Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

То яке ж море ми перепливли, на дно якого моря опускалися по тривозі вже не раз, сповнені адреналіну, а насправді спіймані у пастку, затуркані епістемологіями загроз, що роблять із вас параноїка, запханого у сталевий горщик, перетворюють на неїстівне місиво у суповому наборі слів, зіпсутого повітря субмарини? Знадобилася справа Дрейфуса, щоб вигулькнули і взялися до справи сіоністи, а вас що вижене із супових баняків? Чи це вже сталося? Так вплинув сьогоднішній напад і порятунок? А чи рушите ви до Пустища, заснуєте там поселення і чекатимете на появу свого Режисера?

Під високою вербою біля каналу, у джипі, в тіні сидить Чичерін зі своїм водієм, Джабаєвим, юним казахом, дружбаном-наркоманом з усіяним прищами обличчям і завжди понурою пикою. Волосся він зачісує на манір американського шансоньє Френка Сінатри, а наразі несхвально поглядає на скибку гашишу і дорікає Чичеріну:

— Знаєте, тра було більше взяти.

— Я взяв стільки, скільки варта його свобода, — пояснює Чичерін. — Де люлька, ну?

— Звідки ви знаєте, чого вона варта? Я що думаю, думаю, що від Зони вам у голові замакітрилося. — Джабаєв скоріш нерозлучний приятель, а не водій, і має певний імунітет, а тому піддає сумніву чичерінську мудрість.

— Послухай, село, ти розшифровку читав? Той хлопець — ніхто, одинак. Потрапив у халепу. Нехай собі бігає Зоною і думає, що вільний, хоча ліпше було б його таки десь причинити. Він уявлення не має, що воно таке, ота його свобода, а чого вона вартує — і поготів, тому ціну встановив я, хоча це від самого початку не мало значення.

— Страх як авторитарно, — глумливо пирхає юний Джабаєв. — Де сірники?

Але шкода, бо Чичеріну Слотроп сподобався. Чичерін розуміє, що в будь-якому нормальному історичному періоді вони б легко зійшлися. Люди, що вбираються у химерні костюми, мають savoir-vivre[405], вже не кажучи про розлад особистості, яким він захоплюється. Ще в дитинстві у Ленінграді мама пошила йому костюм для дитячої вистави. Чичерін був вовком, і тієї миті, коли перед дзеркалом біля ікони одягнув голову, упізнав себе. Він був вовком.

Амітал натрію краєчком зачіпає мозок Чичеріна, наче це його власне похмілля. Глибоко, глибоко — глибше за політику, секс або дитячі страхи… падіння у ядерну чорноту… Чорнота струменить крізь усю розшифровку, постійно чорний колір. Слотроп жодного разу не назвав Енціана на ім’я, нічого не казав і про Шварцкомандо, але про «Шварцґерет» таки згадав. А ще, коли його пробивало на німецьку, парував «шварц-» із досить дивними іменниками. Чорножінка, Чорноракета, Чорномрія… Нові слова, схоже, виникали несвідомо, але чи існує якийсь єдиний корінь, що залягає глибше, ніж копали, з котрого Слотропові Чорнослова тільки видавалося, що квітують окремішньо? А чи він через мову заразився німецькою манією іменування, нарізаючи Творіння дедалі тонше, аналізуючи, ще безнадійніше відокремлюючи іменувача від іменованого, аж до залучення комбінаторики, з’єднуючи воєдино усталені іменники, аби отримати нові, безкінечна божевільно спотворена гра хіміка, чиї молекули були словами…

Просто людина-загадка. Коли Ґелі Триппінґ уперше повідомила, що він у Зоні, Чичеріну стало цікаво хіба настільки, щоб часом на нього поглядати, як і на десятки інших. Єдиною дивною річчю — і з плином часу вона ставала дедалі дивнішою — було те, що Слотроп, видається, діяв сам. На сьогодні він не вніс у список, не позначив, не виявив і не реквізував жодного шматка обладнання А-4, жодних даних про цей об’єкт. Він нічого нікому не доповідав: ані в ГСРО, ані в ПОРЗ, ані в БОВПС, ані у ТР[406], ані у жодну подібну структуру — взагалі у жодне з відомств Союзників, але він один з Вірних — шакали вже наполегливо нишпорять маршрутом вивезення батарей А-4 з Гук-ван-Голланда через усю Нижню Саксонію, прочани йдуть дорогами дива, кожен шмат і кусень — священна реліквія, будь-який уривок документації — вірш Писання.

