Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але найбільш бурхливу реакцію факт переходу правобережних земель України під владу молдавського господаря викликав у короля Речі Посполитої Яна III Собеського. У своїй інструкції польському послу до Росії від 14 жовтня 1681 р. король наголошував: «донесли і те Й.Ц.В. (його царській величності — Т. Ч.) же Господар Волоський є в Україні і поселився в Немирові... не так як в пактах є, так за короля Михайла, як теж і в свіжих Журавницький в Стамбулі стверджених (1678 р. — Т. Ч.) що Україна козакам належати мала, через що на око видно, що бусурмани хочуть всі слов’янські народи завоювати а потім і цілу Європу..., коли провінція козакам пактами обіцяна відпадає в інкорпорацію поганської Держави...»67 За свідченням папського нунція в Польщі, Туреччина з допомогою молдавського господаря Дуки хотіла заселити Правобережну Україну «найкращим і найхоробрішим європейським народом, загартованим на труди і холод, якого гарту не мають навіть племена азійські»68. Очевидно, тут йшла мова про реколонізацію українцями правобережних земель, які потерпали внаслідок міждержавних війн середини XVII ст.

Другим кроком Г. Дуки в ролі «воєводи і господаря земель Молдавських і України» (саме так він підписував у той час свої листи)⁶⁹ після призначення наказного гетьмана та полковників стали заходи, спрямовані на якнайшвидше заселення Правобережної України. Перебуваючи в Немирові, Дука видає універсали до полковників, козаків та жителів правобережних полків. «...Скоро по відібранню володіння українськими землями відразу старанно почав прикладати сили, щоб спустошена Україна знову квітнула через поселення людей... яким то людям даю свободу на 15 років...» — говорилося в його зверненні до канівського полковника І. Губаренка від 20 листопада 1681 р.⁷⁰ Закличні універсали Г. Дуки, в яких він оголошував «слободи» (землі, на яких могли селитися та працювати селяни й протягом певного часу не сплачувати за це податків чи відробляти якісь повинності) від 5 до 20 років, як відзначав С. Величко, «ходили в народі» протягом 1682–1683 рр.⁷¹ Відомий також універсал Дуки про запровадження вільного поселення на Правобережній Україні від 16 червня 1682 р.⁷². Універсали хоч і були адресовані правобережним українцям, але розповсюджувалися головним чином на Лівобережній Україні. Це викликало негативну реакцію її уряду. Однак на гнівні листи І. Самойловича з вимогою не переманювати його підданих Дука відповідав, що він лише допомагає людям повернутися на попереднє місце проживання (більшість населення Правобережжя в результаті т. зв. «великих згонів», організованих гетьманом Самойловичем у 1679–1680 рр. було переселено на лівий берег Дніпра). Султанський ставленик виправдовував свої дії тим, що, згідно положень Багчисарайського миру, українці, які раніше проживали на Правобережжі й силою були виведені на Лівобережжя, стали підданими Османсько імперії⁷³.

Окрім того, Г. Дука був не проти спеціальних операцій щодо зворотнього «перегону» лівобережців, які, очевидно, проводилися за ініціативою правобережних полковників і копіювали попередні дії І. Самойловича. На початку 1683 р. чигиринський полковник Уманець організував рейд невеликого загону козаків на Слобожанщину. Вони мали спалити Охтирку, Харків і Лохвицю, а їхнє населення «перегнати» на Правобережжя. Однак цей загін був оточений і захоплений у полон. На допиті чигиринські козаки засвідчили, що Уманець збирався відправити на Лівобережжя з такою місією ще 80 чоловік⁷⁴.

Розлючений діями Дуки гетьман І. Самойлович (він, до речі, ще з 1674 р. титулувався не інакше, як «гетьман обох сторін Дніпра») лаштує чергове посольство до Москви і в інструкції своїм посланцям від 20 липня 1681 р. вказує, щоб вони передали царю наступне: «...що салтан турецький дозволяє, між річками Дніпром і Бугом для своєї користі поселення чинити людські і володарів своїх у тій стороні мати хоче»75. Аналізуючи зміни до тексту Багчисарайського договору, внесені султаном Мегмедом IV під час ратифікації в Стамбулі, Самойлович наголошує, що якщо він буде відпускати людей на Правобережну Україну, то Порта визнає це за порушення турецько-російських домовленостей. «А якщо б ми людей туди (на Правобережжя — Т. Ч.) пустили (що учинити недостойно), то ця сторона (Лівобережжя — Т. Ч.) збідніє дуже жителями.., знаю що більшість для плодовитої тої землі, з цієї сторони нашої Дніпра йти захочуть»76, — відзначав лівобережний гетьман, хвилюючись, що Г. Дука переманить до себе багато його підданих. Саме тому І. Самойлович запропонував царю терміново змінити дану статтю Багчисарайського договору.

