Побоюючись наступу турецько-татарських військ та полків Хмельницького на Київ, І. Самойлович наказав будувати фортецю біля Межигірського монастиря. Проте похід українського князя й правобережного гетьмана на Київ не відбувся. Протягом 1679 р з Немирова на Лівобережжя ним висилались лише окремі загони для переселення людей і «підпалення лівобережних українських містечок»45. Під час однієї такої операції до польського короля втікає І. Яненко, очевидно, відчуваючи неминучу поразку турецьких планів і згадуючи образу від Ю. Хмельницького, коли той без важливих підстав закував його у кайдани46. У липні гетьман вже вкотре відсилає до монарха Речі Посполитої посольство з вимогами дотримуватися Журавненського договору47.
На жаль, досить обмеженою є джерельна база про діяльність Ю. Хмельницького у 1680–1681 рр. Відомо, що у квітні 1680 р. він знову вимагав від коменданта Білої Церкви здачі фортеці, а також погрожував польському королеві війною48. Польський дослідник К. Малішевський віднайшов в архівосховищі Торуня три листи князя Хмельницького до Яна III Собеського, один з яких датується 20 лютого 1680 р. і був відправлений з Немирова49. В ньому, зокрема, відзначалося: «...як з Королем Й.М. Панем М. Приятелем і сусідом стараюся і буду за Божою поміччю, аби між нами мир і згода продовжувалася, так на майбутнє раду добру подаю, аби король не тільки в Білій Церкві християн не страчував, але щоб сам з усім народом польським за Віслу відійшов, як кукіль і полова від пшениці з вітром і димом і порохом з Русі вивіявся...»50. Отже, як бачимо, Хмельницький все ж таки не прислухався ні до численних протестів польського уряду, ні до заборон турецького султана не посилати до короля «неучтиві» листи й продовжував (так само, як колись його знаменитий батько, а потім і гетьман П. Дорошенко) домагатися виведення військ Речі Посполитої аж «за Віслу».
У червні 1680 р. на службу до Речі Посполитої перейшли два волоських підрозділи, що раніше знаходились у підпорядкуванні гетьмана51. Однак на допомогу йому поспішали Кримська та Білгородська орди, що йшли «на злуку з Хмельницьким до Чигирина»52. Очевидно, протягом року (літо 1680 — літо 1681 рр.) Хмельниченко перебував у зруйнованому Чигирині. 9 червня 1681 р. С. Куницький повідомляв, що в Немирові управляв «намісник» Хмельницького Таращенко (Тарасенко), який у цей час затримав якогось польського капітана53.
На початку червня 1681 р. не дуже вдалого князя Хмельницького відкликали до Туреччини. Можливо, що дорогою до Стамбула він помер чи був страчений, хоча існує декілька версій його смерті. Свідчення С. Величка про повернення Хмельницького на Правобережну Україну у 1685 р. не підтверджуються документальними джерелами54. Після смерті Ю. Хмельницького з політичної арени зникають й інститути Руського князівства. Хоча, по суті, вони були уособлені лише в титулуванні його правителя. Всі останні державно-політичні установи цього «напівкнязівства» дублювали вже усталені перед тим інституції Українського гетьманату.
Таким чином, слід зазначити, що геополітичні інтереси Туреччини полягали в тому, щоб ослабити міжнародні позиції урядів Польщі та Росії й не давати їм змоги виступити «єдиним фронтом» проти османських планів завоювання європейського регіону. Задля цього Мегмеду IV необхідно було стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні, якій відводилася роль своєрідного плацдарму для поширення турецького впливу в Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Саме тому Порта, «помилившись» з підтримкою П. Дорошенка, звернулася до призабутої ідеї створення Українського князівства на чолі з сином Б. Хмельницького Юрієм. Згідно з доступними джерелами воно було у повній васальній залежності від султана. Це збіглося з прагненням частини козацької старшини, яка не бажала визнавати протекцію ні польського, ні російського монархів та хотіла зберегти власні державні інтереси. Тому їй залишався лише один шлях — визнати владу Османської імперії та Кримського ханату. Але вже вкотре «турецький» напрямок зовнішньополітичної орієнтації не спрацював. Так само виявилася нежиттєздатною й модель князівського управління Україною. Наприкінці червня султан передає «турецьку» частину України до володінь молдавського господаря Г. Дуки. Дії Мегмеда IV вказували на тверді наміри Порти щодо подальшого утвердження її впливу в даному регіоні Центрально-Східної Європи.
