Ян III Собеський знову і знову заявляє про те, що згідно з Бучацьким, Журавненським і Константинопольським (ратифікованими 1678 р. у Константинополі журавненськими статтями) договорами Україна має належати козакам («Ukraina Cosacis cedat»). Про це читаємо в його листах до великого литовського князя М. Радзивіла, а також білоцерківського коменданта Раппе25. В останньому, датованому 2 вересня 1682 р., говориться: «У трактаті під Бучачем записано, що Україна козакам належати має (самим, а не кому іншому), що умисне підтвердили під Журавном, як і в Константинополі»26. Саме тому, на думку польського уряду, Порта не мала права втручатися в справи України, оскільки сама віддала її козацьким гетьманам. Але в даному випадку король мав на увазі тих козаків, які перебували спочатку під керівництвом наказного гетьмана Є. Гоголя, а потім «старших» О. Урбановича, К. Ласки, Мирона і були підвладні Польщі. Отже, згідно логіки Яна III Собеського, Правобережжя повинно було належати йому.
Відчуваючи неминучу війну з Османською імперією, Ян III Собеський активізує свої дії в справі вирішення «козацького питання». У липні 1682 р. до Димера, де в той час базувалися головні сили правобережного козацтва вирушає нобілітований козацький полковник В. Іскрицький, який раніше деякий час проходив службу при королівському дворі. Він мав агітувати козаків, які після смерті Є. Гоголя у 1679 р. більше трьох років не мали гетьмана, щоб вони зібралися на свою раду й вирішили питання можливої допомоги польському монарху в боротьбі проти «бусурманів». Натомість король обіцяв відновити всі «прадавні вольності і привілеї», подбати про рівноправність православної віри тощо27. Такі ж обіцянки віз до білоцерківського козацтва священик Заремба28. У цих інструкціях вже не згадувалось про те, що Правобережжям має управляти український гетьман, і не висувалося планів відновлення автономії України. Польський історик З. Вуйцик відзначав, що Ян III Собеський у цей час не запропонував навіть якогось плану автономії України, не кажучи про можливе розв’язання «українського питання» на основі положень Гадяцького трактату 1658 р.29
Крім того, єпископ Й. Шумлянський за домовленістю з Яном III Собеським вислав за таємними листами на Лівобережну Україну монахів Ф. Храпкевича та І. Зарудного, які мали завдання агітувати козаків лівобережних полків переходити на службу до польського короля. Зокрема, у цих універсалах говорилося, що Річ Посполита поступилася туркам частиною Правобережжя лише з метою утримання України під козацькою владою, а Москва не може володарювати над правобережними українськими землями, бо віддала їх султану. Також відзначалося, що лівобережний гетьман І. Самойлович намагається знищити правобережне козацтво, а король їх «з дитинства любить» і завжди буде захищати. Щоб перетягнути лівобережних козаків на свій бік, Ян III Собеський обіцяв зберегти права православного духовенства, не допустити визисків польської шляхти над посполитими селянами.30 До речі, загроза поширення влади лівобережного гетьмана на Правобережну Україну також була однією з причин реанімаційних політичних заходів польського короля щодо правобережного козацтва.
Незважаючи на спротив гетьмана Лівобережної України, універсали польського короля знаходили відгук серед козаків Задніпров’я, які переходили на правий берег Дніпра. Поповнивши свої ряди, правобережне козацтво спромоглося висунути власну кандидатуру на гетьманську посаду. Влітку 1683 р. Ян III Собеський затвердив правобережним гетьманом колишнього військового товариша Війська Запорозького, немирівського старосту С. Куницького, який, згідно королівського наказу, здійснив узимку 1683–1684 рр. похід на турецько-татарські володіння в Молдавії та Білгородській орді31. Ця військова операція стала одним із епізодів спільного проекту боротьби урядів європейських країн проти поширення турецького впливу на «християнський світ» Центральної та Східної Європи. Але, разом з тим, польський король намагався скористатися успіхами козацьких військ у руслі власної зовнішньої політики. У січні 1684 р. він пише лист до своїх послів у Московській державі, з вказівкою використати звістку про перемогу Куницького над татарами для тиску на російських дипломатів32.
