Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Участь правобережних козацьких полків у поході польської армії на Волощину відображено в «Щоденнику кампанії в Волоській землі 1686 р.»⁴⁹, що його написав королевич Якуб Собеський, безпосередній свідок тих подій. Лист А. Могили до Яна III Собеський від 1 жовтня 1686 р. свідчить про труднощі гетьмана в розташуванні війська на землях Правобережної України. «Кальник зовсім без однієї людини, також і в Дашові, Комарові і Шаргороді ... Супрунів Бихів тільки назва від них залишилась», — писав Могила і просив короля, щоб той видав «асигнацію на землі, де були б люди»⁵⁰. Зрозуміло, чому в разі відмови гетьман погрожував скласти клейноди, адже козацтво, що виступало тоді суто як військовий елемент не могло існувати без підтримки розвинутих господарських структур.

1687 р. А. Могила бере участь у облозі м. Кам’янця-Подільського, де перебувала турецька залога. Того ж року він призначає наказним гетьманом Максима Булигу⁵¹. 20 жовтня Могила звертається до комісара С. Дружкевича й інформує його про можливий напад ханських військ, а також запитує його про необхідність затримання тих козаків, які не задоволені зимовою кампанією та невиплатою обіцяних грошей і погрожують покинути Правобережжя⁵².

13 червня наступного року правобережний гетьман повідомляв короля про перемогу над татарами в битві поблизу Немирова. Оригінал тексту листа відтворено в сучасному польському виданні53. Однак, ознайомившись з цим документом у архіві, автор виявив пошкоджений відбиток печатки Війська Запорозького, якою користувався А. Могила54. Вона продовжувала традиції Української держави, що сформувалась за Б. Хмельницького, і зображувала відомий образ — козака з мушкетом. Сам гетьман у цьому та інших листах підписувався так: «Андрій Могила Гетьман ВКМ (Вашої Королівської милості. — Т. Ч.) Військ Запорозьких». До речі, у серпні 1688 р. московський цар вимагав від Яна III Собеського, щоб той заборонив А. Мигулі (Могилі) вживати цей титул55.

Могила привертає до себе увагу московської влади та лівобережного гетьмана І. Мазепи тим, що пише листа на Запорозьку Січ до кошового отамана Г. Сагайдачного, в якому запрошує запорожців на службу до польського короля⁵⁶. Один з таких листів і потрапив до рук Мазепи. Останній зразу ж пересилає його до Москви, чим викликає гнів запорозьких козаків. Наслідок був протилежним бажанням царя й лівобережного гетьмана. Незважаючи на великі заслони, що були виставлені І. Мазепою, багато запорожців перейшло до А. Могили на службу.

Взимку 1688 р. правобережний гетьман з почесною місією відправляє до Кримського ханату особистого перекладача з тюркських мов. Той, маючи при собі велику суму грошей з гетьманської скарбниці, мав викупляти з татарської неволі полонених козаків. Весною він з’являється в запорозькому Коші з визволеними товаришами⁵⁷.

Остання звістка, що торкається безпосередньо діяльності А. Могили на посаді гетьмана від імені «Його Королівської Милості», датується 22 вересня 1688 р. Саме цього дня польський король пише листа до старого гетьмана, наказуючи йому вирушити до м. Бучача під командуванням коронного гетьмана С. Яблоновського, а також пропонує скласти компут козацьких полків⁵⁸. Він був підготовлений влітку 1689 р. і засвідчив існування п’яти козацьких полків — А. Могили, Гришка, Іскри, Самуся та Макаренка⁵⁹. Але цей реєстр складався вже без участі гетьмана, оскільки ще на початку 1689 р. А. Могила помирає.

Універсалом Яна III Собеського від 4 травня 1689 р. на посаді наказного гетьмана Війська Запорозького було призначено полковника Гришка (Грицька Івановича). Згадки, які стосуються біографії Гришка, зустрічаємо в працях вітчизняних⁶⁰ та зарубіжних⁶¹ вчених.

