Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

28 липня 1692 р. в універсалі до всього населення України з приводу повстання П. Іваненка І. Мазепа, згідно слів літописця С. Величка, розкрив своє бачення «руїни» Правобережжя: «... ті названі і неназвані особи (Сірко, Сулимка, Суховій, Ханенко), котрі бігали за владою... за їхній вчинок немало потерпіла й вітчизна Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилився туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі приходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили»75. Далі лівобережний гетьман пропонував такий вихід з критичної ситуації: «коли був би той народ у такому багатовидному множестві і в ті часи дотримувався статечності та відповідно постановленого у себе порядку, тримався богохранимої держави їхньої Ц.П.В (царської пресвітлої величності — Т. Ч.)... певне й досі б тогобічна сторона Дніпра була б у власній повноті ціла»76.

Коли в 1692–1693 рр. правобережний полковник С. Палій знову звертався до Мазепи з проханням прийняти його «під гетьманську булаву», лівобережний гетьман, усвідомлюючи, що від московського царя прийде негативна відповідь, намагався «залякати» Петра I тим, що правобережні козацькі полки піддадуться під протекцію кримського хана: «...коли б йому, Семену Палію, з боку богохранимої вашої держави не буде подано допомогу й оборону, то щоб він, бувши в такому вогні, не вдався до помічі бусурманського боку»⁷⁷. Крім того, посилаючись на лист Палія, гетьман сповіщав про небезпеку військового нападу Польщі і можливість народного повстання на Правобережжі, що також мало спонукати російський уряд звернути свою увагу на правобережні землі. Але така тактика гетьманської влади не приносила бажаних результатів.

Хоча, як уже відзначалося, майже про всі міжнародні зносини повідомлялося до Малоросійського приказу в Москву, І. Мазепа в офіційних стосунках з іншими країнами не приховував свого бажання повернути Правобережну Україну. У листі до Белзького воєводи А. Синявського (1693) він писав: «...волю я до повороту свого гетьманського, отримуючи Україну (Правобережну — Т. Ч.) під свою dyrekcya»78. Такі ж наміри Мазепа підтверджував у приватній розмові з посланцем польського короля К. Ісаровичем у грудні 1694 р.: «...Кордони я собі ті осаджу, бо читав пакти»79, — говорив він послу, маючи на увазі зайняття своїми військами території правобережного Подніпров’я, доля якої за «вічним миром» так і не була вирішена. Разом з тим, коли на початку 1690 р. до Мазепи прибув посланець від львівського єпископа Й. Шумлянського В. Іскрицький (за організацією цієї місії проглядалася «рука» Яна III Собеського), гетьман у розмові з ним жодним словом не обмовився про своє бажання оволодіти Правобережжям. А наступного представника Шумлянського, шляхтича Домарадського, І. Мазепа відіслав під конвоєм до Москви80.

Підтримуючи тісні стосунки з правобережним полковником С. Палієм, гетьман Мазепа намагався втілити в життя свої наміри щодо прилучення Правобережжя. Тим більше, що міжнародна ситуація дозволяла здійснювати ці зв’язки не лише за допомогою листування. Європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до «Священної ліги», передбачала військові походи українського козацтва проти Кримського ханства та інших васалів Османської імперії. Протягом 90-х рр.

XVII ст. правобережні полки разом з лівобережними українськими військами часто здійснювали походи в татарські степи. Це давало змогу підтримувати більш тісні контакти між Правобережжям та Лівобережжям. І. Мазепа та С. Палій провели декілька особистих зустрічей для вироблення спільного плану заходів щодо політичного становища правобережних земель. Крім того, гетьман тримав своїх представників у Фастові, виплачував Палію гроші зі своєї скарбниці та передавав жалування за військові походи від царя, а також придбав правобережному полковнику будинок у Києві. Протягом останнього десятиліття століття між Мазепою та Палієм велося постійне листування, майже щомісяця до Батурина й Фастова прибували посли з обох сторін Дніпра. Це мало бути запорукою майбутнього об’єднання розділеного міжнародними угодами Українського гетьманату.