Одночасно Ян III Собеський застосовує військовий потенціал козацьких полків у битві європейських армій з турецьким військом під Віднем, а особливо в «післявіденському» переможному поході та битвах під Парканами, Остригомом, Шеціним у Словаччині та Угорщині (вересень-грудень, 1683 р.) й витісненні військ Османської імперії з цієї частини Європи33. Ще 19 квітня 1683 р. інформація про засідання сенатської комісії у Варшаві засвідчувала, що «козаків 1200 тільки наказав король набрати зараз під командою 4 ротмистрів Семена, Ворони і других двох»34. Трохи згодом, одержавши фінансову допомогу від римського папи Інокентія XI, польський король вирішив, що зможе утримати трьохтисячне козацьке військо. 16 липня коронним гетьманом С. Яблоновським був виданий «приповідний лист» на вербування козаків полковнику М. Булизі, який у середині серпня мав прибути у Львів35. Загальне керівництво по набору козаків було доручено шляхтичу Й. Менжинському. Саме йому на руки видали певну суму грошей (близько 30 000 ліврів) для «затягу» українського війська36. За військовим планом короля, козацькі полки мали прибути 25 серпня під Краків, де збиралися головні сили Речі Посполитої для походу під Відень, але козаки, в силу різних обставин, спізнилися на призначений час. «Вже не чекаючи полків литовських, ані козаків, залишивши їм наказ поспішати за мною, у перших днях вересня сподіваємось бути на берегах Дунаю», — писав Ян III Собеський до Інокентія XI наприкінці серпня37.
В авангарді польських сил вирушили і 150 козаків під командуванням полковника Апостола (П. Апостола-Щуровського — ?). Вони входили до складу підрозділів волинського воєводи Я. Стадніцького на правах приватної легкої козацької корогви. «... З Апостолом не маю козаків більше півтори сотні.., а п. Менжинський сидить ще зі своїми у Львові, як сам пише», — повідомляв король 9 вересня під час переправи через Дунай38. 12 вересня об’єднані війська Яна III Собеського та князя Кароля V Лотарингського перемогли багатотисячну армію турецького візиря Кари-Мустафи і звільнили оточений Відень. Про участь козаків Апостола в цій битві свідчить такий запис короля: турків зараз ведуть, як псів і худобу, їх моя драгунів і козаки немало забрали. О Менжинський, Менжинський!»39. Останні слова були написані королем у стані великого незадоволення з причини неприбуття до Відня головних козацьких сил.
24 вересня королівна М. Казимира, якій було доручено слідкувати за «козацьким затягом», повідомила своєму чоловікові, що Менжинський набрав лише півтори тисячі козаків40. Але вже 28 вересня Ян III Собеський писав, що до його військ, які прийшли в Будапешт, приєднались полки Я. Ворони і Й. Менжинського. Полковникові Семену (Корсунцю — ?) наказувалось йти «звичайною дорогою за другими»41. Під час переправи через Дунай поблизу угорського міста-фортеці Остригома (Естергома) козаки Ворони не змогли взяти «язика» на другому березі річки, що викликало невдоволення короля. Виправдовуючись перед Яном III Собеським, полковник говорив, що «простих хлопів затягнули, не козаків, бо так швидко козаків не могли дістати»42. Однак незабаром до польської армії приєдналися «правдиві» козацькі полки М. Булиги, Семена (Палія — ?) та В. Іскрицького. У жовтні вони відзначилися в облозі Остригома, а також у битвах під угорським містечком Парканами (9 жовтня) та словацькою фортецею Сеценами (Щецином) (15 листопада). «А вони (козаки — Т. Ч.) пішли так швидко, відважно і мужньо, що під димом опанували зараз не тільки передмістя і стодоли, але й першу палісаду і браму та заткнули в ній свої прапори з хрестами і в усіх заслужили собі на велику славу», — так змальовував король перший штурм добре укріпленої сеценської фортеці43. «Яка то красива винахідливість і майстерність козацька», — писав інший свідок участі українських полків у післявіденському поході польської армії Я. Пасек44.
Коли до австрійської столиці надійшли відомості про перемоги козаків С. Куницького в буджацьких степах, папський нунцій Бонвічі звернувся до цісаря Леопольда I з пропозицією вшанувати цю подію відспівуванням у головному віденському соборі. Спочатку виникли сумніви, чи можна це робити з огляду на те, що козаки були «схизматиками», але згодом переконання, що українці воюють проти спільного ворога усіх християн, перемогло45. Король Ян III Собеський у листі до Ватикану поспішив сповістити західноєвропейський світ про визначну перемогу українських козаків та вказав на її значимість в обороні кордонів Речі Посполитої і всієї Східної Європи46.