Гришко був одним із перших козацьких полковників, якому згідно спеціальної постанови вального сейму Речі Посполитої, в лютому 1685 р. дозволялося здійснювати військово-політичну діяльність на теренах Правобережної України. Дотримуючись положень вищого законодавчого органу Польсько-Литовської держави й керуючись «приповідним» листом гетьмана А. Могили, Гришко протягом кількох місяців набрав на військову службу близько трьохсот козаків, які того ж року були використані королівським урядом для витіснення з території Південнно-Східної Європи турецько-татарських сил.

Першу документальну згадку про козацького полковника Гришка зустрічаємо в «Щоденнику» коронного гетьмана Речі Посполитої С. Яблоновського, який відображав події походу польських та козацьких підрозділів до Буковини, Молдавії й Волощини протягом 1685 р.⁶² Під час виправи Гришко очолював піхотний козацький полк, який у складі об’єднаних польсько-українських сил пройшов з боями територією, захопленою турками й татарами. 29 вересня, переправившись через р. Прут союзницькі війська підійшли до с. Боян. Тут ними був організований оборонний табір, який складався з 18-тисячного війська Речі Посполитої, серед якого було три тисячі козаків⁶³. Вранці 1 жовтня близько 30-тисяч татар і 12-тисячний корпус Солімана-Баші атакували правий фланг армії С. Яблоновського. Саме там розміщувалися козаки під керівництвом гетьмана А. Могили та полковників С. Палія й Гришка. Певний час витримуючи натиск більш численних сил противника, козацькі полки після трьохгодинного бою почали відступати до центру. Їм на допомогу надійшло близько десятка литовських хоругв, після чого фронт знову вирівнявся. Більше того, відбивши ворожу атаку, українці перейшли у контрнаступ. Як свідчив очевидець тих подій, «Гришко полковник погнався за вал Боянський далеко пішов з кільканадцятьма козаками за татарами»⁶⁴. Захопившись погонею, вони не помітили, як опинилися в стані противника, а тому п’ятеро козаків потрапили до полону, останні ж під керівництвом Гришка відступили, скориставшись густими чагарниками, які знаходилися неподалік від місця сутички⁶⁵.

На честь цього походу С. Яблоновський була складена поема під назвою «Pamiętne wprowadzenie wojska z ciesni Bukowinskiey», яка в друкованому варіанті вперше побачила світ у 1745 р. в Замості. Чимало її рядків присвячувалося подвигам хоробрих та мужніх українських козаків. Автор згадував і про «сміливого полковника» Гришка, який разом з гетьманом Могилою, полковниками Палієм і Апостолом, відзначився в буковинсько-волоській виправі й був справжнім «рицарем і молодцем»66.

Після повернення на Правобережну Україну полковник Гришко отримує наказ від А. Могили (січень, 1686 р.) укласти реєстр свого підрозділу з метою отримання грошей, які їм мав передати королівський «комісар над козаками», хелмський каштелян С. Дружкевич. Окрім того, як засвідчує гетьманський лист, він мав очікувати наказу від коронного гетьмана С. Яблоновського та миритися з тим, що «польські хоругви мають мешкати в козацьких квартирах»⁶⁷.

20 квітня коронний гетьман направляє спеціальний наказ («ординанс») до Гришка, щоб той вирушив під Вінницю на сполучення з хоругвами ротмістра К. Завіши⁶⁸. Однак наказний полковник зволікає з його виконанням, а тому 18 травня 1686 р. одержує повторну вказівку рухатися до Язловця на сполучення з полками С. Палія, М. Булиги, С. Корсунця, Макухи та Булук-Баші й перебувати під загальним керівництвом гетьмана Могили⁶⁹. Зважаючи на плани польського військового командування, 24 травня всі козацькі підрозділи мали зібратися біля язловецької фортеці для майбутнього походу до Молдавського князівства. Однак правобережний гетьман із старшиною знову затримують виконання цього завдання, оскільки козацькі підрозділи намагалися в цей час оволодіти Баром і Меджибожем, де закріпилися турецькі залоги. Крім того, більшість полковників не бажало підкорятися наказам гетьмана А. Могили, а тому згодом вже сам король надсилає персональні «ординанси» до козацької старшини.