Порушуючи багчисарайські домовленості, Дука починає відроджувати старовинні українські міста Подніпров’я Чигирин, Черкаси, Канів, Корсунь та ін. Окрім того, він дає наказ збудувати резиденцію для наказного гетьмана І. Драгинича в Немирові, а також починає споруджувати власний палац у с. Циканівка (Циганівка), що над Дністром навпроти молдавських Сорок⁷⁷. Саме звідси Дука планував керувати правобережним Українським гетьманатом та Молдавським князівством. Тут, в українському прикордонному селищі, він хотів оселитися разом з своєю сім’єю⁷⁸. Також літописці подають інформацію про те, що Г. Дука «звелів збудувати собі для своєї господарської резиденції в Брацлавському полку за Богом у містечка Печери знаменитий дім»⁷⁹. Є відомості про оборонні замки, збудовані українсько-молдовським правителем у Могилеві та Ямполі⁸⁰.

На жаль, маємо обмаль інформації про політику Г. Дуки в соціально-економічній сфері. Однак можемо стверджувати, що за його наказом І. Драгинич збирав у правобережних полках на свою користь певні податки — у 1682 р. той видає універсал канівському полковнику І. Губарю-Бершадському з наданням права збирати грошові збори з торгівельних операцій на території свого полку⁸¹. Можливо, такі ж універсали були направлені й іншим полковникам Правобережної України.

У 1682 р. Г. Дука мав зустріч зі львівським православним єпископом Й. Шумлянським у Немирові⁸². На ній вирішувалися питання підтримки правобережним Українським гетьманатом православної віри та особисто Шумлянського в його безперервній боротьбі з конкурентами за єпископську посаду. Також обговорювалася проблема виборів та затвердження королем митрополита для Української православної церкви.

На початку наступного року Дука розпочинає активну дипломатичну діяльність. Він листується з польським королем Яном III Собеським та лівобережним гетьманом І. Самойловичем. У посланні королю від 12 лютого 1683 р. з Ясс він підіймає питання щодо продовження роботи польсько-турецької комісії з визначення належності прикордонних українських та молдовських територій тому чи іншому монархові, зокрема, відзначаючи, що лише «при відкритій і вільній границі будуть продовжуватися на Пограниччі і в другій тутешній землі (Україні — Т. Ч.) певні справи і замішання»83. Місяцем раніше, 11 січня, «господар Молдавії та України» звертався до Самойловича: «Досить ясний доказ сусідської приязні моєї до Вашої Милості милостивого Пана є в тому, що я, супроти ворожих речей і задатків.., з огляду на свіжо постановлений і тепер потверджений мир між монархами, іду з неодмінним і спокійним сусідством до Вашої Милості, милостивого Пана... Тепер доходять до нас сюди постійні плачливі скарги від людей, що вийшли на свої місця на цей бік Дніпра (Правобережжя — Т. Ч.), що там (на Лівобережжі — Т Ч.) їхні жінки й діти лишаються в жахливому ув’язненні. Це все діється супроти пактів, постановлених між монархами — найяснішою Портою та їхніми пресвітлими царськими величностями»84. 3 березня Дука знову звертається до гетьмана і висловлює йому разом з прихильністю свою стурбованість ситуацією, що склалася. Крім цього, він повідомляє, що посол від Самойловича, який перебував у нього, з почестями відправлений з Молдавії85.

