Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З дозволу хана й молдавського господаря Стецик, наслідуючи Т. Сулимку, оселився в Ягорлику. Саме звідти новий гетьман здійснював постійні напади на українські землі з метою відвоювати їх у ставлеників Польщі. З 1686 р. він почав розсилати свої універсали із закликами до населення Правобережжя прийняти султанське й ханське підданство. Влітку 1689 р. Стецик з двома сотнями козаків і десятком тисяч татар на деякий час здобув Немирів, але невдовзі був вибитий звідти підрозділами комісара С. Дружкевича²⁷.

Лише у 1690 р., після невдалих спроб утвердити своїх гетьманів, султан Мегмед IV нарешті повністю віддав ініціативу в справі їх призначення та контролю над ними в руки татарських ханів. 19 лютого того ж року король Ян III Собеський писав до московського царя, що Стецика прийняв під свою опіку кримський хан: «...хан татарський гетьмана свого козацького на ім’я Стецько оголосив і зайнявши Сороки і Цеканівку там же йому консистенцію назначив»²⁸. Це, на думку короля, робилося задля «одірвання, затягнення і згромадження людей українського народу проти християнства»²⁹.

За ханським наказом, протягом 1691 р. підрозділи Стецика захищали від польських і козацьких військ фортецю Сороки. Під час оборони цієї молдавської твердині від «татарського» гетьмана втекло декілька сотень козаків на сторону королівського ставленика Гришка³⁰, що стало однією з причин здачі Сорок на користь Речі Посполитої. До речі, від Стецика досить часто втікали не лише козаки, але й старшина. Так, у вересні 1695 р. його покинув писар, який перейшов до козаків С. Дружкевича³¹.

У серпні 1692 р., після смерті гетьмана Гришка, король обіцяв Стецику «амністію чи одпущення» й гетьманську булаву від свого імені, якщо той перейде на бік Речі Посполитої³². Але гетьман залишився вірним турецько-татарській протекції. «Сили військові турецькі з сераскером Мустафа-Башою, татарських кілька солтанів, волоських з Господарем і Стеця, перекинщика до татарів, з козаками на Сороку [напали]»³³, — повідомляв польський резидент у Москві Яна III Собеського в середині жовтня того ж року. У відповідь на польські домагання хан Селім-Гірей під час свого третього урядування писав до короля Речі Посполитої, що Кримський ханат ніколи не відмовиться від своїх прав на Україну³⁴.

Протягом кінця 80-х — першої половини 90-х рр. проти загонів Стецика дуже часто воювали правобережні козаки під керівництвом С. Палія, А. Абазина та Самуся. Восени 1693 р. козаки Палія мали намір оволодіти Ягорликом, який був резиденцією ханського гарнізону в Тягині, після чого фастівський полковник змушений був відступити. У цей час під керівництвом Стецика перебувало близько 3-х тисяч козаків і молдаван³⁵. «Сім полків з господарем волоським, Стецьком козацьким і кільканаста тисяч орди стоять на Цецорі, готуючись до атакування Сороки»³⁶, — повідомляв невідомий свідок цих подій влітку 1693 р. Того ж року козаки полковника З. Іскри захопили «волоха, якого Стецько посилав з листами до нурадин-солтана», а загін полковника Яреми розбив турок під Очаковим і полонив «двох волохів», що воювали у Стецика³⁷.

17 жовтня 1693 р. гетьман І. Мазепа писав до царя, що Палій прислав до нього чотирьох полонених молдаван, які просили відпустити їх додому, «де сподіваються на заступництво свого володаря Стецика Ягорлицького»³⁸. До речі, Стецик неодноразово присилав до правобережного полковника С. Палія його людей, що раніше були захоплені в полон і прохав обміняти їх на своїх козаків чи знатних татар, які перебували в неволі у Фастові.