Але Слотропа не цікавить звичайне обладнання. Він вичікує, береже себе для чогось унікального. Для Чорноракети? Для 00000? Енціан шукає її та загадковий «Шварцґерет». Дуже навіть імовірно, що Слотропа веде це його Чорноявище, він відгукується на його потреби, хоча й приховані від нього, і продовжуватиме цикл за циклом повертатися до Енціана, аж поки місія буде виконана, частини знайдуться, а обладнання відшукається. Це чуття — паперу нічого подібного Чичерін би не довірив. В оперативному розумінні він тут одинак, як і Слотроп, доповідає — коли і якщо — спеціальному комітетові Маленкова у Раді Народних Комісарів (доручення ЦАГІ служить лише прикриттям). Але Слотроп — його хлопака, за ним простежать, і простежать як слід. Якщо загублять — знову знайдуть. Дуже зле, що його не вдається переконати допомогти схопити Енціана, але Чичерін не такий дурень, щоб думати, наче всіх американців можна експлуатувати так само легко, як майора Марві з його рефлексами на чорне…

Дуже шкода. Чичерін зі Слотропом могли б разом покурити гашишу, порівняти враження від Ґелі та інших дівчат із руїн. Він би заспівав американцю пісень, яких його навчила мама: київські колискові, зоряне світло, закохані, білий цвіт, солов’ї…

— Коли наступного разу наскочимо на цього англійця, — Джабаєв здивовано дивиться на свої руки на кермі, — чи американця, чи хто він там є, дізнайтеся, де він дістав це лайно.

— Запиши десь, — наказує Чичерін, і вони починають несамовито реготати просто під деревом.

Час від часу Слотроп очунює, виринає зі сну і знову поринає у дрімоту, спокійні й неквапливі діалоги російською, руки на пульсі, за дверима зникає чиясь широка зелена спина… Кімната — біла, досконалий куб, хоча якийсь час Слотроп не годен розпізнати ані куба, ані горизонтально покладених стін — нічого тривимірного. Є лиш упевненість, що йому знову впорснули амітал натрію. Дуже знайоме відчуття.

Він лежить на лікарняному ліжку, досі у вбранні Ракетмена, шолом на підлозі, поруч із речмішком з гашишем — ого. Хоча, враховуючи сумніви щодо здатності рухатися, це потребує надлюдських зусиль, йому вдається повернутися і перевірити запаси. Один зафондований пакет видається меншим. Витрачає годину чи й дві, щоб розгорнути вгорі, і, звичайно ж, виявляє свіжий надріз — вогко-зелений на брудно-брунатному великому шматку. Знадвору залізними сходами стугонять кроки, повертаються важкі двері. Курва. Він лежить у білому кубі, у голові макітриться, ноги схрещені, руки за головою, йти кудись геть не хочеться… Дрімає, йому сняться пташки, щільна зграя вівсянок, яких зносить пташиним листопадом у непроглядній завірюсі. Це ще в Беркширі. Слотроп маленький, тримається за татову руку. Пташиний гурт мчить настрахано вгору і вбік крізь негоду, а тоді знову донизу, шукаючи поживи.

— Бідолахи, — каже Слотроп і відчуває, як тато міцніше стискає його руку у вовняній рукавичці. Бродерік усміхається:

— З ними все добре, їхні серця б’ються дуже-дуже швидко. Їх гріє кров і пір’я, не переймайся, синку. Не переймайся… — Слотроп знову прокидається у білій кімнаті. Тиша. Примушує себе зробити кілька млявих велосипедних рухів, знов опускає ноги і плескає себе по новій складці жиру на животі, що, видно, зібралася, поки він був непритомний. Невидиме царство жиру, мільйони клітин на волі, і всі вони чудово знають, що він за один — щойно непритомніє, як заходяться, геть усі, тоненько цвірінчати страхітливими голосками Міккі-Мауса: Агов, хлопці! Ану, наступаймо всі на Слотропа, цей пень нічого не робить, тільки сраку чухає, давайте, хлопці, навались!

— А от вам! — бурмоче Слотроп. — Та-а ще от вам!