Для того, щоб мати уявлення про потенціал козацьких підрозділів, їх кількість та можливість фінансування, король ініціював складання окремих компутів (реєстрів) правобережного Війська Запорозького. Нам відомі списки 1683, 1689, 1694, 1695 рр.47 Надання козакам Правобережної України певних грошових сум засвідчували «Ординації плат». Під час гетьманування С. Куницького у 1683 р. було проведено дві великі виплати з державної скарбниці Речі Посполитої й одна — за посередництвом польського уряду від папи римського. Згідно першого оплатного списку, що називався «Ординація плати Війську Запорозькому, якого має бути 1 200 у трьох полках, а в кожному полку має бути корогви чотири. Укладена 11 травня 1683 року», козакам під командуванням полковників С. Корсунця, Я. Ворони та Киліяна видавали 107 646 злотих готівкою і поставів сукна на 7 312 злотих48. Інша «Ординація плати Війську Запорозькому коштом Отця Святого Інокентія XI за субсидією Корони Польської проти неприятеля Меча Святого затягненого» засвідчувала, що 7 полків загальною кількістю 3 000 козаків отримали 267 599 злотих49. Під керівництвом полковників В. Іскрицького та Булук-Баші перебувало по 500 чоловік; М. Булиги, А. Зеленецького, К. Станецького, Я. Дуніна-Раєцького, а також невідомого полковника (його ім’я не було занесене у список) — по 400 чоловік. 13 грудня відбулася ще одна виплата п’ятьом козацьким полкам (всього 1 609 чол.) С. Куницького, В. Іскрицького, С. Корсунця, Я. Ворони та А. Зеленецького50. Дані виплати стосувалися тих козацьких підрозділів, які брали участь у віденській і післявіденській операціях польського війська.
«Треба дякувати Богові, щоб козаки побрали гроші і служили нам», — неодноразово заявляв польський монарх протягом свого правління51. Саме наприкінці 1683 р. король наказав виготовити булаву й печать з «гербом старожитнім України» (це був відомий образ пішого козака з мушкетом) для вручення її правобережному гетьману С. Куницькому52. Згодом ці королівські клейноди перейшли до його наступника А. Могили. Після смерті останнього вони потрапили до рук коронного гетьмана С. Яблоновського, але невдовзі король наказав вручити їх призначеному в 1689 р. гетьману Гришку (Г. Івановичу)53.
У лютому 1684 р. до Варшави прибуло козацьке посольство на чолі з генеральним писарем правобережного гетьманату Пяйковським і полковником Я. Дуніним-Раєцьким. У привезених «Супліках» від усього правобережного Війська Запорозького до польського короля були такі вимоги:
1) дозволити проведення виборів на посаду православного київського митрополита;
2) надати «прадавні вольності і права» козацтву, а також збільшити плату за участь у військових походах;
3) заборонити шляхті втручатися у «козацькі» справи;
4) надати білоцерківське староство у повне володіння правобережного гетьманату;
5) визначити розмір плати для гетьмана54.
Крім цього, посольство мало вирішити ряд дрібних проблем, зокрема, розмір матеріального забезпечення, взаємовідносин з комендантами немирівської та білоцерківської фортець тощо.
Ян III Собеський у грамоті від 13 березня 1684 р. відповідав, що з елекцією на посаду митрополита треба почекати, адже Київ перебуває під зверхністю московського царя, а «митрополитом повинен бути той, що визнає Права і Конституції Коронні, житель Корони»55. Щодо забезпечення козацьких «прав і вольностей», то йшла мова лише про те, що король «що-небудь» буде робити для їхнього покращення. Хоча, разом з тим, правобережному козацтву за умови визнання протекції польського короля дозволялось: «з жонами і дітьми поселяйтеся (на Правобережжі — Т. Ч.) безпечно Вірності Ваші, розпочинайте щасливо, і розповсюджуйте господарство, життя здорове і веселе...»56. Справу із забороною шляхті перешкоджати становленню козацьких структур була відкладена до наступного сейму. Гроші на військові витрати козаків, як запевняв Ян III Собеський, були відправлені до Львова й Полонного. Щодо інших вимог, то, «якщо уродзонний Гетьман, як і Військо Запорозьке милість батьківську узнавати завжди будуть... король буде ставитися до них прихильно»57. Саме ці вимоги козаків сприяли появі наступних сеймових та королівських актів 1684–1685 рр., які в межах польського законодавства надавали певного правового оформлення козацькій колонізації Правобережної України.