«Для відомості про тамошню поведінку» з Лівобережної України на правобережні землі відсилалися таємні агенти. Так, у 1688 р. розвідник Мазепи С. Андрющенко йшов через «Київ, Чуднів, Коростишів, Троянів, Миропілля, Полонне, Лабунів, Констянтинів, Межибіж до Бару, вивідуючи у польських урядників різні новини»⁸¹. Завдяки добрій інформованості про стан справ на Правобережній Україні І. Мазепа мав змогу повідомляти московський уряд про порушення поляками чи турками попередніх мирних домовленостей. На початку 1699 р. він сповіщав, що турки «завели слободу в Мошнах»⁸², а наступного року скаржився про те, що «деякі польські пани на тому березі Дніпра почали були осаджувати слободи на порожніх місцях, що було заборонено останніми трактатами»⁸³. У гетьманських донесеннях Москві на початку 1701 р. повідомлялося, що «на ту сторону Дніпра всяких чинів жителі йдуть постійно»⁸⁴. У січні-лютому Мазепа дав наказ виставити на правому березі Дніпра біля Чигирина три охотницькі полки, щоб затримувати й повертати втікачів з Лівобережжя⁸⁵.

Добре знаючи міжнародне життя східноєвропейського регіону, український гетьман повідомляв до Малоросійського приказу про посольство Речі Посполитої на чолі з Р. Лещинський у Стамбулі: «...і хочуть поляки, щоб солтан ту Україну уступив їм, щоб її від Москви відлучити і собі присвоїти»⁸⁶. Зі свого боку, бажаючи прилучити Річ Посполиту до союзу проти Швеції, Московська держава погоджувалася на територіальні уступки королю. Однак, коли до Москви прибули польські посли для укладення військового договору, Петро I, зважаючи на авторитет українського гетьмана в міжнародних справах, відправив до нього для консультації дяка Б. Михайлова. 19 квітня 1701 р. останній привіз до Батурина умови польсько-московського договору, за яким поляки вимагали «спірні землі» від Стайок до Чигирина. Згідно розпорядження царя, Мазепа мав ознайомитися з ними і висловити свою думку. Гетьман запропонував віддати Польщі Стайки, Трахтемирів і Трипілля, але не погодився на уступлення Чигирина, Канева, Черкас і Крилова⁸⁷.

З початком повстання на Правобережній Україні проти польської влади влітку 1702 р. гетьман Мазепа опинився в скрутному становищі. З одного боку, ватажки визвольного руху просили допомоги (до речі, у попередні роки гетьман надавав деяку військову поміч Палію), а з іншого — московський уряд забороняв лівобережному правителю втручатися в події, що відбувалися на тому березі Дніпра⁸⁸. Це перекреслювало плани уряду Лівобережної України повернути Правобережну Україну під свою владу. Потрібно було чекати більш сприятливої міжнародної ситуації задля того, щоб оволодіти цими землями. Така можливість настала через два роки.

У травні 1704 р. І. Мазепа отримує наказ Петра I про введення козацького війська на Правобережжя з метою допомоги польському королеві Августу II Сильному проти загрози шведського завоювання Речі Посполитої. Вже 29 травня гетьман доповідав з табору над рікою Стугною, що правобережна старшина «рушила з домівок і йдуть при моєму боці в обозі з своїми людьми»⁸⁹. Через деякий час Мазепа питав у московського царя як йому утримувати Білу Церкву, Корсунь, Богуслав, Фастів та інші міста, що перед тим були у підпорядкуванні С. Палія. У червні того ж року, в таборі поблизу Паволочі, правобережний наказний гетьман Самусь передав Мазепі свої клейноди, видані йому перед тим польським королем. Таким чином І. Мазепа, який до того формально титулувався «гетьманом обох сторін Дніпра», від цього часу став справжнім правителем об’єднаного Українського гетьманату.

