Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але насправді він не був безвільно покірним як труп. У нього були політичні переконання. До певної міри, на ракетодромі політики вистачало. Управління з озброєння сухопутних військ виявляло щораз жвавіше зацікавлення ракетниками-аматорами з «Verein für Raumschiffahrt[413]», і оце «VfR» нещодавно почало надавати Армії інформацію про свої експерименти. Корпорації й університети — казала Армія — не хочуть ризикувати капіталовкладеннями і робочою силою заради розробок чогось настільки фантастичного, як ракети, тому Армія не має до кого звернутися, крім як до приватних винахідників і клубів на зразок «VfR».

— Курва, — сказала Лені. — Та вони всі там змовилися, невже ти цього не бачиш?

У Товаристві перспектива окреслювалася досить чітко. Без грошей «VfR» просто задихалося, Армія ж мала гроші й обхідними шляхами якусь дещицю вділяла і їм. Вибір полягав між створенням того, чого хоче Армія — прикладного обладнання, і животінням у хронічних злигоднях і мріях про експедиції на Венеру.

— А як ти гадаєш, звідки Армія бере гроші? — запитала Лені.

— Яка різниця? Гроші є гроші.

— Ні!

Майор Вайссман був одним із сірих кардиналів ракетодрому, умів говорити з позірним співчуттям і розсудливістю як із зосередженим мислителем, так і з маніякальним ідеалістом. З усіма і геть про все, новітній тип військового — в чомусь крамар, а в чомусь учений. Пьоклер, всевидющий, незворушний, мабуть, добре розумів: те, що відбувається на засіданнях комітету «VfR», така ж гра, як і на розлючених і голих вулицях Лені. Вся його підготовка розвинула в ньому вміння бачити аналогії — у рівняннях, теоретичних моделях, але Пьоклер уперто вважав, що «VfR» — зовсім інша, непідвладна минущому річ. А ще він знав із перших рук, що буває із мріями, якщо не підтримати їх грошима, тому одразу зрозумів, що відмовившись ставати на чийсь бік, став найближчим союзником Вайссмана. Коли майор дивився на Пьоклера, його очі змінювалися, дещо набундючене обличчя розправлялося і ставало схожим на те, яке Пьоклер вряди-годи бачив у дзеркалах і вітринах, коли був із Лені, — обличчя людини, що сприймає іншу як даність. Вайссман був настільки ж упевнений в ролі Пьоклера, як Пьоклер упевнений у ролі Лені, проте Лені зрештою таки пішла, а Пьоклеру, видно, забракло сили волі.

Себе він вважав людиною практичною. На ракетодромі говорили про материки, про оточення, ще за багато років до Генерального штабу бачили потребу у зброї, що зможе розривати союзи, перестрибувати, наче шаховий кінь, панцерники, піхоту, навіть люфтваффе. Плутократії — на заході, комуністи — на сході. Простори, моделі, ігрові стратегії. Без надмірної пристрасті й ідеології. Практичні люди. Поки військові купались у нездобутих перемогах, ракетні інженери мусили без фанатизму думати про німецькі маневри, німецьку поразку — про вичерпність можливостей люфтваффе і втрату ним значення, про відведення фронтів, про потребу у зброї далекого радіусу дії… Але інші мали гроші, інші віддавали накази, прагнучи накласти свої жадання та сварки на те, що мало власну життєву потугу, на technologique[414], чого вони так і не спромоглися зрозуміти. Поки А-4 перебувала на стадії досліджень та розробок, у них не було потреби в неї вірити, але потім, коли вона наблизиться до боєготовності, коли вони збагнуть, що мають справжню ракету, за владу над нею розгорнеться серйозна боротьба. Пьоклер це бачив. Вони були фізично дужими і розумово немічними, не мали уяви і вміння бачити перспективу, але їм належала влада, тож йому було важко не вважати їх вищими за себе попри своє, почасти, зневажливе до них ставлення.

Лені помилялася: його ніхто не використовував. Пьоклер став додатком до Ракети задовго до того, як її збудували, — і це заслуга Лені, бо коли пішла від нього, він буквально розсипався. Дещо змило на Hinterhof у каналізацію, решту звіяло вітром. Навіть у кіно не міг піти, лишень зрідка після роботи таки виходив з дому і намагався виловити у Шпрее шматки вугілля. Пив пиво і сидів у холодній кімнаті, осіннє світло із сірих хмар дотягувалося до нього, вже добряче ослабнувши і змарнівши, через стіни і стічні труби, продершись крізь засмальцьовану до чорноти фіранку і згубивши будь-яку надію, нарешті приповзало туди, де сидів, тремтів і плакав Пьоклер. Був навіть час, коли він плакав щодня цілий місяць, аж поки заробив запалення носових пазух, відтак ліг у ліжко і вигнав лихоманку потом. Опісля переїхав до Куммерсдорфа, що під Берліном, і допомагав своєму другу Мондауґену на ракетодромі.