Проблеми внутрішнього характеру, економічний занепад Речі Посполитої в останній чверті XVII ст. змушували її уряд шукати екстенсивних шляхів для свого розвитку, підкоряючи своїй владі нові території. Виношуючи плани завоювання дунайських князівств (Молдавії, Волощини), а також Трансільванії, польський король поряд з питаннями економічного характеру намагався використати перемоги в майбутніх битвах для укріплення власної влади, заснування династичної традиції в управлінні Річчю Посполитою. Але фінансова криза в Польщі не дозволяла утримувати велике і боєздатне польське військо. Тому вже вкотре польська влада звертається за допомогою до козацтва, яке задовільнялося меншою оплатою своїх послуг, ніж коронна армія чи найманці з інших країн.
Уряд Речі Посполитої розумів, що питання успішного вербування козацьких полків міцно пов’язане з правовим вирішенням проблеми надання території для козацької організації Правобережної України. На початку 1684 р. король у своєму універсалі до правобережного козацтва дозволив йому колонізувати українські землі, що були винищені попередніми війнами за умови визнання «протекції нашої і Речі Посполитої»58. Трохи згодом Ян III Собеський конкретизує свої слова, надаючи козацтву право розташовуватися в межах території «...коло Корсуня, коло Черкас, коло Чигирина, коло Лисянки, понад Тясминем, понад Тікичем і коло Умані»59. Наміри польських урядових кіл колонізувати Правобережну Україну в даний період збігалися з прагненням козацтва освоїти втрачені раніше «дідичні» землі. Разом з тим, королівські універсали не розкривали механізму взаємовідносин козацької адміністрації з місцевою владою, що призвело до значних непорозумінь між українцями та поляками в наступні роки.
Землі для формування козацьких полків надавались головним чином у межах королівщин. На Київщині до них, зокрема, належали Білоцерківське, Богуславське, Черкаське, Канівське, Овруцьке, Переяславське староства, на Брацлавщині — Вінницьке, Брацлавське та Житомирське. Отже, король мав у власності землі, що в другій половині 40-х — на початку 70-х рр., становили серцевину полково-сотенного устрою Української держави. Але після знищення її інститутів у боротьбі з П. Дорошенком, королівський уряд не міг ефективно управляти цими землями. Саме тому вони передаються для заселення козацьким полковникам з певними адміністративними правами і можливістю збирання деяких податків з місцевого населення. Поряд з королівщинами існували магнатсько-шляхетські земельні володіння, що призводило до постійних конфліктів між шляхтою і козаками. Крім того, козаки мали право розміщуватись у колишніх володіннях католицького духовенства, які були спустошені під час революційних подій середини XVII ст. (так, наприклад, м. Фастів, де розмістив свою резиденцію козацький полковник С. Палій, належав Київському біскупу А. Залуському).
Заклики короля привертали на землі правобережного Подніпров’я тисячі людей з Лівобережної України, Волині, Запорозької Січі і навіть Молдавії та Волощини. На сенатській комісії в грудні 1684 р. Ян III Собеський вимагав не заважати йому проводити політику якнайшвидшого «затягнення» козацького війська60. На Вальному сеймі 1685 р. король виступив ініціатором прийняття спеціальної конституції щодо козацтва Правобережної України, де підтверджувалося їхнє право на володіння подніпровськими землями61. Крім того, новообраному гетьману Війська Запорозького А. Могилі дозволялося право видавати «приповідні» листи на формування нових полків козацької старшини (до цього часу вони видавалися лише польській шляхті).
Така політика королівського двору принесла свої результати. Восени 1685 р. значні козацькі сили на чолі з гетьманом Могилою, полковниками С. Палієм, А. Абазином, З. Іскрою та Гришком (бл. 3 000 чол.) взяли участь у молдавському поході польських військ під керівництвом С. Яблоновського62. Це засвідчує «Щоденник...»63 великого коронного гетьмана Речі Посполитої, який відображав події походу польських та козацьких підрозділів до Буковини, Молдавії й Волощини протягом 1685 р. 29 вересня, переправившись через р. Прут війська Яблоновського підійшли до с. Боян. Тут був організований оборонний табір, який складався з 13-тисячного польського війська, 3-х тисяч українських козаків і 2-х тисяч литовців64.