В універсалі від 12 липня 1704 р. гетьман повідомляв, що вступив на Правобережжя не для порушення умов «Вічного миру», а задля допомоги польській шляхті проти шведів⁹⁰. Невдовзі Мазепа, зважаючи на великий авторитет серед козацтва полковника С. Палія та його приховану зовнішньополітичну орієнтацію на сприяння шведського короля, змушений був усунути його від влади. У листі до командувача російськими військами Головіна він так пояснював свій вчинок: «... якщо так з Палієм не поступити, то скоро Малоросійському краю більшого зла від нього сподіватися, ніж від закордонних неприятелів...»⁹¹. Палія заарештували в козацькому таборі поблизу Бердичева й згодом відправили до Москви. Універсалом від 1 серпня 1704 р. на посаду білоцерківського полковника було призначено М. Омельченка⁹². У червні 1705 р. 40-тисячне військо під керівництвом І. Мазепи зайняло всю територію Київщини, Волинь, частину Східної Галичини й досягло кордонів Белзького воєводства.

Через два роки гетьман повідомляв російському царю, що у Брацлавському, Київському і Подільському воєводствах Речі Посполитої остаточно був відновлений адміністративно-територіальний устрій Українського гетьманату. Та коли невдовзі Мазепа зрозумів, що московський монарх знову хоче зміцнити своє міжнародне становище за рахунок чергового розділу козацької держави, він починає вести таємні переговори про здобуття зверхності інших сюзеренів — польського або шведського короля.

Основні зовнішньополітичні заходи гетьманської влади Лівобережної України в останній чверті XVII — на початку XVIII ст. були спрямовані на відновлення єдиної Української держави. Несприятлива міжнародна ситуація і залежність від московської дипломатії унеможливили здійснення всіх планів урядів І. Самойловича та І. Мазепи щодо повернення втрачених територій під гетьманський «регімент». В умовах протекторату Російської держави ці гетьмани робили все можливе задля об’єднання України. Коли ж царі порушували взяті на себе обов’язки сюзерена, українські правителі намагалися стати «удільними князями» та відшукати собі кращих протекторів в особах сусідніх європейських монархів.

16

Виникнення «Ханської» України як прояв опозиції орієнтації Батурина на Москву

Від початку 70-х рр. XVII ст. представники Кримського ханату виступали посередниками (або ж були присутніми) на всіх переговорах, які проводила Османська імперія з Річчю Посполитою та Московською державою щодо здобуття права зверхності над Українським гетьманатом. Одночасно кримські хани здійснювали й власну дипломатію з метою послаблення як Москви, так і Варшави задля підкорення всієї України або ж якоїсь її частини¹. Так 1675 р. хан Селім-Гірей I (1671–1677) запропонував Речі Посполитій розірвати Андрусівське перемир’я з Росією й укласти мир з Кримом, щоб об’єднаними турецько-татарсько-польськими силами відібрати в російського царя всю територію України. Кримський хан був дуже невдоволений тим, що під час турецько-польських переговорів у Журавно посередницькі функції перейшли до молдавського господаря Г. Дуки. Така політика ханату, що посилювалася його постійними нападами на українські землі, від кінця 50-х рр. не сприяла нормалізації соціальної, економічної та політичної ситуації в Україні й була однією із зовнішньополітичних причин її розколу.

Поразка Речі Посполитої в боротьбі з Туреччиною була невигідна татарам, для яких українські правобережні землі залишалися важливим об’єктом для економічного збагачення. Кримські хани після Бучацького і, особливо, Журавненського договорів вже не могли вільно посилати свої орди на Правобережжя, більша частина якого за турецько-польськими угодами ставала володінням султана. Хоча хан Селім-Гірей I, а згодом Мюрад-Гірей (1677–1683) змушені були допомагати турецьким військам завойовувати козацьку Україну, вони не бажали безпосереднього сусідства зі своїми покровителями в східноєвропейському регіоні. Мюрад-Гірей звертався у 1678 р. до кошового отамана Запорозької Січі І. Сірка: «...навіщо шукаєте іншого господаря, є у вас государ Московський і є гетьман; одну сторону Дніпра спустошили, хочете розорити і другу. Якщо турки заволодіють і цією стороною Дніпра (Лівобережжям — Т. Ч.) то не лише вам але і Криму буде погано»2. Однак на рівні міжнародних офіційних зносин Кримське ханство діяло в руслі зовнішньополітичних планів Османської імперії.

