим, що той погано жонглював. Від блазнів і вимагалося жонглювати погано — особливо такими традиційно розважальними предметами, як торти, запалені смолоскипи чи гострі як бритва м’ясницькі ножі. За що брат Сміхун, лаючись і бризкаючи слиною, вивергав на блазня потоки гніву — то це за те, що той погано жонглює, бо не здатен жонглювати добре.
— А ти не думав стати кимось іншим? — спитала Маґрат.
— Ким «іншим»? — спитав блазень. — Я не мав ніякого іншого шляху.
Блазням-студентам дозволялося виходити в місто — але лише під час останнього року навчання і з неймовірною кількістю умов.
Жалюгідно виламуючись на ходу, він уперше побачив чарівників, що пропливали вулицями як поважні карнавальні платформи. Побачив випускників Гільдії вбивць, які дожили до іспитів — вишукано вдягнених життєрадісних юнаків у шатах чорного шовку, небезпечних не менше за кинджали під цим шовком, і жерців, чиє фантасмагоричне вбрання дещо псували довгі гумові фартухи, які вони вдягали для важливих жертвоприношень. Кожен цех і фах мали свій традиційний костюм, і він раптом зрозумів, що його власний одяг старанно пристосовано для того, щоб будь-хто мав у ньому вигляд цілковитого і невиправнго телепня.
Та навіть так він боровся. Адже все його життя було боротьбою.
Він боровся саме тому, що не мав ніяких здібностей, а ще тому, що в іншому випадку дідусь живцем здер би з нього шкіру. Він зубрив офіційно затверджені анекдоти до дзвону в голові і вставав раніше за всіх, щоб вправлятися в жонглюванні до скреготу в суглобах. Він так добре оволодів гумористичним лексиконом, що його розуміли лише найстаріші члени Ради Гільдії. Він корчив гримаси та відпрацьовував вихиляси з приреченою рішучістю, і став кращим випускником свого курсу та лауреатом Почесного Пухиря.
Нагороду він втопив у туалеті, як тільки повернувся додому.