Наступного року українські полки успішно блокували турецько-татарські загони в районі Кам’янця-Подільського під час нового походу польської армії на Молдавське князівство. У другій половині 1686 р. козацькі полки Правобережної України (всього бл. 2 500 осіб) взяли активну участь у черговому наступі армії Речі Посполитої, який очолював визнаний у Європі «переможець Відня» Ян III Собеський. Частини українського козацтва входили до складу 36-тисячного польського війська. «Його Королівська Милість, здійснюючи свої славні плани, хоче помститися за пролиту кров предків і народу свого, вирішив витіснити татар з Буджаку і дійти до Чорного моря... постановив завтра рушити на Бесарабію...»,65 — засвідчував 5 серпня того ж року плани уряду Речі Посполитої посол Венеції в Польщі Альберті. Незважаючи на те, що Ян III Собеський, за висловом З. Вуйцика, вже не був тим «Собеським з-під Хотина і Відня»66, а його армія не здобула в цьому поході переконливих перемог над турками й татарами, козацькі полки Правобережної України відзначилися своїм воєнним мистецтвом під час локальних сутичок з ворогом. За підрахунками істориків, у Молдавському поході 1686 р. загинуло близько трьохсот козаків67. Правобережне козацтво взяло активну участь і в останній спробі Речі Посполитої завоювати це дунайське князівство (1691)68. Королівський уряд також підтримував проведення козацькими ватажками самостійних бойових операцій проти турків і татар69. Для кращої взаємодії з Військом Запорозьким Ян III Собеський призначив спеціального комісара, який здійснював посередницькі управлінські функції між королем та козацькою старшиною. З 1683 до 1692 рр. ці обов’язки виконував хелмський каштелян С. Дружкевич, а згодом, з 1693 р. до 1699 рр. — регіментар Б. Вільга. Особливі повноваження стосовно козацтва Правобережної України мав великий коронний гетьман С. Яблоновський (1682–1702), що був водночас Руським воєводою.
Король Ян III Собеський підтримував міцні особисті стосунки з керівниками козацької організації на Правобережжі. Відомі його послання до гетьманів С. Куницького, А. Могили, Гришка, Самуся, полковників С. Палія, Д. Федоровича та інших предтавників правобережної старшини. Ось, наприклад, що писав польський монарх до одного з полковників у листі від 16 квітня 1689 р. зі своєї резиденції у Вільянові: «...молодець, що не дозволив напасти на Паволоч і відбив великий ясир..., уконтенування послали від нас з козаками, які язика привели. Я тільки й думаю про те, як вас краще уконтенувати»70. 24 жовтня 1690 р. у листі до воєводи Белзького король відзначав потрібність українського козацтва для Речі Посполитої, незважаючи на його «свавільну» поведінку: «...їх треба більше ласкати, бо знову війна з турками гору бере... Економічні негаразди, які засмучують і гострота проти народу козацького виникати може, поки пан Бог досконалого покою Речі Посполитій не забезпечить в нагороду і повернення збитків; не повернення збитків менша шкода ніж вести тими господарськими негараздами той народ у якийсь відчай»71. Саме такими мотивами керувався Ян III Собеський протягом першої половини 90-х рр. практично не реагуючи на численні скарги на козаків від шляхти Київського, Брацлавського та Волинського воєводств.
Заохочуючи козацтво до рішучої боротьби проти турецько-татарської агресії, польський король надавав українській старшині право на володіння окремими землями й поселеннями. Навесні 1687 р. наказний гетьман М. Булига приймав у володіння частини сіл Геєвичі і Жолони і Овруцького повіту72. Наступного року полковник С. Палій одержав від короля привілей на с. Романівку що знаходилось у білоцерківському старостві73. Відомо про те, що й іншим козацьким керівникам було вручено привілеї на володіння деякими правобережними маєтностями.
