Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зойре не те щоб кричить «Рятуйте!», принаймні не дає драла, нічого такого не робить, але крантик якось так ри-и-и-п, і щось потекло в інший бік.

— Ось я тобі що скажу, — киває головою і совається на стільці, — поговори з der Springer[381]. Ja, ти з ним непогано порозумієшся. Я лишень дрібний хатній злодій на пенсії, мені б іще трохи пожити, як Бездоганному Россіні, у затишку. Тільки про мене не згадуй, добре, Джо?

— І хто він такий, отой «дер Шпрінґер», Емілю, де його шукати?

— Це лицар на коні, він вічно скаче…

— Це ж треба.

— …по шахівниці Зони, ось хто він такий. Як Ракетмен, що сьогодні злетить понад перешкодами. — Якось гидкувато сміється. — Славна парочка. Звідки мені знати, де він? Та де завгодно. Він усюди.

— Зорро? Зелений Шершень?

— З останнього, що я чув тиждень чи два тому, він вештався десь на півночі у Ганзейському напрямку. Здибаєтеся, не хвилюйся. — Раптом Зойре підводиться, тисне руку, тицяє Ракетменові ще один косяк на потім, а чи на щастя. — Маю переговорити з медиками. Щастя тисячі клієнтів у твоїх руках, юначе. Зустрінемось у мене. Glück[382].

Ось так і спрацювали чари Лихої Години. Не треба було казати «Шварцґерет». Тепер гора знову зачинилася за Слотропом із громовим гуркотом, курва, мало п’яти не прихопила, і минуть століття, поки Біла Жінка знову прийде. А хай йому грець!

На перепустці ім’я «Макс Шлепціґ». Сповнений ентузіазму, Слотроп вирішує вдавати із себе естрадника. Ілюзіоніста. Він пройшов добру школу, її камчата скатертина і чарівне тіло, а ліжко, наче салон, сотні soirées fantastiques[383]…

Пополудні він минає Целендорф у вбранні Ракетмена, готовий до переходу. Російські вартові стоять під червоною дерев’яною аркою, мають при собі «суомі» або «дегтярьових», здоровезні автомати з круглими магазинами. Ще й танк «Сталін» підкочує, рикає стиха, солдат у шлемофоні зводиться у башті з 76-міліметровою гарматою і горланить у рацію… от курва… По інший бік арки стоїть російський джип з двома офіцерами, один завзято говорить у мікрофон свого передавача, тож повітря від російських слів розганяється до швидкості світла, сплітає тенета, аби упіймати Слотропа. А кого ж іще? Відгортає полу плаща, підморгує, прикладає вітально руку до шолома й усміхається. Рухом штукаря вихоплює припис, відрядження і двомовну перепустку, бовкнувши щось про виставу для командування у Потсдамі.

Один з вартових бере перепустку і квапиться до будки — зателефонувати. Решта стоять, вирячившись на чоботи Чичеріна. Ані пари з вуст. Якийсь час іде на перемовини. Потріскана шкіра, добова щетина, вилиці на осонні. Слотроп намагається пригадати кілька карткових фокусів, щоб хоч трохи скресла крига, коли вартовий висовує голову.

— Stiefeln, bitte[384].

Чоботи? З якого це їм дива знадобилося? — ееееехххх! Таки-так, чоботи. Жодних сумнівів, ми знаємо, хто має бути на другому кінці дроту, правда? Слотроп навіть чує, як усі металічні частинки цього чоловіка видзенькують од радості. У задимленому берлінському небі десь ліворуч від Фунткурму[385] у його суконно-крицевій далечіні з’являється фотографія на цілу сторінку журналу «Лайф»: світлина Слотропа, він у шатах Ракетмена, а в роті тримає, принаймні дуже на те скидається, довгу тверду палицю ковбаси величезного діаметру, забиту живосилом, тож очі його аж наче трохи закотилися, хоча руки або органу, який тримає ту неймовірну ковбасу, на фотографії не видно. Внизу підпис: «РАКЕТМЕН ДАВ МАХУ», а далі: — «Ледь відірвавшись від землі, нова знаменитість Зони «сіла в калюжу».

