Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У Зоні Слотроп набачився чимало європейського паспортного божевілля, тому поспішив її заспокоїти.

— Це підробка, ім’я збіглося цілком випадково. Чоловік, який підроблював документ, мабуть, пам’ятав Шлепціґа за одним із фільмів.

— Випадково. — Трагічна усмішка актриси, зародок другого підборіддя, одне коліно підняте вгору, наскільки дозволяють залізні кайдани. — Ще одне казкове слово. Підпис на вашій картці — Максів. Десь у будинку, що в Стефанії на Віслі, маю сталеву скриньку з його листами. Думаєте, я б не впізнала оте його «ц» з характерним хвостиком або квітку, яку він вимальовував, пишучи «е»? Можете обійти всю Зону, шукаючи того «підроблювача», вам не дозволять його знайти, бо ви їм потрібні саме тут і саме тепер.

Отак. І що відбувається, коли параноїк здибається з іншим параноїком? Перехрестя соліпсизмів. Однозначно. Два візерунки витворюють третій: муар, новий світ плинких тіней, інтерференції…

— «Потрібен саме тут»? Навіщо?

— Для мене. — Шепочуть ясно-червоні губи, розтулені, вологі… Гм-м. Ну, ось уже і стояк. Слотроп сідає на дибу. Нахиляється, цілує актрису, одразу розв’язує штани і стягує, вивільняє прутень, що підстрибує і похитується у прохолоді студії.

— Одягніть шолом.

— Добре.

— Ви дуже жорстокий?

— Не знаю.

— Може, спробуєте? Будь ласка. Знайдіть щось мене відшмагати. Так, ледь-ледь. Аби зігрітися. — Ностальгія, біль від повернення додому. Слотроп порпається у реквізиті інквізитора: кайдани, лещата для пальців, шкіряна збруя, аж зрештою натрапляє на маленьку дев’ятихвістку, батіг ельфів з Чорного лісу, на полакованому руків’ї барельєф із зображенням оргії, ремінці підбиті оксамитом, аби боліло, але кров не йшла.

— Так, добре, є. Тепер по стегнах ізсередини…

Але його вже хтось навчив. Щось навчило… що має прусські мрії й зимує серед їхніх лугів, у скорописі рубців на тілі неба наскільки бляклого, настільки ж і неспроможного нічого прихистити, тільки й чекає, щоб покликали… Ні. Ні — він досі каже «їхніх», але вже помудрішав. Серед його лугів, його неба… його власна жорстокість.

Усі Маргеритині ланцюги та кайдани дзенькають, чорна спідниця задерлася до стегон, панчохи класичними зубцями туго притягнуті до пояса справжнісінької чорної збруї, яку вона носить під одягом. Як же століттями підстрибували прутні західних чоловіків від самого тільки вигляду перехідної точки дамської панчохи — од шовку до оголеної шкіри і пояса! Легко якомусь не-фетишистові кинути «вироблення павловського рефлексу, та й по всьому», але кожен шанувальник спідньої білизни, вартий своїх безсоромних смішків, скаже, що тут назбиралося всього значно більше — ціла космогонія з вузлами, параболічними перехрещеннями і точками дотику, математичними цілунками… сингулярностями! Розглянемо шпилі соборів, священні мінарети, рейки, що стугонять під колесами вагонів, якими ти не поїхав… гірські піки гостро здіймаються до небес, як оті, у мальовничому Берхтесґадені… леза сталевих бритв, вони завжди приховують могутню таїну… шпички троянд, що колють нас зненацька… навіть, згідно з російським математиком Фрідманом, нескінченно щільна точка, з якої виріс наш Всесвіт… У кожному випадку переходу від точки до не-точки таїться світіння й загадка, від яких щось у нас має стрибати і співати — або перелякано зникати. Дивлячись на спрямовану в небо А-4 — перед тим, як клацне останній вмикач запуску, — дивлячись на переламну точку на самому вершечку Ракети, де розташовано детонатор… А чи всі ці точки мають на увазі — як і сама ракета — згасання? Що детонує в небі над собором? Під лезом бритви, під трояндою?

