Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Від автора

Сім років тому в одній із бібліотек Львова довелося натрапити на одну із книг відомого польського історика Людвіка Кубалі. Грунтовне знання ним революційної доби Хмельниччини, що базувалося на опрацюванні багатющого джерельного матеріалу, підштовхнуло до ознайомлення із значним доробком непересічного вченого. Велике зацікавлення викликало цитування автором влучного висловлювання одного з провідних урядовців Речі Посполитої 50-х — 60-х років XVII ст. Анджея Потоцького. Той, оцінюючи дипломатію гетьманського уряду Івана Виговського, в листі до польського короля Яна II Казимира зазначав, що бунтівливі українці не хочуть бути «...ні під Вашою Королівською Милістю, а ні під царем (російським — Т. Ч.); сподіваються вони цього досягнути, обманюючи і лякаючи Вашу Королівську Милість царем, а царі — Вашою Королівською Милістю»[1].1 Саме ці слова річпосполитського політика та інтелектуала й стали поштовхом до довгих роздумів над сутністю взаємовідносин гетьманів (як самопроголошених володарів нової України) і тогочасних європейських й азіатських монархів — австрійських імператорів і турецьких султанів, польських і шведських королів, московських царів і кримських ханів, та, зрештою, спричинили до написання цієї книги.

На кого орієнтуватися, в якому напрямі рухатися — на Захід чи Схід, а, можливо, йти своїм шляхом? Це питання, на нашу думку, є чи не найголовнішим з тих, які кожного дня мають задавати собі більшість свідомих своєї ролі представників сучасного українського політикуму. Однак, як кажуть, все нове є добре забутим старим. Подібна проблема хвилювала і провідників ранньомодерної національної держави з такою незвичною і войовничою назвою «Військо Запорозьке» більш ніж три століття тому — у другій половині XVII — на початку XVIII ст. Усвідомлення місця і ролі Українського гетьманату (а саме таку історіографічну назву[2] пропонуємо вживати щодо козацької держави названого вище періоду насамперед для того, щоб відрізняти її від Війська Запорозького кінця XVI — першої половини XVII ст.), в його взаємовідносинах з сусідніми країнами Європи дає можливість осмислити не лише події далекої історії, але й сьогоденні проблеми становлення Української держави як складової частини світової цивілізації.

Метою нашого дослідження стало висвітлення процесу міжнародного утвердження Українського гетьманату, що розкривається через призму тогочасної специфіки відносин між різними державами Центрально-Східної, Південно-Східної (до яких політично належали Османська імперія і Кримський ханат) й Північної Європи й був персоніфікований особами своїх правителів та лише в окремих проявах набував модерного політико-правового змісту. Адже з історичної точки зору міждержавно-правові взаємини ранньомодерної доби уособлювалися, головним чином, через династичні зв’язки та сюзеренно-васальні відносини між володарями окремих країн. Вони характеризувалися боротьбою між монархічними правителями та регіональною знаттю, яка намагалася не допустити поступового обмеження власних privilegia et libertates на користь абсолютистської влади2.

Окремо слід наголосити на тому, що автор прагнув дослідити не лише політичні проблеми історії, але й звернутися до її антропологічного змісту через розкриття різних мотивацій та ідей, які рухали творцями зовнішньої політики козацької України. Хронологічні межі висвітлених у книзі подій і явищ обмежуються часовим проміжком кінця 1640-х — початку 1710-х років, що характеризується як цілісний період національної минувшини.

У 2001 р. побачили світ «Нариси з історії дипломатії України», де сучасні історики В. Смолій та В. Степанков на широкому міжнародному тлі дослідили основні напрямки дипломатії та зовнішньої політики гетьманських урядів³. Разом з тим, оцінку процесам міжнародного утвердження Українського гетьманату, починаючи від XIX ст., давало багато вчених, серед яких, зокрема, проблеми залежності козацької держави від європейських та азіатських володарів висвітлювали М. Костомаров, М. Грушевський, Ф. Уманець, М. Кордуба, В. Дубровський, A. Яковлів, Л. Окиншевич, Д. Дорошенко, М. Петровський, І. Крип’якевич, О. Пріцак, З. Когут, О. Субтельний та інші історики.