Тепер температури, швидкості, тиски, конфігурації стабілізаторів і корпусу, стійкість і турбулентність почали просочуватися в нього і витісняти думку про втечу Лені. Вранці під його вікном — сосново-ялиновий ліс, а не скорботне міське подвір’я. Хіба він відмовляється від світу чи вступає до ордену монахів?

Якось уночі він спалив двадцять сторінок розрахунків. Інтеграли звивалися зачарованими кобрами, чудернацькі й кучеряві, подібні до горбанів «d» лавами марширували краєм полум’я у брижі мереживного попелу — але то був єдиний його зрив.

Попервах він допомагав групі, що займалася силовою установкою, тоді ще ніхто ні на чому не спеціалізувався. Все почалося пізніше, коли з’явилися різноманітні бюро та параної, а структурні схеми підрозділів перетворилися на горизонтальні проекції в’язничних камер. Курт Мондауґен, що спеціалізувався на радіоелектроніці, примудрився вирішити проблему охолодження, сам Пьоклер раптом узявся за вдосконалення датчиків вимірювання локального тиску — це стало у пригоді в Пенемюнде, коли їм доводилося від моделі завтовшки якихось 4–5 сантиметрів відводити більше сотні вимірювальних трубок. Пьоклер допомагав виробити рішення щодо Halbmodelle[415]: розтинаєш модель уздовж і прикріплюєш її пласким боком до стіни випробувальної камери, а трубки виводиш до манометрів ззовні. Мешканець берлінських нетрів, розмірковував він, уміє мислити половинками пайків… але для Пьоклера це була поодинока мить радості. Насправді, ніхто не міг претендувати на стовідсоткову належність тієї чи іншої ідеї саме йому, бо працював корпоративний розум, спеціалізація майже не мала значення, а класові розбіжності — й поготів. Суспільний спектр простягався від фон Брауна, прусського аристократа, аж до таких, як Пьоклер, що хрумкатиме яблуко на вулиці, але всі вони залежали від милості Ракети: загроза походила не лише від вибухів або падіння різноманітного залізяччя, але й від її безмовності, від мертвого тягаря її конструкції, її впертої та відчутної на дотик загадковості…

У ті дні найбільше коштів та уваги перепадало групі силової установки, складно було навіть просто взяти щось із землі й не спричинити вибуху. Ставалися дрібні аварії — прогорав алюмінієвий кожух двигуна, деякі моделі форсунок викликали резонансне загоряння, і палаючий двигун рвало на шматки, а потім, 34-го, сталася вже велика аварія. Доктор Вамке надумав змішати перекис зі спиртом до впорскування в камеру двигуна і подивитися, що з того вийде. Полум’я запалювання загугоніло трубопроводом назад у бак, вибухом знищило випробувальний стенд, загинув доктор Вамке, а з ним іще двоє. Перша кров, перші жертви.

Курт Мондауґен сприйняв це як знак, він був із тих німецьких містиків, що виросли, читаючи твори Гессе, Стефана Ґеорґа та Ріхарда Вільґельма і були готові прийняти Гітлера на ґрунті Деміанової метафізики[416]. Видавалося, що пальне й окислювач він розглядав як пару протилежностей за принципом «чоловік і жінка», з’єднаних у містичному яйці камери згоряння: творення і руйнування, вогонь і вода, хімічний плюс і хімічний мінус…

— Валентність, — заперечував Пьоклер, — це стан зовнішніх оболонок, і не більше.

— А ти подумай, — сказав Мондауґен.