Крім того, Стецик надсилав листи й посольства до лівобережного гетьмана І. Мазепи. Так, у липні 1693 р. до Батурина прибув «тлумач Стецика Ягорлицького на ім’я Степан», який подав на ім’я Мазепи листа. Разом з ним було п’ять козаків і один татарин. Вони привезли двох «москалів», яких хотіли виміняти на татарських мурз, що знаходилися у Севській в’язниці. І. Мазепа відправив їх до севського воєводи Ф. Баря-тинського, а перед тим розпитав про становище в Білгородській орді³⁹.

Сучасники свідчать, що Стецик листувався з султаном. Одного разу, на початку осені 1693 р., козаки С. Палія перехопили такого листа⁴⁰. А невдовзі «ханський» гетьман помстився фастівському полковнику, оточивши в жовтні його підрозділи під Сорокою й пославши за допомогою до турецького гарнізону в Тягині. Але Палій зумів уникнути поразки вдало відбившись з двома сотнями козаків від тисячного загону Стецика й однієї тисячі яничар⁴¹.

Відомості про сутички «ханського» гетьмана з правобережними козаками постійно зустрічаються в документах за 1694 — осінь 1695 рр. Так, у листопаді 1694 р. наказний королівський гетьман Самусь «села Стецикові розгромив і 6 000 овець забрав»⁴². Літописна згадка від 14 вересня 1695 р. говорить, що полки Самуся і С. Палія здійснили напад на Дубосари, де тоді перебував Стецик: «... вони те місто і замок вщент спалили, людей до найменшого дитяти витяли, здобичі набрали до 2 000 возів і худоби у кільканаста тисяч штук»⁴³. Але на переправі через Дністер їх наздогнав Стецик, що встиг утекти з Дубосар і привів на допомогу підрозділи тягинського бея. У результаті короткого бою вони змогли відібрати частину здобичі і вбили близько двохсот самусевих козаків. 9 листопада того ж року королівський секретар Домінік Вільчек повідомляв польському королю, що з Сороки двісті піших і п’ятнадцять кінних козаків ходили воювати «ханські» села. Попереджений молдаванами, їх наздогнав Стецик з 400 вершниками і цілий день атакував «польських» козаків. Ті зуміли не лише відбитися, але й знешкодити 50 нападників та смертельно поранити самого Стецика⁴⁴. Очевидно, що через декілька днів він помер. Про це повідомляв папу римського нунцій апостольський з Варшави в інформації від 28 листопада⁴⁵. Також це підтверджував лист Яна III Собеського до царя Петра I від 3 березня 1696 р., де він з радістю повідомляв, що покінчено з черговим «ханським» гетьманом, а турки з молдаванами не можуть відбити в поляків жодної фортеці над Дністром⁴⁶.

У наступні роки традиція призначення козацьких гетьманів від імені кримського хана для управління (значною мірою формального) Правобережною Україною не припинялося. В 1698 р., під час походу лівобережного полків до Причорномор’я, серед козаків з’явився лист «гетьмана ханською милістю» Івана Багатого. У ньому він закликав лівобережців відмовитися від московської протекції і запитував їх, чому вони так вірно служать «тим іудам-москалям», адже ті «за допомогою вашої роботи і вашої мужності» зміцнюють свою державу⁴⁷. А тому він закликав переходити під зверхність Кримського ханства. На жаль, більше даних про діяльність цього гетьмана віднайти не вдалося.

Відразу ж після постанови польського сейму в 1699 р. про знищення правобережних полків частина козаків на чолі з полковниками Т. Маяцьким і Ф. Швачкою звернулися за протекцією до кримського хана Девлет-Гірея II: «Чи хіба від тієї Речі Посполитої синів коронних облишили наглядати за правами і вольностями нашими військовими від прадавніх батьків Війську Запорозькому наданих і взятих через москаля особливого неприятеля нашого... в протекцію мужнійшого Хана Його Милості навмисне склонилися»48. Наприкінці листа вони відзначали, що «за наказом хана, що вийшов з ордами і сином своїм Батир-Гіреєм солтаном і досягнув вже Кубліча, мусимо вже з Дашова виступати»49.