12
Повернення правобережних гетьманів до сюзеренітету польських королів в останній чверті XVII ст.
Події Української революції 1648–1676 рр. та довготривала боротьба її провідників за державні, політичні, соціальні й інші привілеї з монархами Речі Посполитої, на жаль, так і не змусили останніх задовільнити вимоги «самовільних» володарів України. Польські королі не змогли примиритися з утратою «дідичних» Київського, Чернігівського, Брацлавського та Подільського воєводств. Розуміючи, що відродити свою владу на українських землях можна лише за рахунок використання елементів традиційного для них суспільно-політичного устрою, король Ян III Собеський провів низку заходів щодо реанімації інститутів Українського гетьманату на Правобережжі, які були знищені польською армією під час боротьби з турками і П. Дорошенком у першій половині 70-х рр. XVII ст.
Від свого імені король призначає гетьманами Правобережної України С. Куницького (1683–1684), А. Могилу (1684–1689), Г. Івановича (Гришка, 1689–1692), С. Івановича (Самуся, 1693–1699), атому стосовно цього періоду можемо говорити про заснування інституту наказного гетьманства під патронатом Польської корони. Такі заходи короля збігаються з процесом самовільної козацької «реколонізації» краю, у зв’язку з чим, Ян III Собеський намагається підпорядкувати її своєму контролю. З огляду на утворення протягом 1683–1684 р. антитурецької «Священної ліги», польський уряд також потребував військової допомоги українського козацтва для боротьби з Османською імперією.
Спустошливі походи турецьких військ, «великі згони» правобережного українського населення на Лівобережну Україну протягом 1679–1680 рр. призвели до значного зменшення кількісного складу козацтва в правобережному регіоні. Окрім того, період функціонування «польської» козацької організації Правобережної України з 1679 до 1683 рр. досить слабо репрезентований джерельною базою. Відомо, що вв цей час «старшими» (але не гетьманами!) над українськими козаками, які перебували на Поліссі, польським урядом призначались представники козацької старшини — генеральний суддя Мирон, полковники О. Урбанович та М. Булига, а також київський стольник К. Ласка.1 У постанові сеймику Волинського воєводства від 3 грудня 1680 р. відзначалося, що «Асигнація й. м. п. Олександра Урбановича, полковника Й. М. П. (його милості пана — Т. Ч.), війська Запорозького, щоб з податків на сеймику з реляцій, ухвалених на минулому [сеймику] була виплачена»2. На тому ж сеймику, але вже наступного року, говорилося, що «ребелія» козацька в Київськім воєводстві триває — козаки всілякими способами намагаються звільнитися від польського підданства3. У липні 1681 р. в інструкції депутатам від Київського воєводства на Вальний сейм зазначалось, що «... його Королівська Милість за листом своїм до воєводи Руського пропонує нам консервацію козаків»4. Київські посли повинні були вимагати на сеймі, щоб «... кілька тисяч козаків під Мироном були локовані в королівських і духовних добрах»5. 5 березня 1682 р. київський сеймик постановив виділити на них 1000 зл. і «пану Урбановичу, полковнику того ж війська, особисто 300 зл.»6 Разом з тим, королем видавались т. зв. «приповідні листи» представникам польської шляхти на вербування козацьких полків. За влучним висловом історика В. Антоновича, набрані відділи «зберігали тільки ім’я козаків»7. Загони під керівництвом полковників-шляхтичів Тишецького, Лончинського, Тишкевича, Демблевського, Праєвського, Висоцького головним чином займалися не обороною Правобережжя від татарських набігів, а грабуванням місцевого населення.
