Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1691 р. ознаменований участю козаків Правобережної України в черговому поході армії Речі Посполитої до Молдавського князівства. На військовій раді 15 серпня польські воєначальники на чолі з королем та його сином Якубом узгодили план-максимум — зайняти всю Молдавію та Волощину та план-мінімум — оволодіти потужними турецькими фортецями Сороки і Сучава. Польська історіографія негативно оцінювала цей похід Яна III Собеського, стверджуючи, що від часу невдач під Жовтими Водами й Корсунем армія Речі Посполитої не зазнавала таких важких поразок⁹⁷. Єдиною успішною операцією в рамках походу стало завоювання козацькими полками Гришка фортеці Сороки.

Оцінюючи дії наказного гетьмана як воєначальника, відзначимо, що він мав наступати на турецькі володіння в Молдавії зі сходу, від Немирова. Після завоювання сороцької фортеці Гришко разом з хоругвами С. Дружкевича (всього близько 6 тис. чол.) повинен був просуватися далі вздовж Дністра до буджацьких степів. Ці дії мали відвернути увагу від наступу головних польських сил на чолі з Яном III Собеським, які рухались углиб Молдавського князівства з заходу.

22 вересня 1691 р. у польський табір біля м. Хирлеу прибув посланець від С. Дружкевича, який сповістив, що Сороки захоплені й укріплені польсько-українським гарнізоном та артилерією⁹⁸. Інші козацькі полки, керуючись попереднім планом, пішли на Буджак. Відвоювання в турків міцно укріпленої фортеці Сороки було чи не єдиним успіхом цього походу. Головні польські сили, зазнавши ряд поразок, спромоглися лише на зворотньому шляху до Польщі опанувати фортецю Нямц (14 жовтня)[14]. Військова операція 1691 р., так само як і попередні виправи до Молдавії (незважаючи на окремі успіхи), звели нанівець королівські плани щодо завоювання цього важливого в геополітичному розумінні регіону.

Гарнізон, залишений у Сороці, складався з двох регіментів польської піхоти й 500 козаків під загальним керівництвом коменданта С. Раппе. Після відходу основних сил він успішно відбивав майже щоденні ворожі напади⁹⁹. Разом з двома регіментами польської піхоти п’ять сотень козаків протягом тривалого часу обороняли фортецю. Це забезпечило можливість польському урядові збудувати на «турецькому» березі Дністра важливу фортецю під назвою Окопи Святої Трійці, яка поряд з іншими відвойованими укріпленнями унеможливлювала ефективний доступ турків до Кам’янця¹⁰⁰.

21 січня та 28 лютого 1692 р. С. Яблоновський наказав Гришку, який з основними козацькими силами повернувся до України, щоб той повертався до Сорок і виконував накази місцевого коменданта. Однак правобережний гетьман зволікав з виконанням обтяжливого для свого війська завдання. Згодом Яблоновський вислав лист до Гришка, щоб той «йшов під команду коронного кухмістра (Ф. Галецького — Т. Ч.)» разом з усією козацькою кіннотою і полковниками, які слухаються»101. 2 березня наказний гетьман Гришко, перебуваючи в Брацлаві, видав свої універсали до козацької старшини з вказівками підкорялися наказам коронного гетьмана102. Але й вони не були виконані. Польська влада була дуже занепокоєна ігноруванням її волі. 21 травня С. Яблоновський вже вкотре звернувся до Гришка з наказом іти на допомогу сороцькому гарнізону103. Аналогічні універсали були направлені полковникам Я. Гладкому, А. Абазину, Самусю, З. Іскрі.

Під тиском С. Дружкевича підрозділи Гришка влітку вирушили до Сорок, але ця операція внаслідок опору «опозиційного» полковника С. Палія була провалена. Останній загітував Гришкових козаків перейти під своє командування. Як свідчив Дружкевич, «козаків по приходу в Сороки жодного не залишилось»¹⁰⁴. Саме в цьому листі до Яна III Собеського від 30 серпня 1692 р. королівський комісар назвав гетьмана Гришка «небіжчиком». Отже, можна стверджувати, що правобережний гетьман помер (можливо, загинув під час сутички з козаками С. Палія) у липні-серпні 1692 р.

