Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Довго чекала?

— Від обіду. — Вона поїла у їдальні, майор Вайссман привіз її потягом зі Штеттина, і дорогою вони грали у шахи. Майор Вайссман грав повільно, тож партії вони так і не закінчили. Майор Вайссман накупував їй солодощів, передавав вітання і просив вибачення за те, що не може дочекатися сам…

Вайссман? Що то було? Пьоклера охоплює мінлива, несмілива лють. Видно, вони все знали — весь цей час. Про його життя відомо геть усе, як про вбогу комірчину з вузьким ліжком, стільчиком і лампочкою для читання.

Отже, між ним і цим неможливим поверненням стояв гнів, який і вберігав його від любові, на яку він ніяк не міг зважитися. Треба вдовольнятися розпитуванням доньки. Сором, який він відчував, допустимий, сором і холодність. І вона, видно, відчула, бо сиділа геть тихо, лише ногами нервово перебирала, а голос мала настільки приглушений, що він не завжди чув сказане.

Сюди її вирядили з якогось місця у горах, де зимно навіть улітку, — там усе оточене колючим дротом, яскраві ліхтарі під бляшанками світяться цілу ніч. Там не було хлопців, самі дівчата, матері, старі бабці — всі жили в бараках, спали на багатоярусних нарах, іноді по двоє на одному солом’яному матраці. У Лені все добре. Іноді до бараку заходив чоловік у чорному однострої, і Мутті кудись за ним ішла, її не бувало по кілька днів. Коли поверталася, не хотіла говорити, не хотіла обіймати Ільзе, як робила це зазвичай. Іноді плакала й казала Ільзе дати їй спокій, тож Ільзе йшла бавитися з Йоганною та Ліллі під сусіднім бараком. Вони викопали у землі схованку, натягали туди ляльок, капелюшків, сукенок, туфель, старих пляшок, журналів з малюнками — все те познаходили біля колючого дроту на купі скарбів, як вони її називали, на величезному звалищі, яке безперестанку диміло вдень і вночі, його огнисту заграву було видно з віконечка у бараку з горішніх нар, де вона спала разом з Ліллі в ті ночі, коли не було Лені…

Але Пьоклер майже не слухав, бо вже отримав деякі суттєві дані: вона була у якомусь певному місці, з конкретним положенням на карті й адміністрацією, до якої можна звернутися. А чи зможе він її знайти? От дурень. А чи зможе він якось влаштувати її звільнення? Якийсь чоловік, видно комуняка, у все це її вплутав…

Курт Мондауґен був єдиною людиною, якій можна довіритися, але Пьоклер розумів, хоча вони ще й не говорили про це, що обрана Мондауґеном роль не дозволить йому допомогти.

— Це називається «табори перевиховання», ними опікується SS. Я переговорю з Вайссманом, але може і не спрацювати.

Він знав Вайссмана ще з Африки, вони разом просиділи місяці облоги на віллі Фоппла: Вайссман виявився одним із тих, хто переконав Мондауґена піти жити в буш. Але тут, серед ракет, вони знайшли спільну мову — чи то з якихось для Пьоклера незрозумілих міркувань, а чи з огляду на глибший зв’язок, що завжди між ними був…

Вони стояли на даху монтажного корпусу, острівець за шість миль у морі було добре видно, а це означало, що завтра погода зміниться. Десь на осонні молотком гупали по сталі, били каденціями, чистими, як пташине щебетання. Довкола них тремтіло у серпанку блакитне Пенемюнде, марево бетонних і сталевих мас віддзеркалювало полуденну спеку. Повітря струменіло, наче камуфляж, — під ним, здається, відбувалося щось іще, таємне. Будь-якої миті ілюзія, що вони на чомусь стоять, може зникнути, і вони впадуть на землю. Пьоклер втупився поглядом кудись поверх боліт, геть безпомічний.

— Я маю щось зробити. Хіба ні?

— Ні. Треба вичекати.

— Це неправильно, Мондауґене.

— Треба вичекати.

— А як Ільзе? Вона має повернутися?

— Не знаю. Але наразі вона тут.

Отже, як це зазвичай у таких випадках і ставалося, Пьоклер вибрав мовчанку. Якби він вибрав щось інше, ну, раніше, коли ще був час, вони всі могли б урятуватися, могли б навіть виїхати з країни, але тепер запізно, бо нині, коли йому захотілося перемін, змінювати вже нема чого.

Ні, коли чесно, не так і довго він розмірковував про колишню нейтральність. Не мав певності, що зможе її перерости.

Вони пішли з Ільзе на прогулянку штормовим берегом — годували качок, досліджували сосновий бір. Їй навіть дозволили подивитися на запуск. Для нього це було своєрідним посланням, проте зрозумів він його не одразу. Означало воно, що нема порушень безпеки: хай би кому і що вона розповідала, це не має значення. Їх струснуло ревіння Ракети. Ільзе вперше притулилася до нього й обійняла, а йому здалося, що це він за неї тримається. Двигун від’єднався зарано, і Ракета гепнулася десь у Пенемюнде-Вест, на території люфтваффе. Клуби брудного диму потягли за собою несамовитий парад верескливих пожежних машин і вантажівок з робітниками. Ільзе глибоко зітхнула і стиснула його руку.

— Це ти зробив, аби вона впала, тату?

— Ні, цього не повинно було статися. Вона мала полетіти величезною дугою, — накреслена рукою парабола тяглася далі, охоплювала випробувальні стенди, монтажні цехи, стягуючи їх воєдино, наче хрести, які священники креслять у повітрі, ділячи парафіян начетверо…

— А куди вона летить?