23 липня 1683 р. на козацькій раді в присутності 40 старшин була прийнята відозва правобережного українського козацтва до владних структур Речі Посполитої. Колишній немирівський староста С. Куницький у своєму листі до коронного гетьмана виклав короткий зміст перебігу ради та сформулював її пропозиції до польського уряду. Зокрема, він відзначав: що 1)»народ християнський український вже не має змоги терпіти турецького панування і чекає щасливої війни польського короля з султаном», 2) козаки наказали македонському митрополиту, який був у них проїздом до Москви, щоб той передав царю, «аби разом з Польщею йшли проти Порти», 3) «є добра можливість напасти на Молдавію і Буджак, бо вони майже не обороняються»8. У зв’язку з цим С. Куницький прохав короля дати згоду на похід козацького війська до Молдавії й запевнював Яна III Собеського, що він розраховує набрати до 10 000 козаків для цієї операції. Наприкінці листа Куницький прохав польського короля «до ніг падаючи Вашої Милості... щоб нас блукаючих овечок, так як батько і пастор до своєї ласки прийняв»9. Ян III Собеський у відповідь на це послання козацтва універсалом від 24 серпня 1683 р. призначив С. Куницького гетьманом правобережної частини Українського гетьманату.
Дані про життя та діяльність гетьмана С. Куницького знаходимо в працях українських істориків В. Антоновича, М. Костомарова, В. Волк-Карачевського, Б. Крупницького, І. Назарка, Г. Сергієнка, В. Смолія, В. Степанкова, О. Гуржія, Т. Чухліба10. Відомості, що стосуються, головним чином, походу козацьких військ взимку 1683–1684 рр. під проводом Куницького на турецько-татарські володіння в Північному Причорномор’ї, подають польські науковці Т. Урбанський, Ч. Хованський, Т. Корзон, Я. Перденія, Я. Віммер, З. Вуйцик.11 Також військову діяльність українського гетьмана на землях Молдавії аналізували історики цієї країни Н. Мохов і А. Власова.12.
Вже наприкінці літа підрозділи гетьмана Куницького оволоділи Немировим, вигнавши звідти наказного гетьмана від імені «володаря Молдавських земель та України» Г. Дуки Драгинича13. У грудні того ж року Куницький отримав листа від польського короля, де говорилося: «підеш на Буджак і Білгород і не дозволиш потіхи ханові і Дуці господареві, щоб не зробили ані найменшого кроку»14. Козацькі сили мали стримувати союзників Порти, поки польська армія завершувала післявіденську операцію по витісненню турків із східноєвропейського регіону.
Отже, в кінці листопада козацькі полки С. Куницького зайняли м. Нагаї, де знищили турецько-татарську залогу й рушили до Кишинева. Там вони об’єдналися з військом молдавського господаря пропольської орієнтації Ш. Петричейку. Крім того, «на плацу з дітьми і жінками рахуючи до 30 000 Військо Волоське в Кишиневі виконало присягу на службу Божу Й.К.М. (його королівській милості — Т. Ч.) і Речі Посполитої і нам, Війську Й.К.М. Запорозькому»15, — повідомляв український гетьман до Кракова. Дана присяга засвідчувала бажання певної частини молдавського народу відмовитись від турецького протекторату й перейти під зверхність польського короля та українського гетьмана.
4 грудня (за іншими даними — 5 грудня) 1683 р. козацько-молдавське військо одержало переконливу перемогу над турецько-татарськими силами, які очолював Яла-паша під м. Кіцканами (в інших джерелах називаються Тілгротин або Філогранум (?)). У цій битві загинули тягинський бей Алі, старший над Буджацькою ордою Алігер-паша та кілька татарських мурз. Згідно свідчень очевидців, Тягинський шлях впродовж чотирьох миль був усіяний ворожими трупами. Згодом Куницький відзначав, що в його війську не загинуло жодної людини16. Здобувши перемогу, правобережний гетьман рушив углиб ногайських володінь. Історик Т. Урбанський писав, що козаки вирішили хоча б раз показати татарам «у їх власних кордонах», як-то плюндрувати чужий край і забирати людей в ясир. С. Куницький зі своїми козаками винищив поселення навколо Білгорода та Акермана й дійшов до берегів Чорного моря, завоювавши міста Ізмаїл та Килію. «Понад тридцять тисяч нікчемних гяурів ударили на люд ногайський на рівнинній околиці Бендер та Ізмаїлу. Руйнуючи житла і забираючи особисті речі люду магометанського, багатьох з них вбивали на палі і припікали вогнем, а села їхні пускаючи з димом і збурюючи, опанували вони містечко Ізмаїл»17, — читаємо про ці події в «Хроніці» Мегмед-Гірея. У тогочасних повідомленнях Куницький звітував до Варшави про знищення близько трьохсот тисяч (?) ворогів, а також, «що старий хан хоче піддітися з 5 000 татарів до Війська Запорозького»18.