На переговорах з польським послом Я. Гнінським у лютому 1678 р. кримський хан від імені Мегмеда IV заявляв, що не поступиться жодною частиною Правобережної України, а Туреччина піде війною на Польщу, як тільки укладе союз з Москвою³. Разом з тим, хани хотіли бачити в особі правобережних гетьманів, що призначилися турецьким султаном, більш незалежних від Стамбула володарів. Допомагаючи Ю. Хмельницькому утвердитись на Правобережжі, татарський солтан-калга звертався до його населення: «...нашим словом схиляю до покори ясноосвіченому князю його милості Малої Росії Георгію Гедеону Венжикові Хмельницькому, як дідичу і отцю цієї держави»⁴. Наступного року кримський хан, незважаючи на заборону султана, підтримував Хмельницького в його прагненні оволодіти Білою Церквою. Проте багатотисячні війська Кримського ханства були найдієздатнішою частиною турецької армії великого візиря Кари-Мустафи під час походів на Чигирин у 1677 і 1678 рр.

Починаючи з 1677 р., за дорученням султана кримський хан листовно вимагав у московського царя й лівобережного гетьмана видати йому «зрадника» П. Дорошенка. Через два роки, навесні 1679 р., татарський посол у Москві Садиш-Ага вимагав цього на переговорах з російським монархом. Однак важливішими були інші дипломатичні заяви Багчисараю — 17 квітня того ж року ханський посол Асан-Ага прибув до князя Черкаського з листами, в яких відзначалося, що Крим хоче укласти мир з Росією на умовах підкорення ханові Києва і всієї України⁵.

Взимку 1680–1681 рр. хан Мюрад-Гірей проводив переговори з московським посольством В. Тяпкіна. У березні 1681 р. кримський володар від імені Туреччини уклав мирний договір з Московською державою. Крім того, у Багчисараї було домовлено, що обидві сторони не будуть підтримувати правобережних козаків і «під державу свою не призивати»⁶. Є відомості про те, що після 1681 р. кизикерменський бей, скориставшись відсутністю реальної влади над південними районами Правобережжя, встановив тут великі податки за користування лісами, добування солі та зайняття рибальством.

Укладення «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Московською державою поставило під загрозу панування Кримського ханату в північно-західному районі чорноморського басейну. У другій половині 80-х — 90-х рр. політичні інтереси Криму вже повністю збігалися з намірами Туреччини зберегти свій вплив у Південно-Східній Європі. Ханські посли також неодноразово виїжджали до Варшави з пропозиціями мирного договору та утворення антиросійського союзу. Лише в 1684 р. хан Селім-Гірей підтвердив укладений між Османською імперію та Московською державою Багчисарайський мир 1681 р. Але це все одно не зупиняло татарські загони від нападів на російські та українські землі. Тільки після 1686 р., в обмін на відхід царя від союзу з польським королем, кримські мурзи погоджувалися припинити військові походи.

У другій половині 80-х рр. XVII ст. татари значно пом’якшують свою політику щодо правобережного й запорозького козацтва. «Багато їх (лівобережних козаків — Т. Ч.) прагне на той бік Дніпра шукати собі життя, а запорожці поширюють чутки, що татар нема чого боятися, бо татари нам не вороги, і хан наказав звільнити всіх, котрих татари нещодавно захопили на тому березі Дніпра»7, — писав генеральний суддя М. Вуяхевич до лівобережного гетьмана І. Мазепи у 1689 р.