Але відмова частини правобережного козацтва від польської протекції й перехід її під турецько-татарську зверхність не допомогла Війську Запорозькому «з правого берега» Дніпра. Згідно Карловицького мирного договору між Османською імперією й Польщею, вся територія Правобережної України поверталася під владу короля, а посада «українського гетьмана, що перебував на службі Порті Оттоманській, який зараз у Волоській землі резидує»⁵⁰, мала бути скасована. Можливо, цим гетьманом був І. Багатий, а може, й П. Іваненко. Сьогодні джерел, які б підтверджували цей факт, не знайдено.

Таким чином, на певний час Туреччина й Крим позбулися права на зверхність, але не політичного впливу на цей регіон України. Хоча в останній чверті XVII ст. їм так і не вдалося збудувати «великий перехідний міст на північ від Чорного моря», вони не полишали своїх планів щодо підкорення українських земель. Відмова султана й хана від Правобережжя не означала зникнення з тогочасної політичної карти «Ханської» України, правителі якої від початку XVIII ст. діяли, головним чином, на території молдавського Придністров’я. Кероване козацькими гетьманами, що визнавали протекцію султана Османської імперії й хана Кримського ханату, це буферне напівдержавне військово-адміністративне утворення (згодом його столиця була перенесена з Ягорлика в Дубосари)⁵¹ проіснувало аж до 1760-х рр. і було своєрідним проявом опозиції політичній орієнтації лівобережної частини Українського гетьманату на Москву.

17

«Палієва держава» між польським королем і російським царем

(середина 1680-х — 1704 рр.)

Військово-політична діяльність українських гетьманів та поступова колонізація ними правобережних земель у першій половині 80-х рр. XVII ст. зрештою принесли свої результати. За визначенням вітчизняних істориків, протягом другої половини 80-х — 90-х рр. тут ішов неухильний процес відродження політичних структур Українського гетьманату¹. Проте, незважаючи на досить велику кількість праць, які висвітлюють даний період козацької держави ранньомодерної доби, існує певна невизначеність в історіографічній оцінці політичної ситуації, яка склалася у цей час на правобережних українських землях. Це спричинене не лише відсутністю комплексу джерел, який дозволяв би дати вичерпну характеристику такому своєрідному явищу, як «Палієва держава», а й деякими суб’єктивними факторами формування вітчизняної історичної науки в попередні роки. Разом з тим, українська історіографія вже досить добре висвітлила події визвольної боротьби правобережного козацтва проти влади польських урядовців наприкінці XVII — на початку XVIII ст.² Проблема ж всебічного вивчення формування українських державних інститутів під час козацько-шляхетських конфліктів, на нашу думку, ще чекає на свого дослідника. А тому зупинимося лише на питанні відновлення козацькою старшиною традиції балансування між визнанням протекцій двох монархій — Польської й Російської корон — задля збереження власної влади над правобережною частиною України.

Слід також відзначити, що розкриваючи діяльність фастівського (білоцерківського) полковника С. Палія та його прибічників, науковці головним чином акцентували свою увагу на взаємовідносинах правобережної старшини з урядами Лівобережної України та московськими царями³. Проте об’єктивне прагнення керівників правобережного козацького устрою до об’єднання із Задніпров’ям не могло здійснюватися лише через стосунки з лівобережними гетьманськими урядами і їхніми протекторами. Політичне становище правобережних земель колись єдиного гетьманату примушувало керівників її козацької організації діяти в межах визнання сюзеренітету королів Речі Посполитої. Тим більше, що в попередні роки саме польський монарх стимулював відродження структур Війська Запорозького на території Київщини й Брацлавщини.

Заходи старшини, що мали на меті відродження зруйнованого краю й захист його від турецько-татарських нападів, підтримувалися королівським урядом Яна III Собеського. Саме він видав С. Палію, Самійлу Івановичу (Самусю), Андрію Абазину, Грицьку Івановичу (Гришку), Захарію Іскрі, Павлу Апостолу-Щуровському та іншим полковникам привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права цих козацьких зверхників на території Київщини та Брацлавщини. Стародавні «права та вольності Війська Запорозького» підтверджувалися постановою Вального сейму від 16 лютого 1685 р.⁴ Вже 25 серпня того ж року С. Палій, перебуваючи в Білій Церкві, видав універсал, в якому сповіщав усіх, хто проїжджав територією Білоцерківського полку, про запровадження мита на користь «нової-старої» козацької адміністрації. 10 вересня датується перший лист козацького полковника до свого сюзерена — короля Яна III Собеського⁵.