У 1693 р. черговим наказним гетьманом було призначено Самійла Івановича (Самуся). Полк Самуся протягом 1686–1692 років брав участь у більшості військових операцій армії Речі Посполитої проти Османської імперії та залежного від неї Кримського ханства. Так, саме завдяки Самусевим козакам королівський комісар С. Дружкевич у вересні 1691 р. оволодів міцно укріпленою турецькою фортецею Сороки. У 1692 р. 700 кіннотників та у 1693 р. 400 піхотинців на чолі з богуславським полковником знову допомагали полякам утримати цей важливий оборонний пункт на території Молдавського князівства¹⁰⁵. У 1691 р. козаки Самуся самостійно ходили на Білгород, взяли в турків «возів 50 і самих турків немало»¹⁰⁶.

Надійність і безвідмовність полковника Самуся у військових справах спонукає Яна III Собеського призначити його гетьманом Війська Запорозького на Правобережній Україні. Очевидно, це сталося на початку 1693 р., адже 27 лютого він повертався із зустрічі з королем, на якій, очевидно, і був затверджений наказним гетьманом107. У 1694 р. Самусь з козаками «під Сорокою залишається, ходив на села гетьмана ханського (Стецика. — Т. Ч.) і, зруйнувавши їх, тим значну користь приніс»108, — повідомляв польського короля його секретар Д. Вільчек. У червні 1695 р. правобережні полки на чолі з Самусем здійснили похід на Дубосари, під час якого зруйнували цю турецько-молдавську фортецю й захопили значні трофеї109.

Тактика, спрямована на співпрацю з урядом Речі Посполитої проти турок і татар, забезпечує відносну оборону населення Правобережжя від наїздів ординців, а також дає змогу Самусеві значно поповнювати полкову скарбницю. Адже майже кожен бойовий виїзд козаків оплачувався польською владою. Про це красномовно свідчить «Щоденник військових видатків» С. Яблоновського за 1693–1696 рр., відшуканий нами в архівосховищах Польщі¹¹⁰. Протягом 1693 р. Самусь чотири рази їздив до великого коронного гетьмана за «уконтенуванням» для своїх козаків.

Окрім того, козаки Самусевого полку отримували гроші: за привезених полонених татар і турків (16 квітня — три татарина; 9 серпня — один; 29 вересня — один; 14 жовтня — два); за перемогу над татарськими загонами (5 вересня); за відомості військового характеру та доставку листів (9 та 16 червня; 1 та 20 липня; 19 вересня; 5 грудня). Всього у 1693 р. коронний гетьман оплатив козакам Богуславського полку 5 372 таляри. У січні того ж року С. Яблоновський наказував Самусеві, щоб той переманював до себе козаків С. Палія з метою ослабити «свавільний» поліс¹¹¹. Однак Самусь не поспішав з виконанням наказу, хоча в березні наступного року був змушений взяти участь у поході регіментаря Б. Вільги проти фастівського полковника.

Записи «Щоденника» за 1694 р. засвідчують, що «5 січня Григорій сотник Самуся тижня два тому привів язика з двома козаками»¹¹². За це вони отримали 189 таляри. 4 березня «брат Самуся» отримав для свого родича 1 209 тал. 21 березня від Самуся з відомостями до Яблоновського приїхав полковий суддя, він же знову перебував у резиденції коронного гетьмана з 25 травня до 28 квітня й отримував щоденно 5 тал. 8 квітня Самусь отримав «китайки на хоругви», що оцінювалися в 94 тал. 1 листопада «козаки Самуся гетьмана... приїхали для учинення реляції з Буджаку» й отримали 201 тал. 8 листопада самусеві козаки привели язика, за що взяли 166 тал. 1 грудня в Яблоновського були козаки Самуся «з новинами», а 14 грудня «обозний Самуся за свій кошт і осавул»¹¹³. Таким чином, протягом 1694 р. козаки Богуславського полку отримали 2 043 таляри. У тому ж році півтисячі кіннотників з полку Самуся було внесено до реєстрових списків, що перебували на утриманні Речі Посполитої¹¹⁴.

Згідно з щоденниковими записами, початок 1695 р. розпочався тим, що «від Самуся гетьмана сотник з 12 козаками привели 2 татар під Кам’янцем взятих»¹¹⁵. Вони були винагороджені 437 тал. З 9 по 13 серпня з відомостями від наказного гетьмана Правобережної України у С. Яблоновського перебував сотник Рубан з сімома козаками. 5 вересня за платою приїжджав ще один сотник Самуся на ім’я Максим. А наприкінці року, 30 грудня, його козаки відзначилися тим, що привели до коронного гетьмана трьох полонених турків. За 1695 р. з скарбниці С. Яблоновського козакам було виплачено 1819 тал.