Влітку-восени 1683 р. Дука, виконуючи другу умову султана щодо свого правління в Україні (надання військового контингенту для ведення війн з Туреччиною), бере участь у відомих Віденських подіях — облозі 200-тисячною Османською армією на чолі з великим візирем Кара-Мустафою австрійської столиці, битві турків з об’єднаними польсько-австрійськими військами під Віднем (12 вересня 1683 р.) та локальних сутичках між противниками на території Угорщини й Словаччини. Польський дослідник Я. Віммер засвідчує, що військові підрозділи, очолювані Г. Дукою, надійшли для допомоги туркам під Відень у другій половині червня 1683 р.⁸⁶ Очевидно, володар Молдавії та Правобережної України мав у розпорядженні не більш як 5–6-ти тисячне військо. Серед них було й декілька козацьких полків, які формувалися з українців Правобережжя⁸⁷.[19]

«Хроніка Сілігдара» подає короткий опис участі підрозділів Дуки в підготовчих інженерно-будівельних роботах поблизу австрійської столиці. У записі турецького урядовця від 1 липня відзначається: «... мали бути збудовані мости на річці Раба.., щоб збудовано три мости... до робіт тих втягнутий також воєвода волоський господар Сербан і воєвода молдавський Дука»⁸⁸. Сілагдар Мегмед-ага вказував також на розташування молдавсько-українських сил у складі армії Кари-Мустафи під час вирішальної битви ворогуючих сторін — 12 вересня вони знаходилися в тому крилі турецького війська, що перебувало на березі Дунаю⁸⁹.

Цікаво, що після того, як союзницькі війська Яна III Собеського 29 жовтня здобули замок в Остригомі, Г. Дука відмовився платити великому візиреві Османської імперії «належного від нього з титулу податку». За це він був ув’язнений турками до часу сплати належних грошей. «... У понеділок для дев’ятого (листопада — Т. Ч.) випущено його (Дуку — Т. Ч.) на волю і дозволено йому рушити у зворотну дорогу до свого краю» — знаходимо запис у щоденнику Сари Мегмед-паші90.

Довга відсутність Г. Дуки в Молдавії та Правобережній Україні спричинила до оформлення там сильної опозиції серед молдавського боярства та козацької старшини. Довголітній конкурент Дуки за молдавський трон Шимон Петричейку[20], який з 1674 р. перебував у Польщі, прибув до князівства й організував у Лопушанах боярський з’їзд, де більшість склала присягу на вірність новопроголошеному господарю Молдавського князівства⁹¹. Прибічники Дуки на чолі з Праговичем втекли до Волоського князівства, а Ш. Петричейку видав спеціальний універсал, в якому амністував тих представників молдавської еліти, що раніше служили туркам і їхньому наміснику, а тепер перейшли на його бік. Одночасно він оголосив про конфіскацію маєтків у тих бояр, які продовжували визнавати зверхність Порти. У середині грудня 1683 р. Петричейку оволодів Яссами — тогочасною столицею придунайського князівства. У цей час позбавлена підтримки свого чоловіка дружина Г. Дуки[21] прохала допомоги в татар⁹². Успішній компанії Ш. Петричейку сприяла військова підтримка польського короля та призначеного від його імені в Правобережній Україні гетьмана С. Куницького.

Ще в серпні 1683 р. на Правобережжі була проведена старшинська козацька рада, яка висунула на гетьманську посаду кандидатуру немирівського старости і білоцерківського полковника С. Куницького. Ян III Собеський затвердив це рішення козацьких старшин. Куницький разом зі своїми прихильниками, так само, як і Петричейку в Молдавії, відразу ж почав розправлятися з представниками Г. Дуки. Вже у вересні він виганяє з Немирова І. Драгинича, який «утік за Дністр до Сороки в міста волоські»⁹³. Скориставшись відсутністю Дуки, С. Куницький у жовтні-грудні 1683 р. організовує похід до Молдавії на чолі 5–6-тисячного козацького війська⁹⁴. Тут правобережні козаки об’єднуються з підрозділами Ш. Петричейку і спільними зусиллями витісняють нечисленні турецько-татарські сили з молдавських земель та завойовують значну територію Північного Причорномор’я.

Незважаючи на успіхи пропольської партії в особах Ш. Петричейка та С. Куницького, Дука повертається до Молдавії, плануючи з допомогою буджацьких орд, які йшли з-під Відня, прогнати своїх опонентів. Наприкінці грудня він з’являється у своєму маєтку в Домнештах. Ознайомившись з ситуацією, на початку 1684 р. скаржиться до Стамбула, що козаки «відібрали у нього Поділля і Україну»⁹⁵.