Наприкінці червня Гришко отримує від Яна III Собеського наказ прибути під Язловець. Після того, як козацькі полки все ж таки зібралися у визначеному місці, польський король окремим універсалом призначив «неслухняні» полки Гришка, П. Апостола-Щуровського, С. Палія та С. Корсунця до складу своєї армії, а підрозділи гетьмана Могили залишив для охорони польських комунікацій на Поділлі. У другій половині 1686 р. підрозділ Гришка (близько 400 чол.) разом з іншими козацькими полками (всього близько 2 500 осіб) взяв активну участь у черговому поході армії Речі Посполитої до Молдавії.

Після смерті на початку 1689 р. гетьмана А. Могили польський король, який особисто опікувався козацтвом Правобережної України, виступив з пропозицією на варшавському сеймі: «... що з козаками робити, і якщо їм дати Гетьмана»⁷⁰. Одержавши згоду польських законодавців і порадившись з представниками козацької старшини, король своїм універсалом призначає гетьманом Гришка.

«... Знаючи добре належну Вірності Твоєї до Речі Посполитої вірність і зичливість... виявлену його у справі рицарській охоту і до служби нашої зичливість, його наказним Війська нашого Запорозького настановляємо і проголошуємо»⁷¹, — засвідчує цей документ. Король також запевняв Гришка, що незабаром йому будуть надані всі атрибути гетьманської влади — козацькі клейноди, які після смерті А. Могили знаходилися в коронного гетьмана С. Яблоновського.

Призначення нового гетьмана Правобережної України було вигідним Польщі з огляду на ті геополітичні плани, які вона висувала під час переговорів з Османською імперією протягом 1688–1692 рр. Від імені країн «Священної ліги» польські дипломати вимагали в турків виселити з Північного Причорномор’я в Азію татарські орди (Білгородську, Очаківську та Ногайську), а всі українські землі між Дніпром і Дунаєм разом з Молдавією і Волощиною віддати татарам72. Очевидно, гетьманування Гришка давало змогу Яну III Собеському заявляти про те, що якщо південно-східне Правобережжя належить Війську Запорозькому, а воно, в свою чергу, підкоряється королю, отже згідно принципу uti possidetis, територія «між Дніпром і Дунаєм» має належати Речі Посполитій.

Як вже відзначалося, влітку 1689 р. козацьке військо на чолі з гетьманом Гришком, згідно укладеного під с. Кашперовцями реєстру («компуту»), нараховувало п’ять полків. До першого полку, який раніше очолював А. Могила, входила старшина у складі генерального писаря, генерального обозного, генерального осавула, генерального хорунжого, бунчужного, підосавула, а також — пушкарі (3 чол.), довбуш, трубач, прапороносець й капелан і 93 рядових козаки. Полк самого Гришка складався з полкових писаря, хорунжого, осавула, підосавула, судді, сотенних отаманів (38 чол.), сотників, хорунжих, осавулів (по 5 чол.), козаків (514). У полковника Іскри (Захарія — ?) було 17 старшин та 280 чоловік «черні». Полк Самуся нараховував 4 старшини і 150 козаків. До полку під керівництвом Макаренка входило 7 старшин і 161 козак. Крім того, до цього компуту було внесено ще 140 козаків, які за наказом С. Яблоновського здійснювали розвідку в татарських володіннях. Таким чином, за реєстром 1689 р. правобережне козацьке військо нараховувало 1 449 осіб73. Наприкінці тексту даного компуту також відзначалося, що до нього з різних причин не ввійшли козацькі відділи Барабаша, Булук-Баші, Михайла та Семена (близько 300–400 чол.). Слід відзначити, що в компут також не було внесено полки С. Палія та А. Абазина, які не бажали підкорятися Гришкові. Однак згодом вони вже не відмовлялись бути занесеними в реєстр — 30 травня 1690 р. С. Палій писав до короля: «Просимо про потребу нашу, бо козакам п. Гришка, гетьмана наказного, 6 000 (злотих — Т. Ч.) дали, а там стільки людей, як і в моєму полку, а тільки 2 000 дали на людей моїх...»74.