Від часу обрання гетьманом Лівобережної України І. Мазепи Палій розпочинає активну переписку з ним. Очевидно, перший такий лист був відправлений правобережним полковником з Фастова до Батурина в лютому 1688 р. У ньому подавалася інформація про пересування Кримської та Буджацької орд⁶. Як про перший так і про всі наступні листи Палія гетьман Мазепа повідомляв (а більшість з них пересилав) до Москви.

У тому ж році С. Палій уперше звернувся через лівобережного гетьмана до московського уряду з проханням прийняти його під гетьманський регімент та зверхність російського монарха. «Писав до мене зі сторони королівської величності охотницький полковник Семен Палій... просить мене, гетьмана, щоб я з людьми, які при ньому прийняв під свій регімент, в богохраниму державу його царської пресвітлої величності, який його лист Палія посилаю...»,⁷ — повідомляв І. Мазепа російському князю О. Голіцину. Однак, зважаючи на укладений між Варшавою й Москвою «Вічний мир», ініціатива фастівського полковника не була підтримана. Мабуть, з огляду на це влітку 1689 р. відновлюється листування між С. Палієм та королем Яном III Собеським, в якому козацький полковник наголошує на тому, що він є підданим Речі Посполитої⁸. У листі від 24 серпня він дякує королеві за надання йому привілею на с. Романівну та просить прийняти у Варшаві його посланців⁹.

А вже 16 квітня наступного року фастівський полковник звертається до російського воєводи в Києві князя М. Ромодановського: «Я тут, залишаючись на тому прикордонні, був завжди зичливим і вірним пресвітлим православним государям...»10. Через декілька днів С. Палій повідомляв лівобережному гетьману про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також вдруге просив І. Мазепу посприяти, щоб «через милість вашу у пресвітлих монархів.., прийнятий був»11. Одержавши відмову, причиною якої було небажання царського уряду порушувати російсько-польські домовленості, правобережний полковник знову вирішив запевнити короля Яна III Собеського у своїй відданості. У листі до польського монарха від 30 травня з Фастова Палій писав: «... впавши до ніг В.К.М. (вашої королівської милості. — Т. Ч.) пана нашого милостивого, чинимо подяку і вірну зичливість до останку життя мого, як вірний підданий В. К. М., з людьми полку мого служити неодмінно готовий...»12. Крім того, козацький полковник просив свого зверхника позбавити його від «гніву» великого коронного гетьмана С. Яблоновського, який разом з полком П. Апостола-Щуровського не давав розміщуватися Палієвим козакам на «консистенціях», які раніше були визначені їм королівським урядом. Наприкінці листа полковник прохав Яна III Собеського надіслати додаткову плату для його війська, бо присланих двох тисяч злотих, які прийшли перед тим з Варшави, не вистачало для утримання полку.

Утвердження козацького устрою на Київщині викликало невдоволення місцевої шляхти та духовних осіб, адже на їхні землі почала поступово поширюватися влада С. Палія. Зокрема, в інструкції послам від Київського воєводства до короля, датованого 29 травня 1688 р., відзначалося, що «на Поліссі київськім Палій підданих наших в своїх обертає і так вже кілька років»¹³. Щоб уникнути конфлікту з королем, козацький полковник запевняв польського володаря, що не має наміру займати «ті добра, які Богу і Церкві належать»¹⁴. Одержавши про це звістку з Варшави, київський біскуп А. Залуський дозволив козакам Палія розташуватися в його володіннях за умови, щоб йому не робили «ущербу в орендах»¹⁵. Однак, незважаючи на це, фастівський полковник продовжував політику витіснення польської шляхти з Правобережжя.