І що очікує на Слотропа, який неприємний сюрприз там, за верхів’ям панчіх Ґрети? Несподівана стрілка на панчосі, блідий струмінець униз стегном понад хитромудрістю коліна, а далі не розбереш… Що очікує за шурхотом і лясканням оксамитових ремінців по її шкірі, за довгими червоними смужками на білій землі, за її стогонами, за гематомою квітки, що плаче в неї на грудях, за передзвоном кайданів? Він намагається не подерти своїй жертві панчіх, не шмагати надто близько до розтягнутої вульви, що здригається беззахисно між стегон, широко розведених, напружених, серед еротичних посмикувань м’язів, скорена, «монументальна», як ота сріблиста пам’ять про її тіло на стрічці. Вона кінчає раз, потім, мабуть, ще раз, і лишень потім Слотроп відкладає батіг і вилазить на неї зверху, вкривши її крилами плаща, Шлепціґ-сурогат, найостанніше нагадування про Катьє… і вони починають махатися, стара фальшива диба під ними рипить, а Маргерита шепоче: Господи, як мені болить і Ох, Максе… і, коли Слотроп от-от має кінчити, ім’я своєї дитини: цідить крізь досконалі зуби чистою екструзією болю, геть невдавано вигукує: Б’янка…

…так, суко, — так, маленька сучко, — бідолашна безпомічна сука кінчає, негодна стриматися, а зараз я тебе ще раз опережу, аж кров ляпне… Така от фронтальна поверхня Пьоклера від очей до колін, заповнена образом сьогоднішньої звабливої жертви на дибі в казематі, на кіноекрані — великі плани її перекошеного обличчя, соски під шовковою сукнею випинаються вгору, бреше, коли каже про біль — сучка! їй це подобається… і от Лені вже не благопристойна дружина, озлоблене джерело сили, тепер під ним Маргерита Ердманн, для різноманітності на задку, і Пьоклер знову входить у неї, на, сучко, маєш…

Лише потім він спробував розібратися з часом. Хвороблива цікавість. Два тижні після її місячних. Того вечора він вийшов з кінотеатру «Ufa» на Фрідріхштрассе з ерекцією, думаючи, як і решта, тільки про те, як дістатися дому і кого-небудь потрахати, і то так, щоб аж просилася, благала пощади… Господи, Ердманн була божественна. Скільки чоловіків, повертаючись у гнітючий Берлін, несли із собою її образ із «Alpdrücken» до якоїсь товстої й невиразної пародії на наречену? Скільки дітей-тіней буде зачато тієї ночі завдяки Ердманн?

Пьоклер навіть не думав, що Лені може завагітніти, але, озираючись назад, він розумів, що, мабуть, таки тої ночі після перегляду «Alpdrücken» і була зачата Ільзе. У них тоді вже рідко доходило до сексу, тож здогадатися нескладно. Ось як воно сталося. Кіно. А як інакше? А хіба не те саме зробили вони з моєї дитини, хіба не кіно?

Сьогодні він сидить біля вогню, розкладеного з прибитої до берега деревини у підвалі увінчаної цибулиною Ніколайкірхе, слухає море. З порожнин великого Колеса звисають зорі, такі ж небезпечні, як і свічки та сигарети перед сном. Уздовж узбережжя збирається холод. Діти-привиди — білий посвист, сліз уже нема — ганяють вітер за стіною. По землі несе крученики вицвілого гофрованого паперу, перекидає через його старі черевики. Пилюка під свіжою скибкою місяця мерехтить, наче сніг, а Балтика наповзає, мов праотець усіх льодовиків. У своїх яскраво-червоних тенетах сіпається і повниться очікуванням серце. Він чекає на Ільзе, своє кінодитя, що повертається у «Zwölfkinder»[411], як робить щоліта цієї пори.