Ну-у-у, Слотроп стягає чоботи, вартовий заносить їх у будку з телефоном, а решта становлять Слотропа біля арки і витрушують із нього геть усе, але нічого не знаходять, окрім косяка, який дав йому Зойре і який вони одразу експропріюють. Слотроп стоїть у шкарпетках, намагаючись не загадувати наперед. Ну, хіба очима поводить, шукає, де б його сховатися. Нічогісінько. Чисте поле, прострілюється на всі 360 градусів. Пахне свіжими латками асфальту і рушничним мастилом. Джип кольору кристалів мідної зелені чекає: дорога у зворотний бік, до Берліна, наразі пустельна… Провидіння, агов, Провидіння, де ж ти нипаєш, біля діжки з пивом, чи що?

Аж ні. Чоботи знову з’являються, за ними усміхнений вартовий.

— Stimmt, Herr Schlepzig[386]. — Як буде російською «іронія»? Слотроп цих голубчиків не розуміє. Чичеріну вистачило розуму не викликати підозри і не домагатися огляду чобіт. Нє, навряд чи то він був на дроті, мабуть, звичайна перевірка на контрабанду, не більше. Наразі Слотропа охоплює щось схоже на «Молодечі безумства» з «Книги перемін». Він кілька разів струшує плащ, стріляє в одного з автоматників балканську армійську сигаретку і чалапає на південь. Офіцерський джип залишається на місці. Танк щезає.

Ще за дві милі Слотроп бачить канал, про який згадував Зойре: іде стежкою попід мостом, на хвильку стає вогко і прохолодно. Потім прямує берегом, шукає човен, щоб поцупити. Вздовж усього сонного і порослого травою схилу вилежуються дівчата у ліфчиках із зав’язаними на шиї бретельками і в шортах, засмаглі, золотисті. Захмарений післяполудневий день підтанув по краях, пом’якшений вітерцем, біля води з риболовною волосінню стоїть навколішки дітвора, над каналом двійко птахів наздоганяють одне одного, виписують петлі, шугають вгору і вниз — у завислу бурю зеленого верховіття, вмощуються там і гайда співати. З відстані світло перетворюється на сірувато-бежевий серпанок, тіла дівчат сонце у високості вже не вибілює, вони осяяні тепер ніжнішим світлом, що пробуджує тепліші барви, легкі тіні м’язів на стегнах, напружені жилки під шкірою кажуть «доторкнися»… «залишися»… Слотроп іде далі — повз розплющені очі, повз усмішки, що приходять, наче добрі світанки. Що з ним не так? Зупинися, кажу. І що змушує його іти далі?

По якомусь часі натрапляє на кілька прив’язаних до поруччя човнів, але за ними обов’язково хтось наглядає. Зрештою знаходить вузеньку плоскодонку, весла у кочетах готові до подорожі, на схилі поряд — нічого, крім ковдри, пари туфель на високих підборах і чоловічого піджака, неподалік гайок, тож Слотроп заскакує у човник і віддає кінці. Забавляйтеся, як собі забажаєте, — мені наразі не до того, але човник ваш я вкраду! Ха!

Веслує до самісінького заходу сонця, довго відпочиває, геть знесилений, плащ охоплює його конусом поту, доводиться зняти. Качки дрейфують на безпечній відстані, з яскраво-помаранчевих дзьобів скрапує вода. Гладінь каналу з подувом вечірнього вітерцю береться брижами, захід сонця вкриває воду червінню і золотом — королівськими барвами. З води виступають уламки, у призахідному світлі достигають свинцевий сурик та іржа, сіріє пом’ята корпусна сталь, облуплені заклепки, так і не прокладений кабель вказує розшматованими волокнами на всі сторони світу, гуде проти вітру поза межами людського слуху. Дрейфують порожні баржі, недоладні й покинуті, над головою летить лелека, повертається додому, аж тут під ним проступає мертвотно-блідий АФУС. Ще трохи, і Слотроп повернеться в американський сектор. Тепер він рухається під кутом до каналу, виходить на протилежному березі і прямує на південь, маючи на меті обійти радянський контрольно-пропускний пункт, який на карті позначений правіше. Масове переміщення в сутінках: російська гвардія, зеленоверха еліта, із незворушними пиками марширує та їде у кузовах автомобілів і верхи. У пригаслому дні відчувається спротив, дротяні петлі нагромаджуються, тремтять, Потсдам застерігає: тримайся якнайдалі… якнайдалі… Що ближче, то сильніша напруга біля таємного міжнародного збіговиська за Гафелем. Бодін мав слушність: тут і комар не пролетить. Слотропові це відомо, але він продовжує скрадатися, вишукує менш небезпечні напрямки, біжить зиґзаґами, йому просто треба на південь.