Руки й ноги, вочевидь, працюють, тож він зі стогоном підводиться, одягає на голову шолом, хапає торбу і виходить через двері, що стрясаються від того разом зі стінами. Ага! Полотняні декорації. Знімальний майданчик. Слотроп опинився у старій напівзруйнованій студії, темно, лишень жовте сонячне світло пробивається крізь маленькі дірки над головою. Під вагою Слотропа порипують іржаві мостини, чорні, перегорілі «сонячні» прожектори, тендітне павутиння обліпило візерунки біля тоненьких сонячних промінчиків… Порохом укриті закутки і залишки декорацій псевдо-gemütlich[407] любовних гніздечок, перекошені стіни і пальми нічних клубів, ваґнерівські зубчасті мури з пап’є-маше, глухі двори у строгому експресіоністському чорному й білому, дуже непропорційні, якщо міряти на людину, і все це вписано у перспективу намертво закріплених лінз, що колись на все це витріщалися. На декораціях намальовані відблиски, вони тривожать Слотропа — щоразу, коли бачить жовтуваті промінці, різко задирає голову, озирається, шукаючи джерела світла, яких тут ніколи не було, і щораз більше нервує, скрадаючись у порожній старій мушлі, балки за п’ятдесят футів над головою майже невидимі у тінях, зашпортується за відлуння власних кроків, чхає через пилюку, яку сам і здійняв. Росіяни точно пішли, але Слотроп тут не сам. Іде вниз залізними сходинками крізь хмари павутиння із сердитими павуками та їхніми висхлими жертвами, під чобітьми рипить іржа, й уже внизу відчуває, як хтось хапає його за плащ. Досі трохи очамрілий після уколу, Слотроп тільки несамовито шарпається. Його тримає рука у рукавичці, лискуча лайка обтягує маленькі виразні кісточки на руці. Жінка у чорній паризькій сукні з жовто-фіолетовим ірисом на грудях. Навіть крізь оксамит Слотроп відчуває тремтіння її руки. Заглядає в очі, обведені чимось вугільно-чорним, окремі крупинки пудри на обличчі добре помітні, як і пори, куди пудра чи не потрапила, чи її змило слізьми, — так він знайомиться із Маргеритою Ердманн, своїм темним літнім вогнищем, безпечним переходом у заплямовані жахом спогади про Inflationszeit[408], своїм дитям, своєю безпорадною Лізаурою.

Тут вона проїздом — одна з мільйона погорільців. Шукає свою доньку Б’янку, прямує на схід до Свінемюнде, якщо пропустять росіяни і поляки. Звернула до Нойбабельсберґа через сентиментальність — багато років не бачила старих студій. Упродовж двадцятих і тридцятих була кіноактрисою, у Темпельгофі і в Штаакені також, але це її улюблене місце — тут вона знялася в десятках дещо порнографічних фільмів жахів великого Ґергардта фон Ґьолля.