Типовою для королівської політики щодо правобережного козацтва була історія з ув’язненням білоцерківського полковника С. Палія. На початку жовтня 1689 р. виникла конфліктна ситуація між Палієм та наказним гетьманом Гришком, внаслідок чого комендант немирівської фортеці заарештував полковника. Провівши кілька місяців у в’язниці, Палій був звільнений згідно з королівським універсалом. «...3 під варти зі мною разом (йшлося про двох сотників, що також перебували у полоні — Т. Ч.) випущено за наказом Вашої К.М..., з Немирова з-під варти пішки і без риштунків», — писав С. Палій до Яна III Собеського74. Згодом польський король не лише наказав повернути козацькому полковнику «риштунки», але й дозволив йому знову розмістити свою резиденцію у Фастові (до речі, ще на початку 1689 р. король хотів запропонувати Палію перенести її в Чигирин)75.
Це рішення королем було прийнято з огляду на виняткові військово-організаторські здібності правобережного полковника, який виходив переможцем у багатьох битвах з турками й татарами, захищаючи тим самим південно-східні кордони Речі Посполитої. Невдовзі після звільнення С. Палія король повідомляв польському резиденту в Москві, що «козаки наші також не без діла, одні з Палієм аж на Буджак пішли, другі нам тут вчора язиків прислали і як тільки можемо рятуємо спільно добро християнське»76. У зв’язку з цим, Ян III Собеський не звертав уваги на постійні скарги комісара С. Дружкевича, пробачаючи Палію політичні зносини з гетьманом І. Мазепою та московським царем Петром I. Крім того, королівський уряд «заплющує очі» на вбивство фастівським полковником нобілітованих козацьких ватажків П. Апостола-Щуровського та Я. Гладкого77. У 1692 р. король відрядив зі спеціальним завданням до Фастова київського стольника К. Ласку. Той мав запропонувати С. Палію вибрати (?!) протекцію одного з двох європейських монархів — короля Речі Посполитої чи царя Московської держави78.
Такий «лібералізм» польського монарха пояснювався певним місцем українського правобережного козацтва, відведеним йому в геополітичних планах країн «Священної ліги» (куди з 1684 р., окрім Польщі, входили Австрія, Венеція, Ватикан, а з 1686 р. — Росія). Протягом останнього десятиліття XVII ст. правобережні козацькі полки майже щороку брали участь у спільних походах з лівобережними українськими військами проти Кримського ханату та Білгородської й Ногайської орд. Типовими в цьому відношенні є події, які відбувалися протягом 1694 р. Наприкінці лютого козаки С. Палія разом з лубенським полком Л. Свічки спустошили татарські улуси навколо Кизикермену. У серпні того ж року правобережці (близько 1 600 чол.) разом з сотнями київського полковника К. Мокієвського розбили загони татарського бея біля самого Очакова, а вже у вересні Палій і чернігівський полковник Я. Лизогуб здійснили похід у буджацькі степи. Ян III Собеський не лише давав дозвіл на спільні військові операції правобережних і лівобережних козацьких полків, але й сприяв їхньому проведенню. Королівський секретар Д. Вільчек писав 20 квітня 1695 р.: «Палій на три полки наказний лист із столиці (Москви — Т. Ч.) отримав, а саме брацлавський, чернігівський і переяславський, і з ними аби понад Дніпро зміряв до Криму. Що дай Боже аби не змінилося...»79.
Існує велика кількість праць (головним чином, науково-популярного характеру), в яких автори відзначають деяке «козакофільство» короля, а іноді й звинувачують Яна III Собеського в надмірному «козакоманстві». Не заперечуючи цілком дане твердження, відзначимо, що рівень прихильності польського монарха до українського козацтва визначався його великим бажанням утримати Правобережну Україну під своєю владою, а також ступенем військової загрози з боку Османської імперії та дипломатичними зобов’язаннями королівського двору перед урядами європейських країн. «Безперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом», — відзначав ще в 1684 р. німецький дослідник Й. Мюллер, який одним з перших в Європі захистив магістерську дисертацію з історії українського козацтва80. Разом з тим, Ян III Собеський протягом свого правління так і не зміг стабілізувати польсько-українські стосунки, що з кожним роком погіршувалися з огляду на відсутність проекту практичного вирішення «козацької проблеми», яка полягала в прагненні Війська Запорозького добитися рівноправних відносин. Особливості політики королівського уряду Яна III Собеського відзначалися намаганням підпорядкувати «козацьку» колонізацію українських земель своєму контролю. З іншого боку, Польща, зважаючи на відносну слабкість свого державного устрою, потребувала військової допомоги українського козацтва для боротьби з Османською імперією та поширення свого впливу в Центрально-Східній і Південно-Східній Європі.