Хоча татари й перемогли об’єднані війська Петричейка й Куницького поблизу с. Тобак (ця подія відбулася протягом 30 грудня 1683 – 5 січня 1684 рр.) і Дука мав усі підстави знову відновити втрачені позиції, він раптово був атакований та осаджений у Домнештах підрозділами польського шляхтича С. Димидецького⁹⁶. Через зраду частини бояр місто було захоплене, а Г. Дука потрапив у полон: «господаря Дуку пан Димидецький піймав і віддав до рук п. Волчинського, ротмістра Й.К.М., в Сучаві сидить, по якого тут зі Львова кілька хоругв виправлено, аби його сюди припроваджено, пан то великий і на рахунок грошей, взято з ним Миронашка Костіна і маршалка і інших багато людей гідних несподівано піймано»⁹⁷, — засвідчував тогочасний документ. Із Сучави Дуку забрали спочатку до Станіслава, в замок Потоцького, а звідти конвоювали до королівського замку в Яворові поблизу Львова⁹⁸. Згідно з розпорядженням Яна III Собеського, Г. Дука, хоч і мав статус полоненого, однак користувався великою свободою дій, проживаючи в приватному будинку з обслугою⁹⁹. Через деякий час він помер власною смертю у Львові.

Таким чином, не можемо погодитися з твердженням окремих вітчизняних та зарубіжних істориків про те, що правління Г. Дуки на Правобережній Україні в статусі васала турецького султана зводилося лише до формального доповнення титулу господаря. Адже саме під час цієї короткочасної молдавсько-української персональної унії після довготривалих війн між Річчю Посполитої, Османською імперією, Московською державою, Кримським ханатом та Українським гетьманатом відбулися певні позитивні зрушення стосовно стабілізації суспільно-політичного життя в регіоні.

14

«Ucraina terra Cosaccorum» у східноєвропейській політиці Речі Посполитої

В останній чверті XVII ст. польський уряд робив все можливе для втілення в життя головної мети своїх зовнішньополітичних прагнень, а саме — відвоювання Правобережної України в Османської імперії, що дало б змогу покращити власне становище за рахунок економічного потенціалу українських земель. Не останню роль у планах королівських урядів щодо Правобережжя відігравало українське козацтво, адже в тогочасних джерелах Україна означувалася не інакше, як «козацька земля» («Ucraina terra Cosaccorum»)[22]. 5 червня 1674 р. під час елекційних урочистостей новий король Речі Посполитої присягається на угоді зі шляхтою, в якій зобов’язується дотримуватися попередніх мирних договорів і трактатів із монархами зарубіжних країн лише з одним застереженням, яке стосувалося обіцянки Яна Собеського повернути «втрачені землі України і Поділля»1. У ній було відзначено, що король повинен відвойовувати правобережну частину українських земель у турецького султана, а щодо приналежності Лівобережної України — проводити переговори з московським царем. Згідно тверджень вітчизняних і зарубіжних істориків, на той час Правобережна Україна стала ключовою позицією у відносинах між Річчю Посполитою, Московською державою, Османською імперією та залежним від них Кримським ханством, а для кожної з цих країн опанування terra Cosaccorum було головним зовнішньополітичним завданням2. Східноєвропейська політика Яна III Собеського щодо України, зважаючи на існування трьох політичних центрів на теренах колись унітарного Українського гетьманату (Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя), була багатоплановою і передбачала поліваріантну специфіку українського державно-політичного устрою.

Напрямки зовнішньополітичної діяльності Яна III Собеського були окреслені в працях загального характеру, присвячених життю та діяльності одного з найвеличніших королів Речі Посполитої. У польській історіографії — це доробки Л. Рогальського, Т. Корзона, К. Піварського, В. Конопчинського, Я. Волінського, Л. Подгородецького, К. Матвійовського, З. Вуйцика, а також збірники наукових праць, де представлені роботи інших сучасних істориків Польщі.³ Окремо слід згадати про дослідження «Собескіани» австрійськими, американськими, англійськими, голландськими, німецькими, шведськими, швейцарськими та французькими авторами XIX–XX ст., серед яких вирізняються монографії Б. Ямінського, А.-С. Каміньського, Й. Мортона, Г. Койера, Г. Лохнера, Ф. Бірнбаума, О. Форст де Батаглії, Н. Салванді⁴.