Невидимка. Що довше він рухається, то легше в таке повірити. Десь перед святом Купала між північчю і першою годиною йому в чоботи насипалося насіння папороті, тож він тепер хлопець невидимий, броненосне підмінене дитя, маленький друг Провидіння. Вони переймаються тими формами небезпеки, яких їх навчила війна — примарами, яких вони — принаймні багато хто з них — приречені носити із собою до кінця життя, а Слотропу до того байдуже, бо він не входить до переліку загроз. Вони досі в колишньому географічному просторі, малюють кордони і роздають завдання, а єдині істоти, що здатні проникнути у їхній простір, давно спіймані та знерухомлені у коміксах. Вони так вважають. Про Ракетмена їм нічого не відомо, вони мають звичку його оминати, тому він лишається сам-один, непомітний увечері завдяки оксамиту й оленячій шкурі, а якби його й побачили, Слотропів образ одразу витісняється у закамарки мозку, де і лишається у вигнанні разом з іншими нічними створіннями…

Знову поворот праворуч, де заходить сонце, а ще доведеться здолати широчезний автобан. Дехто з німців не вертається додому десять чи й двадцять років, бо опинився не по той бік автобану під час його прокладання. Знервований, із налитими свинцем ногами, Слотроп підповзає до насипу, прислухається до пилососного гудіння над головою. Кожен водій вважає, що контролює свою тарадайку, кожен упевнений, що має власний пункт призначення, але Слотроп знає трохи більше. Водії сьогодні вирушили в дорогу тому, що їм потрібно, щоб водії були саме там і утворили смертоносний бар’єр. Скрізь самі зірвиголови, Фріци фон Опелі[387] геть усюди, обіцяють Слотропові веселенький спринт — нутряно гарчать у бік славнозвісної S-кривої, де маніяки у білих шоломах і темних сонцезахисних окулярах чаклували над своєю обтічною машинерією, що мчала довкола куп цегли вискучим юзом (захоплені очі полковників у парадній формі, дами полковників у фетрових капелюхах на кшталт Ґарбо, всі у безпеці на білих вежах, і сьогоденна пригода відбувається за їхньої участі, кожен чекає на піднесення із глибин старого доброго насильства…).

Слотроп витягує руки з-під плаща, пропускає дзижчання стрункого «порше» — і кидається вперед, задні габаритні вогні відбиваються на тій його нозі, яка нижче за течією, а фари армійської вантажівки, що мчить на шаленій швидкості, луплять світлом у ту, що вище, і так угвинчуються в грот однієї очниці, що там усе розпадається шматочками блакитного пазла. Він біжить, звертає набік, репетує «Hauptstufe!» — це бойовий клич Ракетмена, підносить обидві руки і віяло шовкової підкладки кольору морської хвилі, чує вищання гальм, біжить далі, перекочується, сягає роздільної смуги, а тоді прожогом кидається у кущі, коли вантажівку заносить, і вона зупиняється. Лунають голоси. Слотроп має нагоду віддихатися і розмотати плащ на шиї. Нарешті вантажівка знову рушає. Південна частина АФУС сьогодні не така жвава, тож її він перебігає без пригод, потім насипом донизу і знову вгору схилом — у гай. Ого! Одним кидком через широчезний автобан!

Ну, Бодіне, твоя карта дуже точна, якщо не брати до уваги однієї дрібнички, яку ти, е-е-е, як би то сказати, забув згадати — цікаво чому… Виявляється, що близько ста п’ятдесяти будинків у Нойбабельсберзі реквізували й обгородили як ділянку для делегацій союзників на Потсдамській конференції, і Веселий Морський Вовк заховав свою дур точно посередині. Колючий дріт, прожектори, сирени, вартові, що забули, як усміхатися. Дякувати Всевишньому, себто Зойре Буммеру, за цю спеціальну перепустку. На трафаретних вказівниках зі стрілками значиться: «АДМІРАЛТЕЙСТВО», «МЗС», «ДЕРЖДЕП», «НАЧШТАБІВ»… Усеньке кубло освітлене, наче голлівудська прем’єра. Безперервно вештаються юрми цивільних у костюмах, вечірніх сукнях, смокінгах, виходять і сідають у лімузини «БМВ» з прапорцями всіх держав біля вітрового скла. Видрукуваними на роторі листівками обклеєне каміння, заліплені канави. У будках вартових — гори конфіскованих фотоапаратів.