Окрім того, у квітні 1695 р. сенатська комісія Речі Посполитої прийняла рішення про виплату правобережному Війську Запорозькому 27 858 злотих. Її було здійснено 10 жовтня того ж року згідно «Плати і барви Війську Козацькому, яке прийшло з поля в 1696 р.» для 2 050 козаків¹¹⁶. Цей документ засвідчив, що наказному гетьману Самусю особисто видали грошей і сукна на суму 1000 злотих, його полковнику — 300, полковим осавулу — 40, хорунжому, писарю, судді та п’яти сотникам — по 30, чотирьом сотенним хорунжим — по 15, обозному — 30, довбушеві, двом трубачам і двом пушкарям — по 15. Всього на 479 козаків (окрім перерахованої старшини) було видано 5 748 злотих. Таким чином, кожен «рядовий» отримав по 12 злотих на руки. Разом з оцінкою виданого «сукна», «атласу», «паклаку» на козацький одяг загальна сума отриманих полками Самуся грошей становила 9 041 злотих.

Очевидно, що у 1695 р. був складений реєстр козацького війська загальною кількістю 2 000 осіб, де кінний полк «Самуся гетьмана наказного» нараховував 600 козаків¹¹⁷. Тут слід підкреслити, що складені наприкінці 80-х — середині 90-х років реєстри не охоплювали всієї маси правобережного козацтва. Так, якщо, наприклад за компутовими та оплатними списками 1694–1695 рр. до полку гетьмана Самуся входило від 500 до 600 козаків, то насправді його полк складався з двох тисяч, а то й більше чоловік. Підтвердженням цьому є секретна інформація, оголошена на сенатській комісії у квітні 1695 р.¹¹⁸

У 1696 р. Самусь лише чотири рази посилав своїх старшин і козаків до коронного гетьмана Яблоновського. В одному випадку 24 березня «брат Самуся гетьмана приїхав від Війська Запорізького в справах», в другому — «козаки Самуся привели язика (26 квітня), в третьому — «козак від Самуся прибув з листами (10 червня), в четвертому — 13 листопада сотник Самуся і бунчужний одержали певну суму талярів. У цьому році Самусь отримав від Яблоновського всього 827 тал.

Протягом 1693–1696 рр. майже кожен рік гетьман Самусь висилав козацькі делегації до польського короля, а інколи (у 1693 та 1694 рр.) особисто зустрічався з Яном III Собеським. Під час цих зустрічей обговорювалися різні проблеми функціонування козацьких установ на Правобережній Україні — представники гетьманської адміністрації вимагали від польської влади відновлення традиційних «прав і привілеїв».

Однак не лише походами проти турок і татар займався у той час Самусь. Його постійно тривожила думка щодо відновлення інститутів гетьманської влади на Вінниччині та організацію там козацького полку. У 1696 р. він робить чергову спробу утвердитися в цьому регіоні України, розгромивши маєтки вінницького старости К. Лещинського в околицях міста. За рік перед тим Самусь намагався укріпитися в Немирові та Шаргороді¹¹⁹. 20 лютого 1696 р. коронний гетьман видав універсал до Самуся про те, щоб той вивів з маєтностей луцького єпископа Жабокрицького своїх козаків і заборонив їм у майбутньому займати ці землі¹²⁰.

Козацько-шляхетське протистояння на Правобережній Україні закінчується тим, що польський сейм 1697 р. скасовує «дозвільну» постанову щодо козацтва 1685 р. та забороняє йому розміщатися в «земських угіддях»¹²¹. Отже, Самусь поступово втягується в конфлікт з місцевою польською владою, який розпочався ще у 1688 р. і до цього часу з українського боку асоціювався, головним чином, з іменем полковника С. Палія. Але поки існувала реальна турецько-татарська загроза оволодіти Правобережжям, верховна влада Речі Посполитої в особі короля закривала очі на претензії гетьманів і полковників Війська Запорозького. Тим паче, що одночасно з «свавільствами» правобережні козаки продовжували нищити татарські загони як на власній території, так і на ворожих землях. 17 жовтня 1696 р. Самусь повідомляв С. Палія про похід у Польщу 40-тисячної орди на чолі з кримським солтаном і пропонував полковнику напасти на них у дорозі¹²².