Проте Гришкові козаки все одно були невдоволені тими принципами, згідно яких укладався цей компут, про що неодноразово скаржились польському комісару С. Дружкевичу. Той, у свою чергу, звертався до короля:

«...Бонесана (представник папи римського — Т. Ч.) менше, ніж потрібно укон-тенував»75. За словами хелмського каштеляна, цей нунцій, одержавши гроші від папи римського, обіцяв кожному з козаків по «2 твердих таляра», а видав лише по «10 злотих шелягами». Крім того, як засвідчував Дружкевич, Ф. Бонесана «не захотів дати на барви Булук-Баші»76.

Гришко, керуючи правобережними полками, продовжував політику свого попередника, що полягала у військовій співпраці з польською владою задля укріплення козацького устрою Правобережної України. У липні 1689 р., він разом з підрозділами «козацького» комісара С. Дружкевича намагався відвоювати в турок стратегічно важливу фортецю Сороки, яка знаходилася на «молдавському» березі Дніпра. Хоча бажаного не вдалося досягнути, це, однак, не завадило одному з італійських «летючих листків» вмістити інформацію про битву польсько-українських військ з турками й татарами в Молдавії⁷⁷.

Повернувшись до Немирова, який традиційно став резиденцією правобережного гетьмана, Гришко негайно починає укріплювати фортифікаційні споруди міста. Адже, згідно повідомлень, його невдовзі мали атакувати татарські війська. Турбуючись за долю Немирова, Ян III Собеський 13 серпня відправляє до С. Дружкевича і С. Яблоновського листи з наказом надати допомогу козакам Гришка в обороні міста: «...якщо на Немирів йдуть татари, то його швидше боронити потрібно»⁷⁸.

Одночасно король піддавав сумніву боєздатність козацьких полків, яка, очевидно, була недосконалою, зважаючи на стан дисципліни серед козацької старшини. Окремі полковники, дотримуючись звичаєвого права, не бажали підкорятися нелегітимному (у зв’язку з тим, що Гришко не був обраний козацькою радою) гетьману. Проте Гришко все ж упорався з обороною Немирова, розгромивши багаточисельну татарську орду під мурами міста, а через деякий час і поблизу Іванкова. На доказ перемоги він відсилає до королівської резиденції декілька полонених татар⁷⁹.

Лідером опозиційно налаштованої до наказного гетьмана старшини виступав фастівський полковник С. Палій. Слід відзначити, що конфлікт між гетьманською владою та амбіційним полковником розпочався ще за часів А. Могили. З початком вступу на цю посаду Гришка він, зважаючи на зростаючий військовий та політичний потенціал Палія, набув нового забарвлення. На нашу думку, саме Гришко виступив ініціатором арешту фастівського полковника у польській в’язниці в Підкаменному (жовтень, 1689 р. — квітень, 1690 р.). Адже С. Палій неодноразово заявляв, що не підтримує новопризначеного гетьмана. Крім того, Палій перед тим намагався оволодіти Немировим і, взагалі, розташовував своїх козаків «там, де мали стояти Гришкові»⁸⁰.

За гетьманування Гришка продовжувався «споконвічний» козацько-шляхетський конфлікт, який був відлунням українсько-польського протистояння в попередні десятиліття. 29 вересня король Ян III Собеський видає універсал до наказного гетьмана, полковників та всієї «черні» Війська Запорозького, щоб вони не «свавільничали» на землях Хмельницького старости і надворного коронного підскарбія Потоцького⁸¹. Неодноразово особисто до Гришка звертався коронний гетьман С. Яблоновський з вимогою не «чіпати добр панів Єльців», які знаходилися на Київщині⁸².

У свою чергу, правобережні козаки скаржилися польській адміністрації на немирівського коменданта, який втручався в їхні справи. Король відразу реагує на цю скаргу і в листі від 1 жовтня наказує комендантові Немирова не втручатися до «судів» Війська Запорозького, а також нагадує, що козаки «нікому не можуть підкорятися, крім короля...», щоб гетьман з старшиною всі «справи між Військом Запорозьким судив»⁸³.