Окрім вищеназваних, над багатьма питаннями зовнішньої політики та міжнародного становища гетьманату в різний час працювали такі науковці, як Д. Бантиш-Каменський, В. Антонович, В. Липинський, О. Терлецький, С. Томашівський, С. Рудницький, Д. Олянчин, Б. Крупницький, В. Гарасимчук, М. Андрусяк, І. Лисяк-Рудницький, О. Оглоблин, М. Марченко, І. Бутич, В. Голобуцький, Ф. Шевченко, Д. Наливайко, Л. Винар, Л. Мельник, Я. Дашкевич, В. Сергійчук, Ю. Мицик, B. Щербак, Ф. Сисин, О. Гуржій, П. Сас, С. Плохій, С. Величенко, C. Леп’явко, Я. Федорук, В. Брехуненко, О. Галенко, В. Горобець, В. Станіславський. Саме їм та іншим вченим, які не ввійшли до цього переліку, щиро завдячуємо використанням окремих ідей, певного теоретичного й фактологічного матеріалу[3].

Науковим доробком більшості з названих достойників ми керувалися і з методологічної точки зору. Разом з тим, підтримуючи теорію впливу «рівнозначних» факторів (духовного, антропологічного, політичного, соціального, економічного, географічного, біологічного, геополітичного та інш.) на загальноісторичний поступ і звертаючись до висвітлення саме політичної історії, автор намагався вивчити всю сукупність багато-чисельних чинників, що позначалися на ній у досліджуваний період. При цьому відсилаємо зацікавленого читача до спостережень відомого французького вченого Жоржа Дюбі, який наприкінці минулого століття відзначав, що європейська історична наука, починаючи вже з 70-х років XX ст., поступово повертається до висвітлення саме політичної історії. Це стало реакцією на знищення сюжету в працях сучасних послідовників М. Блока та Л. Февра. «Відмова від події зруйнувала хронологію, історична плоть була позбавлена скелету. Постійне розширення поля дослідження, природньо, спричинило його подрібнення і в кінцевому випадку надання переваги вивченню мікросюжета, історичного анекдота»4, — зауважував Ж. Дюбі, констатуючи, що великі серйозні проблеми разом з Подією і видатною Особистістю знову зайняли своє попереднє місце в історії, а в історичній проблематиці на перший план вийшли питання, пов’язані з вивченням Влади та її сутності.

Поряд з дослідженням складних механізмів зовнішньої політики владних інституцій козацької України, творцями яких виступали ті чи інші історичні особистості, хотілося б також (наслідуючи приклад видатного російського історика Бориса Поршнева, який так вдало «возз’єднав Європу» з історією своєї країни)⁵ спробувати бодай трохи наблизити, або ж «вписати» вітчизняну минувшину до загальносвітових процесів ранньомодерного часу.

У результаті багаторічної пошукової роботи в книзі репрезентовано опрацьований автором великий масив матеріалу, що зберігається у фондах архівосховищ України, Польщі та Росії. Серед них — Центральний державний історичний архів України у Києві, Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Архів Інституту історії України НАН України, Львівський обласний державний архів, Архів головний актів давніх у Варшаві, Відділ мікрофільмів Національної бібліотеки Польщі, Відділ рукописів Варшавського університету, Відділ рукописів Ягелонського університету в Кракові, Російський державний архів давніх актів у Москві, Відділ рукописів Державної наукової бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі та інш. У зв’язку з об’єктивною неможливістю дослідницької праці в архівосховищах Туреччини і Швеції, використано наративні джерела численних вітчизняних і зарубіжних археографічних збірників, що також допомогло розкриттю тогочасної міжнародної ситуації.

Усвідомлюємо, що тема, яка висвітлюється у книзі, є, по суті, невичерпною для довготривалих і різнобічних досліджень, а тому наші студії не можуть бути позбавлені критичних зауважень. Сподіваємося також на те, що дана праця не буде марною й слугуватиме певним підгрунтям для наступних наукових пошуків.