Серед дво- і триногих коників, заіржавілих механізмів, під розколотим дахом каруселі сплять лелеки, їхні голови куйовдяться від повітряних потоків і жовтої Африки, а за якусь сотню футів нижче звиваються на осонні по каменях і сухих улоговинах витончені чорні змії. Сіріють великі кристали солі, завіяні у щілини тротуару, у зморшки пса, що з очима-блюдцями застиг перед ратушею, у бороду цапа на мосту, у рот троля трохи нижче. Свинка Фріда шукає нове місце, щоб влягтися і подрімати у безвітряному затишку. Гіпсова відьма — видно дротяну сітку на грудях і стегнах — нахиляється до печі, її стусан назавжди застряг у роз’їденому негодою Ганзелі. Очі Ґретель широко розплющені, не кліпають, під важкими від кристалів віями вибалушені на висадку з моря десантно-штурмових вітрів.

Якщо і є для цього якась музика, то це легковажні струнні й язичкові групи вздовж берега в яскравих манишках і чорних краватках-метеликах, органіст у мантії біля хвилеріза, також розбитого, зачерствілого від прибою, клапани й органні труби збирають докупи і викрешують лункі примари, спогади свічкових вогників, усі сліди, частинки і хвилі шістдесяти тисяч, що проходили тут сьогодні раз чи двічі, вже занесені у списки тих, кого заберуть. Чи ти колись вирушала на відпочинок до «Цвьольфкіндера»? Чи трималася за татову руку, коли їхала потягом із Любека, чи втуплювала погляд у свої коліна або в інших дітей, як і ти, заплетених, напрасованих, із запахом відбілювача, крему для взуття, карамелі? Чи дзенькав у твоєму гаманці дріб’язок, коли ти розгойдувалася на Колесі, чи ховала своє обличчя у його сукняних вилогах, чи стояла навколішки на сидінні, дивлячись на воду і намагаючись побачити Данію? Чи боялася, коли гном хотів тебе обійняти, чи ставала твоя сукеночка шкарубкою у полудневу спеку, що ти казала, що відчувала, коли повз тебе пробігали хлопчаки, відбираючи одне в одного брилики, надто зайняті своєю справою, щоб звернути на тебе увагу?

Схоже, їй судилося завжди бути у чиємусь списку, він просто волів про це не думати, але в напруженому обличчі, у силуваній ході вона весь час носила своє зникнення, і якби він не потребував так сильно її захисту, то вчасно б побачив, наскільки вона неспроможна будь-що захистити, навіть їхнє занепале гніздечко. Ніяк не міг її розговорити — це все одно, що сперечатися з власним привидом десятирічної давнини, той самий ідеалізм, та ж підліткова лють — усе це колись його зачаровувало — жінка з характером! — але з плином часу він почав розпізнавати в цих рисах свідчення її впертості, ба навіть — хоч як це страшно визнати — жаги до самознищення…