Українську політику польського короля певною мірою висвітлено в праці Я. Волінського, де акцентувалася увага на місці й ролі України в планах Речі Посполитої під час перших років правління (1674–1675) ще не коронованого Яна Собеського⁵. Через призму козацько-шляхетського конфлікту на Правобережній Україні дослідив заходи королівського уряду в другій половині 80-х — першій половині 90-х років XVII ст. інший польський історик Я. Перденія⁶. Грунтовністю щодо висвітлення тогочасних польсько-російських та польсько-турецьких взаємовідносин і місця в них України відзначається доробок З. Вуйцика⁷. Окремі проблеми українсько-польських зв’язків 70-х — 90-х років XVII ст. досліджували у своїх працях Ф. Равіта-Гавронський, Ч. Хованець, Т. Урбанський, Я. Віммер, М. Яворський, Д. Колодзейчик та інші⁸.

З огляду на різні чинники, нині в українській історіографії не існує жодної монографічної праці, яка б досить повно висвітлювала стосунки між Річчю Посполитою та Українською козацькою державою (у вигляді Війська Запорозького, яке презентувало державні інституції України як на Лівобережжі, так і Правобережжі) в другій половині XVII — на початку XVIII ст., зокрема, й у період королівства Яна III Собеського. Це зазначали В. Смолій та О. Головко у вступній статті до збірника наукових праць «Україна і Польща в період феодалізму», який побачив світ ще в 1991 р.⁹ До цього часу ці відносини досліджувалися головним чином через призму українсько-польської боротьби, яка тривала протягом усього вказаного періоду. Цим аспектам присвятили свої праці В. Антонович, О. Єфименко, В. Волк-Карачевський, Г. Сергієнко, В. Смолій, В. Степанков¹⁰. Разом з тим, взаємовідносини між королівським та гетьманським урядами були набагато складнішими й більш багатогранними, що, зокрема, відзначали М. Андрусяк, Б. Крупницький, Д. Дорошенко, В. Степанков, В. Заруба, В. Станіславський та автор цієї книги¹¹.

«При кому козаки, при тому й залишається Україна»12, — саме таким принципом (а це були його слова) керувався протягом всього періоду свого правління польський король. Ще перебуваючи на посаді великого коронного гетьмана у 1667–1674 рр., Я. Собеський виявив себе політиком, який добре розбирається в «українсько-козацькій» проблемі. Його вміла політична й військова боротьба за право володіння Правобережною Україною з гетьманом П. Дорошенком і султаном Мегмедом IV, поряд з іншими, стала однією з головних причин обрання Собеського на королівський трон Речі Посполитої. «Гетьман П. Дорошенко, який став на чолі Правобережної України, постановив унезалежнити цілий край і від Польщі, і від Росії, а вихід шукати в турецькій протекції»13, — відзначав З. Вуйцик в «Історії польської дипломатії».

У лютому 1675 р., після того, як по Україні і Польщі поширилася чутка (вона виявилася неправдивою і, можливо, була інспірована саме польським урядом) про смерть П. Дорошенка, король видав універсал до всіх станів українського суспільства. У ньому він виклав власне бачення причин занепаду Правобережної України: «Мушу признати, що то труп обридливий, а не Україна, бо певно не така, яку від предків своїх взяли. Хто ж на ній вимер, якщо не народ руський? Що попалили, якщо не міста славні? Що димом пішло, якщо не церкви і доми Божі? Чиї гроби і могили, якщо не батьків або дітей Ваших, за ніщо погублених? Чия залишилась пустиня, якщо не запроторених, як бидло, в неволю душ християнських?»¹⁴. Тому королівський уряд закликав українців повернутися під протекцію польського монарха, який, у свою чергу, обіцяв забути про їхню попередню «зраду». Правобережному козацтву дозволялося обрати нового гетьмана, який повинен був затверджуватися королем. Незважаючи на те, що П. Дорошенко продовжував володарювати на Правобережній Україні, Ян III Собеський у квітні 1675 р. призначив наказним гетьманом над козацтвом Подільського та Могилівського полків полковника Є. Гоголя. Це призначення стало елементом боротьби з непокірним Дорошенком, який бажав утвердити на Правобережжі інститути Української держави. Розколюючи козацьку організацію на два табори, польська влада тим самим значно ослаблювала її державотворчий потенціал.