Також досить повно висвітлювали бої С. Куницького з татарами тогочасні європейські газети польські, італійські, німецькі «летючі листки». Краківське видання «Nowiny z Wegier» за грудень 1683 р. повідомляло про зайняття підрозділами Куницького Білгороду, що над Дністром19. «Eigentliche Relation» (Краків, 1684) описувало битви козацтва з турками й татарами на українських та молдавських землях, а також інформувало про перемогу гетьмана під Тілгротином 4 грудня 1683 р.20 Ту саму інформацію подає «летючий листок» під назвою «Extraktschreiben des Kosaken» (Краків, 01.1684 р.)21 Тогочасна німецька «газета», що вийшла в Регенсбурзі 22 січня 1684 р., писала про успішні дії козацтва на землях Білгородської орди.22 Венеціанське видання «Novissima relazione» за 1684 р. свідчило про перемогу козаків Куницького поблизу Тягині та завоювання Білгорода.23 Про військовий талант козацького ватажка повідомляли «листки», надруковані в лютому 1684 р. в італійських містах Римі та Неаполі.24 Вони цікаві тим, що гетьмана Правобережної України йменують не інакше як «Generale de Cosacchi» Ось що, зокрема, писалося в італійському виданні «Nuova е distinta Relatione,..», що видавалося у Неаполі: «...Козацький генерал Куницький завоював Поділля, Валощину і Татарію»25.
Наприкінці грудня 1683 р. козацька розвідка повідомила свого гетьмана про наближення залишків багатотисячної армії турецького султана, що поверталася на батьківщину після віденського розгрому. Спішно відступаючи з Буджаку, українсько-молдавське військо дійшло до Пруту й почало переправлятися на другий берег біля с. Тобак, що на північний схід від м. Рені над Дністром. Саме тут 30 грудня їх наздогнали війська татарського хана Хаджи-Гірея, які нараховували близько 12 тис. чоловік. Протягом п’яти діб в оборонному військовому таборі відбивали козаки ворожий наступ, чекаючи на допомогу польських підрозділів краківського каштеляна А. Потоцького, які перебували в Яссах26. Не витримавши ворожого натиску, С. Куницький разом з кінними полками (бл. 2 000 чол.) зумів переправитися через річку й покинути оборонний табір, в якому залишалися піхотні полки на чолі з полковником А. Могилою (бл. 4 000 чол.). Згодом, виправдовуючись перед королем, гетьман так аргументував свій відступ-втечу: «... повтікали за Прут волохи, побачивши це, почали втікати і козаки. Я їх не міг втримати і мусив сам за ними вплав переходити за Прут і йти прямо до Ясс»27. У свою чергу молдавська сторона й козаки, що залишились на полі бою, звинувачували в поразці Куницького. Невідомий кореспондент повідомляв, що «утік Куницький під Тобаком разом з кіннотою, а на піших козаків вся орда обрушилась, але вони оборонялися в таборі і пішли потім»28. 10 січня 1684 р. господар Ш. Петричейку скаржився краківському каштеляну на те, що С. Куницький, який «прийшов в Ясси з кіннотою, сьогодні в Україну до Немирова рушив і мене самого з людьми залишив»29.
У січні 1684 р. наказний гетьман разом зі своїми козаками з’являється в м. Могилеві, що на Дністрі. Невдовзі тут відбулася козацька рада, яка відібрала булаву в боягузливого С. Куницького й поставила на гетьманство А. Могилу. 30 січня рішення могилівської ради були затверджені польським королем30. Можемо стверджувати, що обрання Могили на Правобережжі за правовим статусом нічим не відрізнялося, наприклад, від виборів гетьманів І. Самойловича чи І. Мазепи на Лівобережній Україні. Вони також обиралися на козацьких радах, а потім затверджувались сюзереном — московським царем. Додатковим підтверженням є титулування новообраного гетьмана «гетьман Його Королівської Милості Війська Запорозького».
Рішення козацької ради в Могилеві свідчать про існування певних автономних прав козацької військової адміністрації в межах Правобережної України задовго до відомого указу Яна III Собеського 1685 р., який дозволяв формування козацьких полків на території Київщини й Брацлавщини. Відродженню української військово-політичної структури на землях Правобережжя сприяло також непевне міжнародно-правове становище цієї території. Адже ні Журавненський мир 1676 р. між Туреччиною й Польщею, ні Багчисарайський договір 1681 р. між Росією й Туреччиною не призвели до укріплення на цих землях влади одного з монархів.