Незадовго до цього, у липні, наказний гетьман інформував своїх полковників, насамперед Палія, про смерть свого багатолітнього патрона — польського короля Яна III Собеського¹²³. Довгий час польська шляхта не могла вибрати собі нового зверхника, а тому Самусь більш відкрито починає спілкуватися з гетьманом Лівобережної України І. Мазепою. Він неодноразово звертається до нього з листами, що містили різнопланові відомості військово-політичного характеру. Раніше статус наказного гетьмана від імені короля не дозволяв Самусеві офіційно листуватися з лівобережним гетьманом, а тому він домовлявся з С. Палієм, щоб той передавав його повідомлення Мазепі¹²⁴.

Після того, як польський сейм все ж таки спромігся обрати на королівський трон саксонського курфюрста Августа II Сильного, полковники правобережного Війська Запорозького на чолі з Самусем одразу ж запевняють його, як «найяснішого Антесесора, у своїй вірності»¹²⁵. Гетьман відправляє до Варшави посольство, яке б мало вирішити різні питання функціонування козацтва в межах українських воєводств Речі Посполитої. «Листи і посольство Вірності Твоєї перше до нас, приймаємо тим серцем панським, яке всім підданим у державі тим відкритим ласками і доброчинністю освідчити хочемо. Не потолкуєш, Вірність твоя, на особливу нашу прихильність, що послуги свої нам і Речі Посполитій зичливо і хвалебно при воєнних оказіях віддавати будеш... Уконтенування для молодців Війська Запорозького, спираючись на звичай Речі Посполитої вже обчислене і до Львова спроваджені»¹²⁶, — писав Август II Сильний до Самуся 21 серпня 1698 р. у відповідь на звернення його посольства. Також новообраний король дякував за присланого полоненого турка й запевняв наказного гетьмана у «доброчинних наших респектах».

Зважаючи на протиріччя між королівською владою й польським сеймом, рішення і накази короля не поспішали виконувати у віддалених українських воєводствах. Шляхта Брацлавщини скаржилася на те, що Самусь разом зі своїми козаками збирає в їхніх маєтностях прибутки, а тому вони просили центральну владу очистити їхнє воєводство від «ребеліянтів»¹²⁷. Відчуваючи натиск місцевої шляхти та військ регіментаря Б. Вільги, наказний гетьман Самусь повідомляв 21 січня 1699 р. з Вінниці до І. Мазепи: «Прошу, щоб мені можна було із цього рубежу в ті сторони до Дніпра наближалися... адже пани поляки хочуть мене вигнати»¹²⁸. Невдовзі так воно і сталося.

Червневий сейм 1699 р. ухвалив постанову про знищення «козацької міліції» на Правобережній Україні¹²⁹. Виконуючи сеймове рішення, на українські землі вирушило коронне військо, яке швидко опанувало Немировим та Брацлавом (де розміщувалася полкова канцелярія А. Абазина), а також ще однією резиденцією Самуся — Вінницею. Туди увійшли п’ять гусарських хоругв і два піхотні полки армії Речі Посполитої. Саме тому частина вінницьких козаків була змушена передислокуватися на Київщину, в район Богуслава.

Ще перед вступом польських хоругв в Україну Самусь як наказний гетьман організував посольство до Варшави, що мало завдання домовлятися про «спокійне перебування» козацтва в «своїх осідлостях». Козацькі полки на чолі з полковником З. Іскрою не були прийняті королем, хоча їхні вимоги вислухала рада сенату. У розмові сенатори лише повторили зміст попередньої постанови й наголосили на тому, що старшині забороняється набирати до себе нових козаків¹³⁰.

«У такий спосіб Річ Посполита платила козакам за участь в її обороні»¹³¹, — оцінював поведінку коронної влади у 1699 р. польський історик Й. Йончак. Зі свого боку зазначимо, що саме небажання політиків Речі Посполитої (хоча перед тим майже півстоліття точилася українсько-польська боротьба) визнати хоча б мінімальні права українців мати власну державну автономію знову штовхало останніх до боротьби проти польських владних структур. І хоча наступного року полк української кінноти з Правобережжя знову виступив на боці армії Августа II Сильного під час облоги нею Риги, іскра, кинута в бочку з порохом на сеймі 1699 р., невдовзі спалахнула величезним полум’ям — правобережне Військо Запорозьке, очолюване Самусем, відкинуло політику дипломатії і компромісів й обернуло шаблі та мушкети проти своїх нещодавніх протекторів, які зі смертю короля Яна III Собеського відмовилися від попередніх зобов’язань перед українськими провідниками.