Тут наче звикли до незвичайних речей, реквізиту, ніхто не переймається шоломом, плащем або маскою. Відбуваються нерозбірливі телефонні розмови, стенання плечима, іноді звучить невиразне запитання, але Макса Шлепціґа пропускають. Проїжджає гурт американських газетярів у відкритому екскурсійному автобусі, кожен тримає по пляшці визволеного мозельського, пропонують підкинути. Незабаром починається суперечка щодо його особи. Дехто думає, що він Дон Амічі, а дехто — що Олівер Гарді[388]. Знаменитість? Що за дурня?

— Годі вам, — каже Слотроп, — просто не впізнали мене в такому вигляді. — Я Еррол Флінн. — Не всі вірять, але кілька автографів він усе ж дає. Прощаючись зі знаменитістю, акули пера обговорюють кандидатуру на Місс Рейнґольд-1946[389]. Найгучніше обстоюють кандидатуру Дороті Гарт, але прихильників Джілл Дарнлі значно більше. Для Слотропа все це незрозумілі теревені — минуть ще місяці, поки він натрапить на рекламу пива з усіма шістьма красунями і спіймає себе на думці, що вболіває за дівчину на ім’я Гелен Рійкерт: блондинку із голландським прізвищем, яка чимось йому декого нагадуватиме…

Будинок № 2 на Кайзерштрассе зведено у стилі «Високопрусського хамлюги», пофарбовано у блювотно-брунатний колір, від якого не рятує навіть крижане освітлення. Охороняється він ретельніше за інші будинки. І чого б це, дивується Слотроп. Бачить трафаретний знак із назвою.

«Ой, ні. Тільки не це. Не морочте голову». Добру хвилю стоїть посеред вулиці, тремтить і подумки лає матроса Бодіна найпослідущішими словами: мамулою, покидьком, агентом смерті. А на вивісці значиться: «БІЛИЙ ДІМ». Бодін вивів його простісінько на франтуватого незнайомця в окулярах, котрий саме вийшов поглянути на вранішню Фрідріхштрассе — на обличчя, яке безмовно розчинилось і змінилося на те, якого Слотроп ніколи не бачив і тепер ніколи вже не побачить.

Вартові з гвинтівками напереваги непорушні, як і він. Складки плаща, освітлені дуговими лампами, перетворилися на прадавню бронзу. За віллою шумить вода. Зсередини долинає музика, перекриває всі інші звуки. Розважаються. Не дивно, що він настільки легко сюди потрапив. Очікують на мага, пізнього гостя? Розкіш, слава. Можна забігти досередини, впасти комусь до ніг і попрохати амністії, отримати довічний контракт із радіомережею, а-а може навіть і з кіностудією! Таким і має бути милосердя, правильно? Обертається, недбало так, і вшивається зі світла, шукаючи спуск до води.

Темніє берег Ґрибніц-Зее, осяяний зорями, заплетений дротами, пожвавлений манівцями патрулів. Вогні Потсдама позбивалися докупи і розбіглися, мерехтять за чорною водою. Слотропові доводиться кілька разів заходити у воду по саму дупу, щоб обминути дріт, і чекати, коли вартові зберуться довкола цигарки в кінці маршруту, а тоді, мокрий як хлющ, він робить ривок, лопотить плащем до самої вілли. Бодінів гашиш захований біля стіни під корчем ялівцю. Слотроп сідає навпочіпки і длубається у землі руками.

[381] Стрибун, кінь (шаховий) (нім.) (прим. пер.).

[382] Щасти (нім.) (прим. пер.).

[383] Фантастичні вечори (фр.) (прим. пер.).

[384] Чоботи, будь ласка (нім.) (прим. пер.).

[385] Радіовежа (нім.) (прим. пер.).

[386] Усе в порядку, гер Шлепціґ (нім.) (прим. пер.).

[387] Німецький бізнесмен, ракетобудівник і мотогонщик.

[388] Американські кіноактори.

[389] Конкурс на рекламне обличчя американського пива. У 1946 році перемогла Рита Дейґл.