У 80-х роках XVII ст. Річ Посполита продовжує провадити рішучу політику щодо посилення свого впливу в Молдавії й Волощині. У зв’язку з цим А. Могила веде активне листування з пропольським молдавським господарем Ш. Петричейку31. У травні 1684 р. український гетьман вирушає на допомогу західному сусідові, але цей перший похід Могили в ранзі найвищого козацького керівника закінчується невдало. Під м. Студеницею його військо зазнало жорстокої поразки від татар. Сам гетьман вийшов з оточення лише з двома сотнями козаків32. Довідавшись про значні втрати серед товаришів (загальна кількість вбитих і полонених становила біля 3 000 чол.), козаки «за шию його, Могиленка, волочили»33, однак булави не відібрали. Невдалий похід правобережного гетьмана спричинився до масового переходу козацтва на лівий берег Дніпра, у Переяславський полк. Додатковим поштовхом до втечі декількох тисяч козаків з-під влади А. Могили була також невелика платня від польського короля.
1 червня 1684 р. Могила пише листа до Яна III Собеського, в якому скаржиться, що йому підкоряється не вся козацька старшина, а тому він не має змоги знову йти на допомогу молдавському господарю34. Він також повідомив, що полковник С. Палій, забравши 100 000 злотих з платні короля, перейшов разом з полковниками Дробязгою й Кришталем до І. Самойловича. Пізніше, повернувшись на Правобережну Україну, С. Палій запевнює короля, що буде підкорятися наказам гетьмана Могили35. Однак два роки по тому обіцянку він порушував. Лише коли С. Палій взяв участь у молдавському поході разом з польськими військами (жовтень, 1687 р.), а потім розбив татарську орду Батир-аги, Ян III Собеський пише листа до «бунтівного» полковника й висловлює сподівання, що, можливо, він «помириться» з А. Могилою36.
Заворушенням у військах Могили й переходу більшої частини правобережних козаків на Лівобережну Україну сприяла політика лівобережного гетьмана І. Самойловича. За його наказом полковник П. Полуботок навесні 1684 р. «засилає» до м. Немирова, гетьманської резиденції Правобережжя, бориспільських козаків братів Яковенків «для повернення війська і його самого (Могили — Т. Ч.)»37. Після п’ятитижневого перебування в стані правобережного гетьмана вони загітували перейти на лівий берег декілька тисяч козаків.
Слід зазначити, що І. Самойлович не лише всілякими засобами переманював на свій бік «лядських» козаків, а й робив усе можливе для дискредитації А. Могили як правобережного гетьмана, перед польським королем. Відразу по обранні Могили гетьманом Самойлович заявляє офіційний протест перед польською владою, вказуючи на неправомірність дій правобережного козацтва. Згодом у листах до представників уряду Речі Посполитої Самойлович називає Могилу «зрадником», «дурним Могиленком», який «не тільки п’яний, але й тверезий не має розуму»38. Керуючись суб’єктивною оцінкою лівобережного гетьмана, В. Антонович, а за ним й інші українські історики дають негативну характеристику діяльності А. Могили. Повністю не можемо погодитися з такою оцінкою ролі правобережного гетьмана в українській історіографії, оскільки ще козацькі літописці відзначали його велику роль у вигнанні турків з Поділля в останній чверті XVII ст.
У серпні 1684 р. він проголошує наказним гетьманом димерського полковника Мирона, який відразу ж по обранні починає розсилати універсали по всіх правобережних землях. У них він стверджував, що польський король віддав запорозькому гетьману Україну по р. Случ, як то було за Б. Хмельницького39. Всі селяни мали перейти в козацький стан і не підкорятися владі польської шляхти. Цілком можливо, що Мирон діяв не без відома свого патрона — А. Могили. Козацькі ватажки хотіли скористатися з наказу Яна III Собеського, який надав козакам територію «коло Корсуня, коло Черкас, коло Чигирина, коло Лисянки, понад Тясминем, понад Тікичем і коло Умані»40.