Отже, зважаючи на міжнародну ситуацію, у 1683 р. було відновлено інститут наказного гетьманства, який за часів С. Куницького та А. Могили підкорявся безпосередньо польському королеві. Такий крок польської влади сприяв посиленню військової потуги антитурецької коаліції та її перемозі на військами Османської імперії в Австрії, Угорщині та Словаччині. Від 1689 р. й до 1699 р. гетьмани «його королівської милості» Гришко й Самусь перебували під керівництвом великого коронного гетьмана й сприймалися верхівкою Речі Посполитої лише як допоміжна військова сила в структурі своєї армії. Підкоряючись королівському уряду щодо захисту від турецько-татарської агресії та витіснення османських сил з території України й Молдавії, наказні гетьмани не давали змоги утвердитися туркам і татарам на Київщині та Східному Поділлі. Разом з тим, одержавши в середині 80-х рр. королівський дозвіл на освоєння спустошених внаслідок довголітніх війн земель Правобережної України, козацька старшина розпочинає діяльність, спрямовану на відродження тут державних органів Українського гетьманату. Протягом зазначеного періоду козацькі структури Правобережжя виступали важливим партнером інших держав у геополітичних планах європейської «Священної ліги», спрямованих на боротьбу з турецькою загрозою в Центральній та Східній Європі.

13

«Господарювання» в Україні ставленика Порти молдавського князя Г. Луки

Історія українсько-молдавських союзів сягає своїм корінням у другу половину XVI ст., коли в 1563 р. невдалу спробу зайняти трон молдавського господаря здійснив прикордонний український староста, князь Дмитро Вишневецький, а через півтора десятиліття, у 1577 р, інший козацький провідник Іван Підкова («Волошенин», «Вода»), підтриманий частиною опозиційного молдавського боярства, на деякий час зумів здобути найвищу державну посаду в Молдавському князівстві. На інший, більш якісний рівень відносини між Україною та Молдавією вийшли вже в середині XVII ст., під час укладення договору 1650 р. між гетьманом Б. Хмельницьким і господарем В. Лупулом. Історіографія даного питання є досить великою¹. Разом з тим, недостатньо вивченим до цього часу залишається питання про гетьманування на Правобережній Україні протягом 1681–1683 рр. від імені султана Османської імперії молдавського господаря Григорія Дуки.

Г. Дука народився десь у 20-х роках XVII ст. Згідно «Історії Оттоманської імперії» Кантеміра, він походив з грецької родини, що переїхала до Молдавського князівства з західних румунських земель й оселилася в Яссах². За доби господарства В. Лупула (1634–1653) Г. Дука дістав боярський титул. У 1665 р. він «при допомозі грошей і друзів»³ вперше став господарем Молдавського князівства, однак уже наступного року був зміщений з цієї посади. Згодом Дука відправляється до Стамбула, де шукає захисту й допомоги в турецького султана Мегмеда IV. Завдяки військовій підтримці останнього він знову одержує господарство й володарює в Молдавському князівстві з 1668 до 1672 р.

Під час свого другого правління Г. Дука підтримував тісні стосунки з гетьманом П. Дорошенком⁴. У момент відбиття нападу польських військ Яна Собеського на Правобережну Україну у вересні 1671 р. окремі підрозділи господаря допомагали цьому українському гетьману та подільському полковнику Є. Гоголю обороняти Могилів. Не втримавши місто, частина козацьких військ на чолі з Гоголем та К. Мігалевським разом з підрозділами Г. Дуки відійшли на територію Молдавського князівства, де певний час утримувалися за рахунок господаря⁵. Але наприкінці турецько-польської війни 1667–1672 рр., яка велася за право володіння Правобережною Україною, Дука не надіслав султану необхідної кількості військових підрозділів. Саме тому він знову був позбавлений посади. Хоча наприкінці 1672 р. за допомогою сілістрійського баші, Дука стає вже господарем сусіднього Волоського князівства.

Втретє бачимо Г. Дуку володарем Молдавського князівства в 1678–1683 рр. Саме цей період діяльності молдавського господаря стає найбільш продуктивним у його біографії, і не лише з огляду на активне посередництво у турецько-польських і турецько-російських перего-ворах. Річ у тому, що одночасно з виконанням обов’язків господаря Молдавії він стає гетьманом Правобережної України і протягом майже трьох років у ранзі найвищого урядовця цієї частини Українського гетьманату здійснює ряд заходів, які значно вплинули на її подальшу долю.

[14] До гарнізону м. Нямц входив козацький підрозділ — у березні 1692 р. козаки А. Головко і А. Іванов привезли до Варшави відомості від місцевого коменданта (РДАДА. — Ф. 79, спр. 243, арк. 190).