Був іще Фарінґер, аеродинамік, що ходив у Пенемюнде до соснового бору із дзенським луком і скаткою пресованої соломи для занять дихальною гімнастикою, натягування і спускання тятиви, і так раз за разом. У час, коли його колеги божеволіли від того, що називали «Folgsamkeitfaktor»[417], це заняття здавалося досить недоречним. Проблема полягала в тому, щоб змусити повздовжню вісь Ракети в усіх точках дотримуватися курсу по дотичній до її траєкторії, і Ракета для Фарінґера була товстою японською стрілою. Поставала необхідність стати — в якомусь сенсі — одним цілим з Ракетою, її траєкторією та мішенню, «не силувати її, але здатися їй, вийти з ролі стрільця. Неподільний акт. Ви — і агресор, і жертва, і ракета, і параболічний маршрут польоту, а також…» Пьоклер так і не зрозумів, про що говорив той чоловік, а Мондауґен зрозумів геть усе. Мондауґен був тут бодгісатвою, приїхав із заслання у Калагарі, і хай би яке світло там його просвітлювало, він повернувся до світу людей і націй, щоб грати роль, яку сам собі обрав, хоча ніколи й не пояснював причини. На Südwest він уже не вів щоденників, не писав листів додому. У 1922-му там сталося повстання бондельсвартів, були й інші заворушення по всій країні. Його радіоексперименти припинилися, разом з кількома десятками інших білих він заховався на віллі місцевого землевласника на прізвище Фоппл — те місце було справжньою твердинею, оточеною з усіх боків глибокими ярами. По кількох місяцях облоги та п’яної гульні Мондауґен, «сповнений глибокої відрази до всього європейського», наодинці подався у буш, і все скінчилося життям серед оватжимба, племені трубкозуба, що вважається найбіднішим серед гереро. Прийняли його без жодних запитань. Він вважав себе там, та і тут, якимось радіопередавачем, вірив: хай би що він передавав, воно їм принаймні не загрожує. У його електромістицизмі тріод відігравав таку ж засадничу роль, як і хрест у християнстві. Уявімо собі, що его, «я», яке страждає від власної, прив’язаної до часу історії, — це сітка, а внутрішнє «Я», глибше та правдивіше, — це струм між катодом і анодом. Постійний чистий потік. На сітці сигнали — чуттєві дані, відчуття, спогади, що переміщуються і модулюють струм. Ми живемо життями, що є формами хвилі, із часом вони постійно змінюються то на плюс, то на мінус, і тільки у миті великого спокою стає можливим знайти чистий, без дрібки інформації, стан нульового сигналу.

— В ім’я катода, анода і святої сітки? — запитав Пьоклер.

— Так, дуже добре, — всміхнувся Мондауґен.

Серед усіх них, мабуть, найближчим до нуля був африканець Енціан, протеже майора Вайссмана. У Versuchsanstalt[418] його поза очі називали «Чудовиськом Вайссмана», либонь, не стільки через расизм, скільки з огляду на те, як вони виглядали поруч: Енціан на фут нависає над Вайссманом, що вже починає лисіти і здається дуже вченим, Вайссман же, своєю чергою, поглядає вгору на африканця крізь лінзи окулярів завтовшки з денце пляшки, час від часу підбігає, щоб не відстати, коли обоє простують хідником чи лабораторіями та кабінетами, бо Енціан вивищується у будь-якому приміщенні та краєвиді початку Ракетних днів… Перший виразний Пьоклерів спогад про нього: у випробувальному залі у Куммерсдорфі, в оточенні електричних кольорів — зелені пляшки азоту, товсте сплетіння червоних, жовтих і блакитних труб, Енціанове мідне обличчя, а на ньому той самий спокій, що час від часу осяває Мондауґенове лице, Енціан в одному із дзеркал роздивляється відображення ракетного двигуна за запобіжною перегородкою: у застояному повітрі цеху, сповненого останніх корчів хвилювання перед запуском, бажання закурити, недоречних молитов, Енціан перебував у мирі…

Пьоклер переїхав до Пенемюнде 1937 року з дев’ятьма десятками інших. Вони зазіхнули на Тяжіння, тому необхідно було підготувати береговий плацдарм для вторгнення. Ніколи за все своє життя, навіть бувши чорноробом у Берліні, Пьоклер так не гарував. Протягом весни та літа авангард пристосовував під випробувальну станцію невеличкий острівець на Ґрайфсвальдер-Ої: перемощували дорогу, тягли кабелі й телефонну лінію, зводили житлові приміщення, туалети й склади, копали бункери, місили бетон, без кінця-краю розвантажували ящики з інструментами, мішки з цементом, бочки з пальним. Вантажі перевозили на старезному поромі. Пьоклер пам’ятає вичовганий червоний плюш і подряпаний лак у тьмяних каютах, облуплені покриття, астматичний позіх парового гудка, сморід поту, сигаретного диму і дизельного пального, тремтіння м’язів рук і ніг, втомлені жарти, виснаження під кінець робочого дня, а також власні мозолі у позолоті призахідного сонця…

Того літа море було здебільшого блакитним і дуже спокійним, але восени погода змінилася. З півночі прийшли дощі, температура різко впала, у складські намети вривався вітер, велетенські хвилі гуркотіли цілими ночами — вода на п’ятдесят метрів від берега була білою. Бризки від кучерів великих бурунів пір’ям укрили сушу. Пьоклер мешкав у рибальській хатині й повертався з вечірніх прогулянок у тонкій соляній масці. Лотова дружина. На яке лихо посмів він озирнутися? Втім, уже знав, на яке.