Разом з тим, були й інші причини формування королівським урядом покірної власним потребам козаччини. 11 грудня 1676 р. австрійський посол у Туреччині Й. Кіндсберг повідомляв у Відень, що новообраний польський король хоче з допомогою українських козаків і кримських татар запровадити в Речі Посполитій абсолютистський режим і зробити своє королівство спадковим для роду Собеських¹⁵. Звичайно, це були лише передбачення дипломатичного діяча, хоча аналогічні звинувачення висувалися проти Яна III Собеського і протягом наступних років.

З кінця 60-х років серйозним геополітичним суперником Польщі у східноєвропейському регіоні стає Османська імперія. «Річ Посполита сама не вистоїть без самопалів козацьких», вона «не може відбивати такого могутнього ворога одним лише найманим військом», «король все зробить для козаків, аби пішли під його руку»16 — такі вислови були типовими для представників тогочасної політичної еліти Корони Польської. При цьому панівні кола Польсько-Литовської держави виявляли добру обізнаність про відносини між королями та козацтвом сторічної давності. «Затягнув Стефан Баторій 6 000 козаків запорожських, а було їх за Дніпром 40 000; а тим 6 000 дав Трахтемирів, щоб мали там гармати, порядків і привілеїв своїх дарував їм там, всі землі від Трахтемирова... і дозволив їм вибирати гетьмана; щоб з татарами воювали...»17, — згадував чернігівський воєвода С. Бенєвський у 1675 р. Такі настрої польської шляхти вказували на їхнє прагнення повернутися до тих правових норм, що існували у взаємовідносинах між українським козацтвом і королівськими урядами перед відомими революційними подіями, які розпочалися у 1648 р. Про те, якого великого значення в той час надавала Україні польська еліта, свідчить багато фактів. Показовою є картина французького художника «В’їзд Яна III на коронацію до Кракова» («Апофеоз Яна III»), датована 1675 р. На ній зображено наближення польського короля до Вавельського замку, перед яким алегорично, у вигляді танцюючих дівчат, змальовано Польщу, Литву та Україну і підпис: Invicto Avgvsto Іоаппі III Regi Poloniae magno duci Lithuaniae, Ukrainae, etc.18 Також Україна в образі дівчини, звільненої від турків, поруч з «Угорщиною», «Хорватією» і «Венецією», була зображена на іншій картині, присвяченій перемозі польського короля над османськими військами під Віднем19.

Наприкінці лютого 1676 р. Ян III Собеський запросив наказного правобережного гетьмана Є. Гоголя на свої коронаційні урочистості до Варшави. За королівського сприяння нобілітується значна частина козацької старшини, а сейми 1676 і 1677 рр. приймають окремі постанови щодо козацької організації Правобережної України. Згідно сеймових рішень, козакам надавалось право розміщуватись у Димерському старостві (Полісся), а також виплачувались певні суми із коронного скарбу. Зважаючи на військові плани польського керівництва, наказний гетьман мав сформувати 4000-не військо з боротьби проти турецькою армією.

Після укладення Журавненського перемир’я 1676 р. політична ситуація на Правобережжі зазнала змін. Відповідно до цього королівський уряд змушений був змістити деякі акценти у своїх заходах щодо підкорення українських земель. Центральним питанням для польської влади стає проблема нейтралізації діяльності Ю. Хмельницького, який з середини 1677 р. почав утверджувати князівську владу на землях Брацлавщини й Південної Київщини. Насамперед Ян III Собеський офіційно звернувся до турецького уряду з проханням, щоб Хмельницький не вживав титул «князь Малої Русі — України». Причиною рішучого дипломатичного протесту проти надання Ю. Хмельницькому права на володіння частиною Правобережної України стали економічні інтереси великого магнатства в регіонах, на які претендував «турецький» гетьман. Про справжні наміри польських урядових кіл щодо українських земель свідчив надзвичайно секретний документ, який у зашифрованому вигляді був відправлений великому послу в Стамбулі Я. Гнінському. Польський дипломат мав «випрошувати» в турецького султана землі для польських магнатів: «Язловець для обозного коронного..., для маршалка надворного Меджибіж, чи принаймні Сатанів і Синяву з усіма за Бугом землями і ставами.., для К. Вишневецького воєводи Белзького Чорний острів, для князя гетьмана великого воєводи Краковського Немирів..., щоб Хмельницький лише в Кальнику був, для гетьмана польного воєводи Руського Богуслав, Біла Церква...»²⁰. Згодом виконання дипломатичних функцій у Туреччині переходить до С. Процького. 17 квітня 1679 р. король наказав йому звернутися з протестом до Мегмеда IV, «щоб Хмельницький, бажаючи України, старовинних воєводств хай [не] узурпує..., огнем і мечем не грозить»²¹.