Вона йшла у свій вуличний театр, щоразу думаючи, що більше не повернеться, але він про це нічогісінько не знав. На вулицях повно лівих і євреїв, ну і нехай, вони галасують, дивитися на них неприємно, але поліція не дасть їм волі, тож їй нічого не загрожує, аж поки вона сама у щось не вплутається… Коли вона вже пішла з дому, він якось під вечір трохи випив, дещо так сентиментально, а тоді й сам вийшов назовні, вперше і востаннє, сподіваючись, що примха Долі або гідродинаміка натовпу знову зведе їх докупи. Знайшов вулицю, повну світло-брунатних і зелених одностроїв, кийків, шкіри, транспарантів, що тріпотіли абияк, не розтягуючись, десятки цивільних у паніці. Поліцейський уже було замахнувся вдарити його кийком, Пьоклер відсахнувся, і кийок опустився не на нього, а на старого поруч, на якогось бородатого дідугана, невиправного троцькіста… Під час замаху Пьоклер помітив жили сталевого кабелю під чорною ґумою і ядучу усмішку на обличчі поліцейського, його вільна рука якось по-жіночому вхопилася за протилежну вилогу, шкіряна рукавичка на руці з кийком розійшлася на зап’ясті, а очі завагалися вже у найостаннішу мить, наче у них з кийком були спільні нерви і йому могло стати боляче від удару по черепу старого. Пьоклер гулькнув у підворіття, його нудило від страху. Прибули інші поліцейські, ніби танцюристи набігли: лікті притиснуті до боків, передпліччя під кутом вгору. Зрештою натовп розігнали брандспойтами. Ніби ляльки, по лискучій бруківці і трамвайних рейках ковзали жінки, товстий струміть води бив їх у животи й голови, цей брутальний білий вектор владарював над ними. Однією з них могла бути Лені. Пьоклер, тремтячи у підворітті, все це бачив і ніяк не міг наважитися вийти на вулицю. Потім думав про вуличну текстуру, про мережу жолобків поміж каменями бруківки. Єдине безпечне місце в мурашиному масштабі — втікати вуличками Мурахограду, коли підошви черевиків чорними громами гудуть над головою, а ви разом зі своїми повзучими сусідами по вуличному рухові мовчите, тулитесь одне до одного, прямуєте сірими і щораз темнішими вулицями… Пьоклер знав, як відшукати безпечне місце під дахом серед абсцис і ординат графіків: знайти потрібні точки, не бігати по самій кривій, не вилазити на високий камінь, тим самим виявляючи себе, але натомість терпляче йти за іксами й ігреками, Р (ат), W (м/сек), Т_і (°К), завжди рухаючись під безпечним прямим кутом уздовж непомітних ліній…

Коли він час від часу починав марити Ракетою, іноді це була не сама ракета, а знайома вулиця у певному районі міста, у певному квадраті сітки, де було те, чого він нібито потребував. Координати він пам’ятав чітко, але вулиця постійно від нього тікала. Минули роки, Ракета досягла зрілості, ось-ось зможе злетіти, тож координати ці змінилися з картезіанських лабораторних х та у на полярну систему координат і далекобійності розгорнутої зброї: якось він укляк на підлозі в туалеті своєї мюнхенської квартири і зрозумів, що коли поверне обличчя відповідно до правильно заданого азимуту, його молитву буде почуто, він опиниться у безпеці. Був одягнений у халат золотисто-оранжевої парчі, у кімнаті — одне-єдине джерело світла. Потім він насмілився вийти у будинок, і хоча знав, що в усіх кімнатах сплять люди, мав відчуття цілковитої пустки. Пішов увімкнути світло, але, коли ще клацав умикачем, уже розумів, що в кімнаті і так світло, він просто все вимкнув, геть усе…

Нарешті-боєготова-А-4 до нього не підповзала, її завершення не стало переломним моментом… Та й сенс був аж ніяк не в цьому.

— Тебе використовують, щоб вбивати людей, — сказала йому Лені як могла дохідливо. — Це єдина їхня робота, і ти їм допомагаєш.

— Ми всі скористаємося нею, щоб одного чудового дня покинути Землю. Вознестися.

Вона засміялася: «Вознесіння» від Пьоклера?

— Настане день, — він чесно старався, — коли вбивати не доведеться. Кордони нічого не значитимуть, у нас буде весь відкритий космос…

— Ох, ти просто сліпий, — плюнула у нього його ж сліпотою, як робила це щодня, — сліпотою і «Kadavergehorsamkeit[412]», прегарним слівцем, яке він уже не уявляв сказаним іншим голосом…

[411] «Дванадцять дітей» (нім.) (прим. пер.).

[412] Рабська, сліпа (трупна) покірність, слухняність (нім.) (прим. пер.)