Та пора року нагадала йому дитинство і пораненого пса. Самотиною гуляючи посеред мокречі, він зажурено думав про Лені, вигадував сценарії їхньої зустрічі за вишуканих чи драматичних обставин: у міністерстві, театральному фоє — на ньому повисли дві-три вродливі жінки у коштовностях, генерали та промисловці підскакують піднести вогонь до американської сигарети, дослухаються до його придуманих на ходу розв’язань проблем, які Лені уявляє хіба що дуже приблизно. Найприємніша з таких фантазій приходила до Пьоклера, коли той сидів у вбиральні: він злегка тупотів ногами, з вуст линув шепіт фанфар, тож він проводив там час із неабиякою втіхою…

Але тягар його безталанного берлінського внутрішнього «я» тиснув і далі. Він розмовляв із ним, слухав, мацав його, але «я» не розчинялося і нікуди не зникало, існувало собі далі, було прохачем у кожному закамарку, безсловесно благало — очима, простягнутими руками, цілком упевнене у своєму вмінні завдавати мук сумління. Робоча метушня у Пенемюнде і добірне товариство в трактирі шановного Галліґера на Ої — все це дозволяло дочекатися хорошої для запуску ракети погоди, але й робило Пьоклера дедалі вразливішим. Холодні ночі без жінки, гра в карти й шахи, чоловічі посиденьки за пивом, жахливі привиддя ночі, з яких треба виборсуватися самому, бо не було кому потермосити, щоб прокинувся, нікому обійняти, коли фіранку на вікні поглинає тінь, — того листопада все це його наздогнало, а чи він просто не став тікати. Захисний рефлекс, бо відбувалося щось насправді жаске. Раз чи двічі під час ефедринових досвіткових кивань ja, ja, stimmt, ja, позаяк деякі речі носиш не в голові, а на голові, й відчуваєш, як вона гойдається — майже урівноважена, він відчував, як його кудись зносить… якийсь допуск у розрахунках, кресленнях, графіках і навіть у вже виготовлених грубих моделях… щоразу, коли таке з ним ставалося, він починав панікувати і відступати у твердиню невсипущого Пьоклера, гупало серце, ломило руки й ноги, дихання перехоплювало з тихим гунг… Щось хотіло його упіймати, щось тут, серед паперів. Жах перед згасанням на ім’я Пьоклер знав, що це Ракета — вона вабить його до себе, але навіть якщо він і знав, що у чомусь подібному до згасання можна звільнитися від самотності й невдач, остаточно звабити його не вдалося… От він і стрибав, як сервоклапан із шумною подачею, через Нуль, між двома бажаннями — особистим самоусвідомленням і безособовим спасінням. Мондауґен усе це бачив, бачив Пьоклера наскрізь. Попри співчуття, природно, у нього не було для друга якогось готового рішення, Пьоклеру доведеться самостійно шукати шлях до нульового сигналу, самому прокладати свій правдивий курс.

На початок 38-го ракетна база в Пенемюнде вже набула певних обрисів, і Пьоклер перебрався на суходіл. Маючи щонайбільше трактат Штодда про парові турбіни і трохи корисних даних, які час від часу надходили з університетів Ганновера, Дармштадта, Лейпциґа та Дрездена, група силової установки випробовувала ракетний двигун з тягою півтори тонни, з тиском у камері згоряння 10 атмосфер і тривалістю роботи 60 секунд. Швидкість витікання продуктів згорання становила 1800 метрів за секунду, але вони прагнули досягти 2000, називали цей показник чарівним у буквальному сенсі. Як деякі гравці на біржі знають, коли треба зупинитись, інстинктивно вгадують невидимі цифри, але швидкість змін, першу і другу похідну, власною шкірою відчувають, коли слід включитися, триматися або вийти, є такі самі інженерні рефлекси, налаштовані завжди, будь-якої миті знати, щó за наявності ресурсів можна втілити у робоче устаткування, щó є «посильним». Того дня, коли швидкість витікання 2000 метрів за секунду стала посильною, раптом виявилося, що й до самої А-4 не надто далеко. Тоді небезпека полягала у тому, щоб не спокуситися надто хитрими рішеннями, але від такого ніхто не застрахований. Заледве чи знайшовся б розробник — серед них і Пьоклер, — який би не запропонував бодай одну хитромудру установку, якусь голову Ґорґони з переплетінням труб, трубочок, складних дрібничок для контролю тиску, соленоїдів поверх керуючих клапанів на допоміжних клапанах резервних клапанів; додатками до цих чудернацьких пропозицій друкували сотні сторінок номенклатури клапанів, обіцяючи величезну різницю між тиском у камері та виходом із сопла — все просто чудово, якщо ви не переймаєтеся надійністю поведінки мільйонів рухомих деталей. Але якщо вам потрібен надійний робочий двигун, який військові могли б використовувати в польових умовах для вбивання людей, реальна інженерна проблема полягає в тому, що все має бути якомога простішим.