— Від самого початку я знала, що він геній. Я — лишень його творіння. — Зіркою, як Дітріх, чи вамп а-ля Бриґітта Гельм вона не стала, і чесно це визнала, але щось їм необхідне у ній все ж було, вони (Слотроп: «Вони?» — Ердманн: «Ну, не знаю…») прозивали її «анти-Дітріх» — не занапащала чоловіків, була лялькою — млявою, виснаженою… — Переглядала всі наші фільми, — згадує вона, — деякі по шість чи навіть по сім разів. Я ніби не ворушилася. Навіть обличчям. Ах, оті довгі, довгі сцени великим планом крізь серпанок… ніби той самий кадр повторювався знову і знову. Навіть коли я втікала, мене завжди наздоганяли — якісь почвари, божевільні, злочинці, і я все одно була такою… — зблискують браслети, — незворушною, такою… монументальною. А якщо не бігла, то мене прив’язували або приковували до чогось ланцюгами. Ходімо. Я покажу. — Веде Слотропа до того, що лишилося від катівні: поламані зубці на дибах, гіпсовий мур облупився і викришується, здіймається пилюга, мертві смолоскипи перехнябилися і застрягли у кільцях. Перебирає лайковими пальчиками, торохкотить дерев’яними ланцюгами, з яких уже майже геть зійшла срібна фарба. — Це був майданчик «Alpdrücken». У ті часи Ґергардтові ще подобалося різке освітлення. — Сріблиста сірість збирається у тоненьких складках її рукавичок, коли вона збиває пилюку з диби і лягає. — Отак, — підносить руки і хоче, щоб Слотроп застібнув бляшані кайдани на зап’ястях і щиколотках. — Світло падало одночасно згори і знизу, тому від усіх акторів було по дві тіні: Каїна й Авеля, як нам любив казати Ґергардт. То була вершина його символістського періоду, пізніше він використовував природніше світло, знімав здебільшого на натурі. — Їздили до Парижа, Відня. До Герренхімзее у Баварських Альпах. Фон Ґьолль марив зйомками картини про Людвіга II, ще трохи, і потрапив би до чорного списку, бо всі тоді шаленіли від Фрідріха — вважалося непатріотичним казати, що німецький правитель може бути ще й божевільним. Але від золота, дзеркал, довгих миль барокових орнаментів трохи поменшало клепок і в самого фон Ґьолля. Особливо ті його довгі коридори… Такий стан французи називають «коридорна метафізика». Старосвітські знавці коридорів добродушно хмикають, коли їм розповідають, як фон Ґьолль, уже використавши всю плівку, ще довго катався на операторському візку позолоченими просторами з придуркуватою посмішкою. Навіть на ортохроматичній плівці в чорно-білому зображенні її теплота вижила, хоча фільм, безперечно, так і не вийшов. «Das Wütend Reich[409]», як таке могли пропустити? Нескінченні перемови, охайні чоловічки з нацистськими значками на вилогах перлися юрбами, заважали знімати, просто головами билися об скляні стіни. Вони б змирилися навіть із «Königreich[410]» замість «Райху», та з чим завгодно, але фон Ґьолль вперся і з місця ані руш. Ішов по канату. Аби якось усе врівноважити, негайно розпочав зйомки «Порядного товариства», яке, за чутками, так сподобалося Ґеббельсу, що він дивився його тричі, хихотів і штовхав у плече сусіда, який запросто міг бути Адольфом Гітлером. У тому фільмі Маргерита грала лесбіянку у кав’ярні — «оту, з моноклем, яку в кінці до смерті шмагає батогом трансвестит, пам’ятаєте?» Налиті ноги у шовкових панчохах тепер сяють, немов виточені на станку, гладкі коліна труться одне об одне — спогади повертаються, і її це збуджує. Слотропа також. Вона всміхається до його туго натягнутої промежини з оленячої шкіри. — Він був чудовий. З обох боків, знаєте… Ви трохи його нагадуєте, особливо… Ці чоботи… «Порядне товариство» стало нашим другим фільмом, але цей… — цей? — «Alpdrücken» був першим. Думаю, Б’янка — від нього, бо я завагітніла, саме коли знімали фільм. Він грав Великого Інквізитора, що катував мене. Ох, ми були Парою Райху — Ґрета Ердманн і Макс Шлепціґ, Дивовижно Разом…

— Макс Шлепціґ, — повторює Слотроп і витріщається на неї, — та ви жартуєте. Макс Шлепціг?

— Це не справжнє його ім’я. І я зовсім не Ердманн. Але все, пов’язане із Землею, було політично безпечним — Земля, Ґрунт, Народ… код. Який вони, дивлячись на тебе, вміли розшифровувати… Макс мав якесь єврейське прізвище, щось на «-скі», тож Ґергардт вирішив дати йому нове прізвище.

— Ґрето, хтось вирішив і мене назвати Максом Шлепціґом. — Показує їй перепустку, отриману від Зойре Буммера.

Вона уважно дивиться на перепустку, потім кидає на Слотропа короткий погляд. Знову починає тремтіти. Суміш жадання і страху.

— Я так і знала.

— Що знали?

Дивлячись убік, смиренно:

— Знала, що він помер. Він зник 38-го. А Вони мали багато роботи, хіба ні?

[405] Вихованість, ґречність, етикет (фр.) (прим. пер.).

[406] Підкомісія об'єднаних розвідувальних завдань. Британські окупаційні ВПС, Технічна розвідка (прим. пер.).

[407] Затишний (нім.) (прим. пер.).

[408] Час інфляції (нім.) (прим. пер.).

[409] «Божевільна імперія» (нім.) (прим. пер.).

[410] Королівство (нім.) (прим. пер.).