Невдовзі Ян III Собеський, зважаючи на те, що турецька сторона по суті проігнорувала дипломатичні ноти Речі Посполитої, змінює тактику.

За його особистим дорученням на Правобережну Україну зі спеціальною місією виїхав львівський єпископ Й. Шумлянський. Український священик одержав завдання вмовити Ю. Хмельницького піддатися під протекцію польського короля. Московські посли у Варшаві повідомляли, що король обіцяв «турецькому» гетьману в разі переходу на його бік зберегти князівський титул. Україні передбачалося надати рівні політичні права з Короною Польською і Великим князівством Литовським. Також монарх запевнив Ю. Хмельницького в тому, що не буде переслідувати православну віру²². Однак ця акція варшавського двору була лише спритним дипломатичним ходом, а тому не мала успіху і лише погіршила польсько-турецькі відносини.

Звістка про передачу «турецької» частини правобережних земель під управління молдавському господарю Г. Дуці викликала велике занепокоєння варшавських кіл. В інструкції королівському послу до Москви від 14 жовтня 1681 р. вказувалось, що «Україна козакам належати мала, через що на око видно, що бусурмани хочуть всі слов’янські народи завоювати, а потім і цілу Європу»²³. З цих слів стає зрозумілою та велика роль, яку відводив польський монарх Правобережній Україні та її козацькому устроєві в східноєвропейському геополітичному просторі. У тому ж році депутати Вального сейму закидали своєму королю, що він часто приймає козацькі посольства й не доводить до їхнього відома змісту переговорів. Виступаючи на одному з сеймових засідань, Ян III Собеський нагадав депутатам, для чого Речі Посполитій потрібно підтримувати зв’язки з українськими козаками і для прикладу звернувся до висвітлення подій Хотинської битви 1621 р., «... коли було 40 000 козаків, а польського і литовського війська 60 000»²⁴.

[19] На жаль, окрім інформації Й. Некульчі, нам не вдалося розшукати джерела, які б подавали більше відомостей про склад, командування та діяльність цих українських полків. Про участь українського козацтва у битві під Віднем та післявіденських операціях армії Речі Посполитої див. нашу статтю: Чи брали участь українські козаки в битві під Віднем 1683 р.? // Українська козацька держава... — Вип. 6. — Черкаси, 1997. — С. 78–94.

[20] Шимон Петричейку (рум. — Petriceicu) походив із родини дрібних молдавських бояр. Займав посаду великого ключара Молдавського князівства. У 1672 р. був призначений Мегмедом IV його господарем після детронізації Г. Дуки. Після Хотинської битви 1673 р. переходить на бік Яна III Собеського і з того часу бореться за відвоювання молдавських земель в Османської імперії та господарську владу під протекторатом Речі Посполитої.

[21] Дружина Г. Дуки у 1684 р. прохала протекції у гетьмана С. Куницького (Чарт. — Теки Нарушевича, № 179, s. 848).

[22] Дослівно з латинської — «Україна земля козацька». Саме так її називали у своїх записах більшість іноземців, які подорожували чи перебували з спеціальною місією в Україні. Також зустрічаємо дане означення на тогочасних мапах. (Кордт В. Чужоземні подорожі по Східній Європі до 1700 р. — К., 1926; Січинський В. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань про Україну за десять століть. — К., 1992; Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках). — К., 1992; Chynczewska-Hennel Т. Rzeczpospolita XVII wieku w oczach cudzoziemców. — Wrocław, 1993 та інш.).