Написання цієї монографії стало можливим завдяки стипендіям і грантам:

— Канадського інституту українських студій ім П. Яцика Альбертського університету в Едмонтоні (Peter Jacyk Centre for Ukrainian Historical Research of the Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta);

— Каси підтримки науки ім. Юзефа Мяновського у Польщі (Kasa im. Józefa Mianowskiego, Fundacja Popierania Nauki);

— Центру досліджень античної традиції у Центрально-Східній Європі при Варшавському університеті (Ośrodek Badań nad Tradycją Antyczną w Europie Środkowo-Wschodniej);

— Міжнародної академії наук у м. Москві, Російська Федерація (Международной акдемии наук в г. Москва, Российская Федерация);

— Державного комітету у справах науки і технологій України;

— Відкритого акціонерного товариства «Мотор-Січ»,

а також сприянню — Інституту історії Польської Академії Наук у Варшаві й особисто доктора габілітованого Терези Хинчевської-Геннель; Інституту історії Варшавського університету й особисто доктора Хєроніма Гралі. Велику подяку складаю Міжнародній громадській організації «Українське козацтво» й особисто її керівникові — доктору історичних наук Івану Біласу, а також колективам Науково-дослідного інституту Козацтва та Відділу історії України середніх віків Інституту історії України Національної Академії наук України.

Науковими консультаціями та цінними порадами щиро завдячую Валерію Смолію, Валерію Степанкову, Валентині Крижанівській, Олександру Гуржію, Віталію Щербаку, Петру Cacy, Сергію Леп’явку, Віктору Брехуненку, Віктору Горобцю, Валентині Матях, Андрію Гурбику, Ярославу Федоруку, В’ячеславу Станіславському, Олексію Струкевичу та Наталії Старченко.

Особлива вдячність любій і дорогій родині — мамі Вірі Федорівні, дружині Оксані, дітям Настуні, Олексі й Максиму, а також сестрі Тані за моральну (й не тільки!) підтримку, довге терпіння і, що найголовніше, розуміння моєї нелегкої праці.

Міжнародна ситуація у Європі на переломі середньовіччя та ранньомодерного часу: держави-«сюзерени» і держави-«васали»

(замість вступу)

У середньовічну добу всесвітньої історії на території Західної Європи між різними представниками вищої знаті встановлюються т. зв. сюзеренно-васальні або ленні стосунки, які стали чи не найголовнішою ознакою феодальної доби. Серед землевласників чи просто володарів замків виокремлювався верховний («suzerain») князь, який визнавався старшим або «сеньйором» («senior») і був найбільшим землевласником. Від нього одержували особисту чи васальну залежність менші князі — «васали» («vasallus», «valvassor», «vavassar», «fidelis»)[4]. Поступово ці приватно-правні відносини переплітаються з державно-правними, адже кожен із сюзеренів чи його васалів володів більшим чи меншим маєтком-«державою», на які розповсюджувалася їхня влада1. Визнаючи себе людиною сюзерена («homme de bouche et de mains»), васал присягав йому на вірність («jurare in ducis nomen») Божим іменем і закріплював це процедурою вкладання своїх рук в руки сеньйора («hommage»). За це він одержував від нього у володіння землю («beneficium», «fief») за умови виконання певних обов’язків.

Сюзерен також присягався своєму підданому у виконанні взятих на себе зобов’язань. Це обумовлювалося спеціальним договором між ними, що передбачав військову службу васала на користь свого зверхника, участь в управлінні його маєтком та право здійснювати суд від імені сюзерена тощо. Окрім того, в окремих випадках васал брав на себе грошові зобов’язання — викупляв сеньйора, коли той потрапляв до полону; виділяв йому певну суму у випадку виходу заміж доньки або посвячення в лицарі сина. У свою чергу сюзерен гарантував підлеглому захист і недоторканість тієї землі, яку васал отримував від нього. Договір скріплювався наданням васальнозалежному від імені його зверхника спеціального документа — «привілею», який окреслював його «права і вольності» («privilégia et liberates»). Окрім того, підданому вручалися певні атрибути-інсигнії або символічні предмети, що засвідчували його належність до окремого сюзерена — хоругва або штандарт з гербом господаря, жезл, кільце, ніж, рукавичка, залізний чи дерев’яний прут, жмут соломи та інш2. У тому випадку, коли сюзерен чи васал не дотримувалися обопільних зобов’язань, договір між ними розпадався. Причому при порушенні верховним князем своїх обіцянок його підлеглий міг першим оголошувати про «денонсацію» присяги.