З огляду на невиконання Палієм наказів коронного гетьмана С. Яблоновського, комісара С. Дружкевича та наказного козацького гетьмана Гришка, він разом з декількома сотниками у вересні 1689 р. був заарештований польськими урядовцями. Старшини перебували у в’язниці майже півроку — до квітня 1690 р. і були випущені звідти за особистим наказом Яна III Собеського¹⁶. Очевидно, ув’язнення було своєрідним застереженням короля щодо стремління правобережного козацтва перейти на бік російського монарха. Але, щоб утримати незадоволеного Палія під своєю владою, відразу ж після його звільнення король наказує повернути полковнику Фастів¹⁷.

Восени 1691 р., після вдалого походу на Білгород, С. Палій наказав стратити нобілітованого шляхтича, козацького полковника П. Апостола-Щуровського. «Такого великого утиснення Війська нашого від Апостола не могли витримати»¹⁸, — виправдовувався він перед королівським комісаром С. Дружкевичем. Водночас Палій запевняв польського урядовця, що не має наміру шукати собі з військом «іншого пана», хоча раніше неодноразово звертався до І. Мазепи з проханням прийняти його під гетьманську булаву та зверхність царя. Однак С. Дружкевич не довіряв запевненням полковника, про що свідчать його листи до Варшави.

У червні 1692 р. до Фастова прибула спеціальна делегація від короля Речі Посполитої на чолі з київським стольником Кшиштофом Ласкою. Очевидно, польські урядовці все ж таки зуміли переконати Яна III Собеського в тому, що Палій вирішив змінити протекцію. Королівські представники мали запропонувати полковникові визначитися зі своєю підлеглістю й визнати зверхність одного з монархів — короля чи царя. У супроводжувальному документі, наданому королем К. Ласці, відзначалося, що «якщо (Палій — Т. Ч.) залишається на нашому боці, уродзоним нашим і підданим іншим монархам чинить прислугу і від них більшу deperdentia ніж від короля, через що краще б не було нічого такого, що залишало в єдності з царями проти поган... По-рицарськи його кохаю і два способи йому подаю, щоб один із них собі обрав — пішов або на сторону Московську або панств ЙКМ (його королівської милості — Т. Ч.) швидше прийняв...; щоб з Києва вивіз двори, щоб язиків більшу частину не відсилав (до Москви — Т. Ч.), з тамтешніми людьми в походи не ходив...»19. Однак вся наступна діяльність правобережного «узурпатора» частини України засвідчувала, що він так і не прислухався до попереджень польського короля й надалі застосовував тактику лавірування між обома монархами, вичікуючи сприятливої міжнародної ситуації для об’єднання України.

Після надання допомоги військам І. Мазепи у відбитті нападу «ханського» гетьмана П. Іваненка (лютий, 1693 р.), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизикермен С. Палій намагається повернути захоплені відділами регіментаря Б. Вільги прикордонні території Фастівського полку. Одночасно він знову вдається до дипломатичних заходів. У листі до Яна III Собеського від 16 травня Палій повідомляв, що без дозволу короля ходив у похід з лівобережними полками, і виправдовував ці свої дії існуванням «спільної й нерозривної монаршої ліги» проти турків. Водночас він прохав прийняти свого сотника Павла з татарським «язиком» і обіцяв для підтвердження вірності королеві знову вступити в боротьбу з турецько-татарськими військами на подільських землях. «Щоб не був випущений з ласки і опіки монаршої, з полком моїм найпокірніше прошу»²⁰, — писав Палій наприкінці листа. Разом з тим, його одночасні наполягання бути прийнятим під царську опіку теж не залишалися без уваги — наприкінці 1693 р. у Москві та Батурині розроблявся план таємного підданства фастівського полковника Російській короні²¹.