Наразі запускалася модель A-З, охрещена пустотливими техніками не шампанським, а флягою рідкого кисню. Основна увага почала зміщуватися із силової установки до системи наведення. Телеметрія під час пробних запусків була зовсім примітивною. Термометри і барометри запечатували у водонепроникну комірку з кінокамерою, під час польоту камера знімала рух стрілок на датчиках. Після польоту плівку виймали і переглядали дані — інженери сиділи й дивилися кіно про циферблати. Тим часом «гайнкелі» ще й скидали залізні моделі Ракети з висоти 20 000 футів. Падіння фільмувалося із землі кінотеодолітами «Асканія». У денних зйомках були кадри з висоти 3000 футів, коли модель долала звуковий бар’єр, — дивне поєднання німецького розуму і швидкого мерехтіння послідовних знімків щонайменше двох століть, відколи Лейбніц, створюючи диференційне числення, користувався таким самим підходом, розкладаючи траєкторії гарматних ядер у повітрі, тож тепер Пьоклер от-от мав отримати докази, що ці методи вийшли за рамки зображень на плівці — до живих людей.

На квартиру він повернувся десь уже перед заходом сонця, надто втомлений, а чи заглиблений у думки, щоб дивуватися палахкотінню кольорів у квітнику, щоденним змінам в обрисах Станції, навіть сьогоднішній тиші на випробувальних стендах. Він чув запах океану і майже уявляв себе кимсь таким, хто цілорічно живе на морському курорті, але рідко виходить на пляж. Час від часу у Пенемюнде-Вест злітав або приземлявся винищувач, відстань приглушувала шум моторів до тихого муркотіння. Віяв пізній морський бриз, ніщо не віщувало Пьоклеру якоїсь несподіванки, крім усмішки колеги, що жив за кілька кімнатчин від нього і тепер спускався сходами казарми, коли Пьоклер підіймався нагору. Пьоклер зайшов до свого помешкання і побачив її на ліжку, носочки ніг біля квітчастої валізки, спідниця натягнута на коліна, очі сполохані, приречені, шукають його погляд.

— Гер Пьоклер? Я ваша…

— Ільзе. Ільзе…

Він, напевно, її обійняв, ухопив на руки, обцілував, засмикнув фіранку. Такий от рефлекс. Її волосся було перев’язане коричневою оксамитовою стрічкою. Він пам’ятав, що раніше її волосся мало світліший відтінок, було коротшим — але воно росте, тому й темнішає. Скоса поглянув на її обличчя, і вся його порожнеча сповнилася відлуння. Вакуум його життя постав перед загрозою знищення натиском любові. Спробував залатати його підозрами, шукаючи схожості з обличчям, яке востаннє бачив над плечем її матері, очі, досі припухлі після сну, опущені впоперек спини Лені у дощовику, обидві виходять у двері, котрі, як він думав, зачинилися назавжди, — вдаючи, що не знаходить схожості. Можливо, вдаючи. Чи насправді це те ж обличчя? За роки так багато забулося, оте пухкеньке дитяче личко без особливих прикмет… Тепер він боявся його навіть обійняти, боявся, що серце вибухне. Запитав:

[413] «Товариство космічних польотів» (нім.) (прим. пер.).

[414] Техніка (фр.) (прим. пер.).

[415] Півмасштабні моделі (нім.) (прим. пер.).

[416] Макс Деміан — персонаж роману «Деміан» Германа Гессе.

[417] Фактор послуху (нім.) (прим. пер.).

[418] Дослідний інститут (нім.) (прим. пер.).