Проблема васальних (ленних) стосунків у середні віки всебічно досліджена у світовій історіографії³. Останнім часом науковці все більше схиляються до того щоб висвітлювати їх через призму відносин «патрон-клієнт»⁴. Генеза та причини одного з багатьох аспектів цього питання, а саме — визнання одним васалом підлеглості від декількох патронів були грунтовно досліджені французькими істориками Марком Блоком та Жаком Ле Гоффом. Вони говорять про те, що в епоху класичного середньовіччя майже кожен васал був людиною одночасно двох, а то й кількох сеньйорів⁵. Один з найперших випадків такої підлеглості датується 895 роком, а вже в XI ст. це перетворилося на звичне явище⁶. Отже, вже з цього часу можна говорити про зародження своєрідних полівасалітетних[5] відносин, які, правда, на той період мали ще приватно-політичний характер.

Слід звернути увагу на вітчизняну традицію формування владних структур у середньовічній Русі-Україні, що, як правило, базувалися на принципах «родового сюзеренітету». Як відзначає О. Толочко, державне тіло Русі, крім всього іншого, було об’єднане васально-сюзеренними зв’язками⁷. Разом з тим, зсипаючись на доробок А. Гуревича, Є. Мельникової, Е. Гудавічюса, дослідник зробив висновок про те, що міжкнязівські відносини того часу були типово васальними, а політичні й правові інститути, засновані на «родовому сюзеренітеті», стали притаманними майже всім ранньофеодальним державам Європи — Франції, Британії, Скандинавії, Угорщині, Чехії, Польщі, Литві⁸. Втративши на початку XIV ст. свого природного сюзерена (легітимного носія верховної влади) феодальна еліта Південної Русі, згідно спостережень Ф. Шабульда, відразу ж опинилися у нерівноправному становищі відносно правителів сусідніх держав — Корони Польської, Угорського королівства й Великого князівства Литовського⁹. Очевидно саме тому київські князі протягом XIV–XV ст. неодноразово були змушені визнавати себе залежними не лише від литовського князя та польського короля, але й кримського хана.

Середньовічні сюзеренно-васальні стосунки між різними феодалами позначилися і на процесах формування держав та політичних структур вже в новий час європейської історії. Адже вони, як правило, творилися на основі територіальних феодальних князівств¹⁰. Система феодально-васальних відносин сприяла збереженню елементів патримоніального права та переплетенню феодально-династичних принципів з основами творення ранньомодерних держав у Європі. Протягом XV–XVII ст. політика персональних уній, династичні й спадкові проблеми викликають перерозподіли держав, відчуження територій, змінюють державні кордони й стають причиною виникнення об’єднаних королівств та імперій¹¹. У цей час, згідно з висловлюванням відомої російської дослідниці А. Люблінської, європейський континент являє собою картатий конгломерат монархій — абсолютних, обмежених, номінальних (імперія), національних, багатонаціональних — і республік — олігархічних (Венеція, Генуя), федеративних (Голландія, Швейцарія), шляхетських («уявна монархія» в Польщі й частково Угорщині) і т. п.¹² Характеризуючи західноєвропейський Ренесанс щодо творення державних структур і доповнюючи вищенаведене визначення, інший історик М. Петров продовжив попередню типологію, вказавши на існування держав-комун, сеньйорій, регіонально-абсолютистських, територіальних держав, різних напівва-сальних і напівзалежних утворень тощо¹³. Очевидно, цей перелік можна доповнити за рахунок виникнення й інших державно-політичних систем Центрально-Східної Європи[6], зокрема, й такого специфічного державного організму, як «Український гетьманат» («Військо Запорозьке»), що виник у результаті революційних подій 1648–1676 рр. на теренах «руських» воєводств Речі Посполитої.