Військо Могили наприкінці літа 1684 р. налічувало близько п’яти тисяч козаків. Вони, незважаючи на заборону, переходили під владу гетьмана Правобережної України, сподіваючись, що польський уряд платитиме їм великі гроші. Правобережні землі успішно заселялися вихідцями з Лівобережної України та інших регіонів41. Могила повідомляв Яна III Собеського, що московський цар заборонив такий перехід під страхом смертної кари (а «границі від Запорогів по Київ і по Батурин міцні»42) і що вже страчено двадцять козаків. Лівобережний гетьман Самойлович арештував навіть жінку А. Могили. Виявив бажання перейти на службу до польського короля і переяславський полковник Войца-Сербин, за що й був висланий Самойловичем у кайданах до Москви.
Однак репресивні заходи не стримували козаків та селян: Правобережжя заселялось, у полках Могили з’являлося все більше досвідчених воїнів.
Це давало змогу успішно провадити військові операції проти турків, татар і козаків, які перейшли на їхній бік. У листопаді під Немировим гетьман неодноразово висилає полонених татар і турків. «... По градах, біля Кам’янця, турків вигнавши, своїми військами козацькими гради обложив», — так оцінює даний період діяльності правобережного гетьмана Г. Грабянка43. У грудні 1684 р. війська Могили відзначилися в битві польсько-українських сил з турками під Цецорою.
Визнанням видатної ролі козацтва в обороні Правобережної України, Речі Посполитої і всієї Східної Європи від турецької агресії стала постанова Вального сейму від 16 лютого 1685 р., в якій зазначалося, що «всіх козаків низових і українських, як тих, які побажали признати його (гетьмана — Т. Ч.), мають осідати на Україні, вернути їм їхні прадавні вольності, свободи і привілеї, що даровані були нашими попередниками...»44. А. Могилі також було доручено набирати полковників не з шляхетського стану, як було досі, а серед козаків. Разом з тим, сеймова конституція надавала козацтву землю в межах шляхетської власності, що й спричинило майбутні конфлікти між ними та польською владою. Відразу ж по цьому на Правобережній Україні відроджуються чотири козацьких полки — Білоцерківський (Фастівський), Брацлавський, Богуславський і Корсунський. Панівні кола Речі Посполитої в даному випадку керувалися принципом «найменшого зла» — перед загрозою турецької агресії козацтво юридично визнається за окрему військово-політичну силу, що призводить до відродження інститутів Українського гетьманату на правобережних землях.
Однак знову спрацьовує чинник, що завжди перешкоджав українству створити повноцінну державу, а в 80-і роки XVII ст. — відтворити державно-адміністративні інститути на Правобережній Україні. Полковники Сулимка, Булук-Баша, Барабаш і Корсунець відмовляються підпорядковуватись гетьману. Один з них висловив таку думку: «Я ні короля, ні гетьмана не боюся, у мене король — цар турецький, а гетьман — господар волоський, бо треба тоє відати: де Барабаш, там нічого не маш»45. У січні 1685 р. А. Могила розбив війська «турецького» гетьмана Сулимки. Того ж року він відправляє своїх послів до Калмицької орди з пропозицією йти на службу до короля46. Згодом гетьман взяв участь у спільному поході з хоругвами Яблоновського. Козацькі війська беруть у полон два десятки татар під Зінковим і разом з полком Апостола-Щуровського відганяють їх від Немирова.
Наприкінці літа 1686 р. двохтисячний загін Могили приходить до військового табору Яна III Собеського, який вирушив під Цецору «на допомогу цесарю римському проти турок». У вересні об’єднані війська були оточені турецько-татарською армією поблизу Кам’янця. Облога тривала майже два тижні. Після того, як загинуло близько третини королівського війська, коронний гетьман Яблоновський дав наказ відступати до Львова, а «козаків розпустив, заплативши на дві людини по 3 таляри і по зипуну на козака»47. По отриманні грошей полковники Кулик, Макуха та Штепа покинули свого ватажка й подалися на Лівобережжя.
Тут треба зазначити, що ще в травні 1686 р. між Московською державою й Річчю Посполитою було укладено т. зв. «Вічний мир». Зокрема, сторони дійшли згоди у проблемі переходів козаків з Правобережжя на лівий берег Дніпра і навпаки — віднині «їхня царська величність тих козаків... які живуть у Немирові, в Паволочі і біля Білої Церкви, не будуть і не велять приймати в свою оборону»48. Так само мав діяти і польський монарх щодо запорозьких козаків, які часто приходили на допомогу гетьману.