На початку 1694 р. відновився наступ польських військ на чолі з коронним гетьманом С. Яблоновським на Фастів. С. Палій послав до короля своїх представників з проханням пояснити, чому коронний гетьман здійснив на нього напад. Можливо, саме після цього звернення Ян III Собеський наказав припинити військові дії проти правобережних козаків, оскільки відділи регіментаря Б. Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того, Палій уклав перемир’я з Вільгою і Яблоновським: «...Вимушений з ляхами з’їжджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали»22. У результаті примирення коронні війська звільнили більшу частину Фастівського полку, де знову розмістилися сотні С. Палія. Можливо, в 1694 р. полковник все ж таки таємно визнав протекцію царя. Опосередкованим свідченням цьому є наведені літописцем С. Величком такі слова гетьмана І. Мазепи до Петра I: «Під час того перебування його (С. Палія — Т. Ч.) у мене в Батурині заповідав я йому іменем живого Бога і сповіданням християнської православної віри, щоб він, як почав служити вам, великим государям, православним монархам, так до кінця зберіг непорушимо свою вірність і до мене гетьмана був у неодмінному доброхітті. ...Він учинив обіцянку, як і раніше, що воістину служитиме вам, великим государям»23.

Восени того ж року відділи правобережного полковника здійснили успішний похід на буджацьких татар. Повертаючись до своєї резиденції, Палій надіслав до білоцерківського коменданта «реляцію» з повідомленням про знищення семи татарських поселень та відправив до польського короля й коронного гетьмана декілька взятих у полон «язиків», яких супроводжували козаки. Про них писав до короля, перебуваючи в Батурині, польський посол К. Ісарович: «Пане милостивий, відаю, що у В.К.М. (вашої королівської милості — Т. Ч.) були двоє козаків у Жовкві від Палія, коли В.К.М. полював у полі, і вони теж були в полі і кланялись В.К.М.; скоро їх гетьман коронний і каштелян краківський відправив до Палія. А як тільки прийшли, то і тієї ж години він послав їх до Мазепи в Батурин, яким, певно, гроші дано, щоб віддали Палію»24.

Разом із коронними військами Речі Посполитої правобережні козаки воювали проти турків і татар на Поділлі. Відпускаючи своїх козаків на королівську службу, Палій, за свідченнями очевидців, говорив, що «піхота від мене не відстане, одягнувшись (у короля — Т. Ч.), повернеться назад»25. Коли наприкінці 1695 р. одного з сотників С. Палія польська шляхта намагалася витіснити з Полісся, полковник звернувся до польських урядовців: «... зараз усе Полісся видано на військо козацьке»26. «Козаки узурпують собі при консистенціях intrary з добр як земських, так і королівських...»27, — скаржилася у 1696 р. брацлавська шляхта. Саме в цей час, за словами історика Б. Крупницького, полковник Палій перетворився на справжнього володаря великої частини Правобережної України28.

С. Палій підтримував стосунки не лише з королем, а й з іншими представниками панівних кіл Речі Посполитої. З 1693 р. у Вільні, при дворі литовського воєводи Казимира Сапєга, був «акцентований» представник фастівського полковника. Тісні контакти в козацького керівника були також і з мінським воєводою К. Завішею. Коли той у лютому 1695 р. прибув до Фастова, то «був прийнятий і трактований мило»²⁹. Особливі взаємовідносини склалися у Палія також з коронним підстолієм Ю. Любомирським, військові підрозділи якого досить часто брали участь у спільних козацько-польських операціях проти татар. Український полковник листувався з белзьким воєводою А. Синявським, овруцьким старостою Ф. Потоцьким та магнатом Ф. Замойським³⁰. «Проста мова козацька не має бути доводом проти осіб гідних»,³¹ — так говорили польські урядовці, які не підтримували зв’язків своїх колег з С. Палієм. Листуючись з представниками урядових кіл Речі Посполитої, полковник намагався аналізувати внутрішньополітичну ситуацію, яка складалася в цій країні, а також прогнозувати розвиток подій, які могли вплинути на ставлення панівних кіл Польщі до козацького устрою Правобережної України.

Смерть Яна III Собеського й період безкоролів’я розділили політичну еліту Речі Посполитої на два табори, кожен з яких схилявся до різних кандидатур на трон. У цей час прихильники саксонського курфюрста Августа звинувачували Палія в тому, що він підтримував французького принца Конті, який також претендував на польську корону.