Як наслідок розвитку багатоваріантних політичних структур і державних інститутів, розпочався процес складання європейської моделі держави, яка лягла в основу принципів побудови сучасних держав14. Цей процес розтягувався на довгі століття, включно до XIX ст., й був складним та нерівномірним, зважаючи на різні причини. Однією з них стала проблема перетворення старих «приватних» сюзеренно-васальних феодальних відносин, заміна персональних зв’язків між главою держави, суверенами та васальними володарями на модерні інституційні відносини між урядами й усією масою підданих тієї чи іншої держави. «Це був вільний, нерівномірний, переповнений можливостями перехідний стан багатоваріантного процесу місцевої регіональної динаміки: від конгломератних феодальних політичних структур до національних, краще окреслених державних об’єднань», — відзначали дослідники зазначеної проблеми15.

Аналізуючи це важливе питання, історики зауважували, що шлях до нового не проходив по прямій висхідній лінії, а навпаки, при збереженні загальної схоластичної орієнтації, в ньому перепліталися елементи старого й нового способів мислення, старі й нові ментальні установки. При цьому нове мислення вимагало свого прояву насамперед у питанні влади — що таке «влада» в новому світосприйнятті й реальне місце володаря в цьому новому суспільстві¹⁶.

З огляду на тематику книги, більш детально зупинимося на розгляді правових стосунків між володарями-монархами (колишніми сюзеренами-землевласниками) та залежними від них володарями-васалами інших держав. Середньовічні сюзеренно-васальні угоди, котрі, як вже зазначалося, мали більше приватний, ніж політичний відтінок, з часом поступово трансформуються в міждержавні політичні договори. Адже більшість тогочасних держав різного типу уособлювалися у своїх правителях. Державно-правовий договір складався із системи взаємних прав і обов’язків. В обмін на «захист і пошанування правителів» з боку протекторів-сюзеренів, васальнозалежні правителі обіцяли тим «покору, службу і вірність». Таку домовленість можна назвати актом взаємного добровільного зобов’язання, а її основними елементами з боку підданих були: повага до своїх старовинних прав і привілеїв, вільний вибір протекції, необхідність військового захисту тощо¹⁷.

[1] Звертаємо увагу читача, що тут і далі по тексту всієї книги цитати, які мають певне смислове навантаження, а також іноземні слова виокремлюються курсивом.

[2] За аналогією — «Кримський ханат», «Сербський деспотат», «Молдавське господарство», «Бранденбурзьке курфюрство» тощо.

[3] З огляду на багатоаспектність досліджуваної теми, історіографія окремих наукових проблем, які пов’язані з питанням міжнародного становища ранньомодерної України, розкривається у відповідних розділах книги.

[4] Васалітет (фр. «vassalité» від лат. «vasus» — слуга) — у середні віки система відносин особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сеньйорів). Сформувався у Західній Європі у VIII–IX ст., найбільшого розвитку набув у X–XI ст. Матеріальним підгрунтям васалітету були поземельні відносини. За службу в сеньйора васал одержував від нього земельний наділ (спочатку довічний бенефіцій, а пізніше спадковий феод, лен). Васальна залежність оформлялася особливим обрядом, за яким васал присягав сеньйорові на вірність. Сеньйор, крім земельного наділу, мав надавати васалові покровительство й захист. (Історична наука: термінологічний і понятійний довідник. — К., 2002. — С. 45).

[5] Саме такий термін, на нашу думку, є найбільш прийнятним для означення даного процесу.

[6] Підтримуючи думку тих вчених, які впровадили у науковий обіг термін «Центрально-Східна Європа» (див., наприклад: Wandych Р. The Price of Freedom. A History of East Central Europe from the Middle Ages to the Present. — London; New-York, 1992; Bardach J. Dla czego Europa Srodkowo-Wscodnia? // Nauka Polska. — Nr. 5–6. — Warszawa, 1992. — S. 65–72; Сюч E. Три исторических региона Европы // Центральная Европа как исторический регион. — Москва, 1996. — С. 156–250; Миллер А. И. Об истории концепции «Центральная Європа» // Там же. — С.4–25; Kłoczowski J. L’Europe de Centre-Est dans l’historiografie des pays de la region. — Lublin, 1995; Historia Europy Środkowo-Wschodniej / Red. J. Kłoczowski. — T. 1. — Lublin, 2000), переконані, що історично до цього регіону належить й Україна.