Наприкінці року Гришко на чолі посольства правобережної частини гетьманату разом з козацькими делегатами від Запорожжя вирушив до королівської резиденції⁸⁴. Однією з головних вимог української старшини було прохання надати їм додаткову територію для розташування своїх полків на лівому побережжі Бугу. Сам король схилявся до позитивного вирішення цієї проблеми. За його поданням була скликана спеціальна комісія сенату. Вона обговорила дане питання і запропонувала козакам лише невелику прикордонну територію поблизу Ягорлика. Не дивно, що українське посольство не погодилося на цю пропозицію. На наступних засіданнях якогось компромісного рішення вироблено не було⁸⁵. У той же час Гришко просив короля, «щоб наказати злу людину Тишка Толочка», який пограбував помістя колишнього гетьмана Могили й забрав гроші в його вдови⁸⁶.

Скориставшись відсутністю Гришка, полковник Кулик разом зі своїми козаками, а також мешканцями Кальника й Дашова перейшов на Лівобережну Україну, чим викликав велике обурення польських владних структур і наказного гетьмана. «... Кулик полковник, й інші під знаками нашої Королівської Величності були, гроші, барви побрали і ще підданих наших з Кальника, з Дашова і з інших міст спровадивши, з тим усім втекли вони на сторону Вашої Царської Величності й прийняті були»⁸⁷, — писав 19 лютого 1690 р. Ян III Собеський до московського царя Петра I.

У жовтні 1690 р. відділи Гришка прислали королеві «язика татарського, під Очаковим взятого».⁸⁸ Сеймові рахунки коронного скарбу свідчили про те, що протягом осені-зими цього ж року Гришко ще кілька разів присилав «язиків» до Варшави, а також особисто приїжджав до короля у різних справах функціонування козацької організації Правобережної України. Ян III Собеський неодноразово відзначав вміле керівництво наказного гетьмана: «...відвагу рицарську в землі Білгородській показали, даємо добро на подальші акції»⁸⁹.

На козацькій раді, що відбулася на Правобережній Україні в 1690 р., було прийняте рішення переглянути особовий склад компуту Війська Запорозького для того, щоб виключити з нього «несправжніх» козаків-селян, які оголосили себе козаками протягом попередніх років90. Наказний гетьман Гришко також звернувся до Яна III Собеського з проханням виплатити більшу суму грошей для своїх «молодців» (листи правобережного гетьмана до короля від 19 жовтня з Тульчина та 14 листопада з Немирова)91. Перебуваючи в тому ж році з посольством у резиденції польського короля, Гришко особисто отримав від нього 260 злотих92. Незважаючи на це, як свідчив документ, «козаки Гришкові... з великою експресією скарги свої донесли»93 королеві й обурювалися тим, що після повернення з походів на татарські улуси не можуть «навіть коней випасти» через перешкоди місцевої шляхти. Реагуючи на ці скарги, Ян III Собеський відписував белзькому воєводі: «... їх (правобережних козаків — Т. Ч.) треба більше ласкати, бо знову війна з турками гору бере»94. Зважаючи на постійні звернення від наказного гетьмана, король знову схиляється до думки, щоб взимку 1690–1691 рр. козаки Гришка розмістилися в королівських «добрах» понад Бугом. Про це він писав у листі від 8 грудня 1690 р. до коронного гетьмана С. Яблоновського95. Того ж дня Ян III Собеський листовно відповідає на звернення Гришка.

У зв’язку з тим, що листів польського короля до наказного гетьмана Правобережної України було всього декілька, вважаємо за необхідне передати його зміст повністю. «Тієї рицарської охоти і прислуги війська нашого, яка в землі Білгородській з відвагою показали, дуже вдячні за те. Даємо панське наше благословіння на подальші такі ж акції на добру славу цілого народу нашого. Де зараз Вірності ваші грунтовно і спокійно фундувати і осаджати мали, доручили вельможному воєводі руському гетьманові великому коронному, щоб призначили від себе на певний час людей знаючих на цьому, а також нам і Речі Посполитій зичливих, від Вірності Твоєї призначених, важливу справу і постанову учинив; там же зараз і про потреби на військо наше пильно і старанно засвідчив. У чім не сумніваємось, що вже Вірність Твоя повідомлена і застережена. Там тоді через ознайомлення вельможного воєводи руського з висланням послів своїх як належить і якнайшвидше повідомити. А ми якщо ласки панської будете потребувати, швидко допоможемо. А зараз військо наше мило вітаємо, доброго Вірності Твоїй також», — заспокоював король Гришка⁹⁶.