На початку 90-х рр. на Запорозьку Січ втікає опозиційно настроєний до політики гетьмана І. Мазепи писар П. Іваненко (Петрик). Запорожці, які в той час також не погоджувалися з діями центрального гетьманського уряду, за допомогою татар обирають його за гетьмана. 26 квітня 1692 р. між Іваненком (від імені Українського гетьманату) та Кримським ханством був підписаний двосторонній договір8. За визначенням істориків, цей трактат механічно сполучував ідею державності Війська Запорозького з ідеєю Українського князівства в межах «покуди Хмельницький (Богдан — Т. Ч.) завоював з ордами від ляхів»9, — було записано у четвертому пункті договору. Також вирішувалась проблема переходу українців з Правобережної України на Лівобережжя й навпаки: «...куди хто захоче на свою вітчизну піде, де перед тим проживав, а тривоги і небезпеки не матиме там ніколи»10. Згідно договору, західні кордони Української держави не були визначені (аналіз тексту дає зрозуміти, що йшлося лише про наддніпрянську частину Правобережжя з кордонами по Случ і Горинь). Крім того, кримський хан як протектор брав на себе зобов’язання захищати українців від нападу московських та польських військ («Панство Кримське присягу свою на тому виконало, іж мають нас від Москви і від Ляхів і від всіляких неприятелів боронити завше»)11. Вже влітку 1693 р. татари разом з небагаточисельним військом П. Іваненка намагались захопити територію Брацлавщини, але цей похід закінчився поразкою. Згодом «татарський» гетьман оселився на землях Білгородської орди, будуючи плани щодо захоплення Правобережної України. Його діяльність стала яскравим проявом опозиційних настроїв частини козацької старшини щодо орієнтації Батурина лише на Москву.

Військові та дипломатичні потуги кримських ханів щодо підкорення своїй владі Українського гетьманату завершилися в середині 80-х рр. створенням поблизу його південно-східних кордонів своєрідного військово-адміністративного анклаву, що одержав назву «Ханської» України. Він охоплював частини території придністровської Молдавії та південно-західної Брацлавщини (від Ягорлика й Дубосар до Брацлава). Існування цього напівдержавного утворення було дуже вигідним як для Криму, так і для Османської імперії, з огляду на його важливе геостратегічне положення. Адже «Ханська» Україна була важливим пунктом у системі постачання турками Кам’янця-Подільська й використовувалася ханами як зона контролю й тиску на Молдавське князівство та правобережну частину Українського гетьманату, а також слугувала татарам базою для нападу на західноукраїнські та великопольські землі. З іншого боку, управитель цієї «буферної зони», згідно досліджень О. Оглоблина, був не лише адміністратором, але й репрезентантом місцевої української людності перед татарсько-турецькою владою, а іноді й перед урядами сусідніх держав, що надавало йому ширшого політичного значення¹².

Історіографія проблеми виникнення та функціонування «Ханської» (хоча, на нашу думку, їй краще підійшла б назва «Придністровська») України є незначною та нараховує лише невеликі розвідки Б. Крупницького, М. Петровського та О. Оглоблина¹³, які, головним чином висвітлюють окремі епізоди військово-політичної діяльності таких «татарських» гетьманів, як Т. Сулименко (Сулимка), С. Ягорлицький (Стецик), П. Іваненко (Петрик) та І. Багатий. На основі нових джерел (хоча й не дуже багагочисельних) спробуємо доповнити й уточнити наявну інформацію, подаючи її через призму сюзеренно-васальних відносин між ханами та керівниками цієї території, які одержали назву «татарських» чи «ханських» гетьманів.

Улітку 1684 р., після витіснення з Правобережжя молдавського господаря Г. Дуки та його наказного гетьмана І. Драгинича, султан Мегмед IV проголосив новим гетьманом «турецької» частини (згідно Журавненського й Багчисарайського договорів) Правобережної України козацького полковника Теодора Сулименка (Сулимку)¹⁴. На нашу думку, саме від початку гетьманування цього володаря булави можна говорити про заснування «Ханської» України. Можемо стверджувати це з огляду на такі фактори: по-перше — цей гетьман був призначений за безпосередньою пропозицією кримського хана, а, по-друге — почав здійснювати свою діяльність з території лівобережного Придністров’я (з резиденцією в Ягорлику), яка була підконтрольна ханатові.

Незадовго до свого призначення полковник Сулименко підкорявся «польському» гетьману С. Куницькому. У грудні 1683 р., під час походу козацького війська на Молдавію, він на чолі декількох сотень вояків здійснив самовільний напад на землі Волоського князівства. Побоючись арешту, почав діяти самостійно, але невдовзі був захоплений у полон татарами. Його відвезли до бейлербея в Кам’янець-Подільський, де він визнав протекцію турецького султана. Як стверджує документ, «йому і його суддям барви дали, корогви, бубни та інше»¹⁵. Ця подія відбулася десь на початку літа 1684 р.

Витіснення з Правобережжя Дуки та відвоювання українсько-польськими силами Немирова стало значною втратою для Османської імперії. Тому найголовнішим завданням новопроголошеного гетьмана Т. Сулименка стало повернення цієї правобережної столиці для потреб султана, з огляду на її вдале географічне розташування¹⁶. Його першою дією на новій посаді було відсилання послів до начальника немирівського гарнізону, призначеного гетьманом «його королівської милості» А. Могилою. Ті мали на меті запропонувати «польським» козакам добровільно здатися. Однак після прибуття до Немирова їх відразу ж було страчено.

У листопаді 1684 р. Сулименко разом з 6-ти тисячним татарським військом сина хана Селім-Гірея I та яничарським підрозділом близько трьох тижнів намагався відбити немирівську фортецю в гетьмана А. Могили¹⁷. Одночасно «турецько-татарський» гетьман розповсюджував серед населення універсали, в яких закликав підкорятися своїй владі на основі того, що султан і хан надали йому право на володіння Правобережною Україною. У них відзначалося, що хто виступить проти нього, того буде скарано, а майно «бунтівників» конфісковано¹⁸. Деякі правобережні села й містечка, побоюючись турецько-татарської загрози, визнавали зверхність Т. Сулименка¹⁹. Навіть серед населення Немирова існувала непевність у вирішенні питання, якому гетьману слід підкорятися. Однак Сулименко, незважаючи на допомогу турецьких і татарських підрозділів, так і не зумів оволодіти Немировим.

У 1685 р. загони Сулименка знову робили спроби захопити правобережну козацьку столицю, а також інший центр козацького устрою Брацлав. Але, восени вони були розбиті 4-х тисячним військом Могили в Ягорлику20. Більшість козаків, які підкорялися Т. Сулименку (всього на той час їх було близько 1 200 чол.) перейшли на бік Могили, віддавши йому «корогви, бубни та інші клейноди турецькі»21. Сам гетьман був схоплений і відправлений у подарунок польському королеві до Яворова, де, очевидно, і був страчений. Щодо цих подій німецька газета «Leipcig Post» в інформації від 1 жовтня подала наступні відомості: «Indessen hat der Cosackische Feld-Herr Mohila auch nicht geschloffen, in dem er selbst in Niemierow blieben, 4000 Man aber von scinen Volskern gegen Jagorlik auscommandirt, welche auch dahin glucklich gekommen, und dab Stattlein Jagorlik, welches von der Natur und Kunst ziemlich feste, erobert, und den Verrathen Solimko, der sich von den Cosackiscen Volkern zu dem Feinde erkauffen lassen, uund sich daselbst mit 1200 Schutzen versperret hatte... den Solimko aber, neben andern zu Ihr. Kon. Majest. gebracht»22.

Ця поразка не зупинила бейлербея Кам’янецького еялету. В жовтні 1685 р. він доручив татарському солтан-калзі, щоб той в Немирові замість невдалого Сулимки «за гетьмана Самченка козака осадив»²³. У зв’язку з цим ханський син наказав новому гетьману Самченку за 12 днів дійти до Немирова і дав на допомогу 20 тисяч своїх людей, щоб ті разом з козаками завоювали правобережну столицю. Але ця військова акція також завершилася невдачею. За оцінкою історика Б. Крупницького, деструктивна діяльність гетьманів Т. Сулименка й Самченка в середині 80-х рр. звела нанівець попередні зусилля Г. Дуки в справі колонізації правобережних земель України²⁴.

Однак найдовше на посаді гетьмана «Ханської» України перебував Стецик (в інших джерелах: Стець, Стецик Тягинський, Стецько чи Степан Ягорлицький), який був призначений за наказом султана наприкінці 1685 — початку 1686 р.. Припускаємо, що під цими іменами й прізвиськами переховувався ніхто інший, як український шляхтич і козацький полковник Степан Іванович Лозинський²⁵. Ще у 1675 р. він був «начальником військ», які стояли на Поліссі й зі своїм загоном нападав на Корсунь, Трипілля, Стайки, Ржищів. Вже наступного року посли від Київського воєводства на коронаційному сеймі звернулися з проханням про заміну «свавільного» полковника²⁶.