— Куди скажемо летіти.

— А я зможу колись у ній полетіти? Мені буде всередині місце?

Запитання вона поставила складне.

— Колись, — відповів Пьоклер. — Колись, може, полетиш на Місяць.

— На Місяць… — так, ніби він зараз розповідатиме їй казку. Коли ж не почула казки, склала свою. Інженер у сусідній кімнатці мав приколоту до стіни карту Місяця, тож Ільзе розглядала її багато годин поспіль, розмірковуючи, де хотіла б жити. Проминувши яскраві промені Кеплера, суворе усамітнення Південних узгір’їв, вражаючі краєвиди Коперника й Ератосфена, вона обрала невеликий затишний кратер у морі Спокою під назвою «Маскелайн Б». Вони — Мутті, вона і Пьоклер — збудують собі хатинку на самому його краю, з одного вікна буде видно золоті гори, з іншого — широке море. І в небі — зелено-блакитна Земля…

А чи варто було їй казати, чим насправді є оті місячні «моря»? Що там нема чим дихати? Його лякала власна необізнаність, неспроможність як батька… Ночами, коли Ільзе згорталася за кілька футів калачиком на полотняній армійській розкладайці, маленька сіра білочка під ковдрою, він навіть думав, а чи не буде їй справді ліпше під опікою Райху. Він чув про табори, але нічого зловісного в них не бачив: вірив казенному слову «перевиховання». Я так усе зіпсував… а там у них кваліфіковані люди… навчений персонал… знають, що потрібно дитині… втуплювався в електричну мряку цієї частини Пенемюнде, що на клапті його стелі малювала карту пріоритетів, покинутих мрій, прихильності в очах берлінських майстрів фантазій, а Ільзе іноді шепотіла йому перед сном казку про Місяць, де вона житиме, аж поки він безмовно не переносився у той світ, який, зрештою, усе ж таки не був цим світом: на карту без національних кордонів, розкуту і підбадьорливу, де літати настільки ж природно, як і дихати, — але ж я пада… ні, підіймаємося, поглянь униз, нема чого боятися, цього разу все добре… так, політ сталий, усе в нормі… так…

Пьоклер сьогодні ввечері тільки свідчить — а може, і насправді бере участь. Йому не показали, що саме. Поглянь-но сюди, зараз тут посприяють Фрідріху Августу Кекуле фон Штрадоніцу у здійсненні його мрії 1865 року, великої Мрії, яка революціонізує хімію й уможливить «IG». Щоб потрібний матеріал дістався потрібного мрійника, геть усе й усі, що мають до цього стосунок, повинні займати своє місце у схемі. І дуже добре, що Юнґ подарував нам уявлення про колективне несвідоме, завдяки чому наші сни зліплено з одного тіста, але як так стається, що кожного з нас у своїй окремішності як індивідуума відвідує саме те, що нам потрібно? Чи не вказує це на існування якогось каналу зв’язку? Якоїсь бюрократії? Чому б «IG» не ходити на сеанси? Вони повинні мати доволі близькі стосунки з бюрократами по інший бік… І тут мрія Кекуле проходить маршрутом повз точки, які можуть вигнутися дугою крізь тишу у яскравому небажанні жити всередині рухомого моменту, недосконале людське світло, яке стає на перешкоді серйозним бінарним рішенням цих агентів, що нині дозволяють космічному Змієві у фіолетовій величі його луски, у сяєві геть нелюдськім проминути — без відчуттів, без подиву (після того, як проведеш тут трохи часу — хай би що це означало, — один з таких архетипів починає дуже скидатися на інший, ось лунає голос одного з нових наймитів, з юрми смугастих накидок, що прибули першого дня: «Ого! Це ж бо Дерево Творіння! Хіба ні? Хай йому грець!» — але вони заспокоюються досить швидко, сваряться зі своїми рефлексами через Намір Витріщатися, самокритика, знаєте, ота дивовижна методика, начебто і не повинна спрацьовувати, але працює… Ось короткий виклад проблеми Кекуле. Хотів стати архітектором, але виявилося, що став одним з Атлантів хімії, більша частина органічного крила цієї стрункої системи назавжди лягла на його плечі — не просто у рамках «IG», але Світу, якщо ви, звичайно, бачите цю різницю, хе-хе… Знову ж таки, це вплив Лібіха, великого професора хімії, чиїм іменем названа вулиця у Мюнхені, на якій жив Пьоклер, коли ходив до Політехніки. Лібіх уже працював у Ґіссенському університеті, коли Кекуле туди лишень вступив, і саме він надихнув юнака змінити сферу інтересів. Кекуле збагатив хімію уявою архітектора, то була критична переміна, а сам Лібіх, здається, відіграв роль шлюзу чи сортувального демона, якого колись запропонував його молодий сучасник Клерк Максвелл, допомагаючи зосередити енергію в обраній кімнаті Творіння за рахунок усіх інших (пізніші свідки висунули здогад, що Клерк Максвелл запропонував свого Демона не так для зручності тлумачення засадничих основ термодинаміки, як у сенсі іносказання, параболи дійсного існування людей на зразок Лібіха… і можна собі уявити, наскільки далеко на той час зайшло витіснення, якщо зважити, до якої міри Клерк Максвелл мусив кодувати свої застереження… аякже, деякі теоретики, звичайно, котрі вбачали щось зловісне навіть у знаменитій фразі місіс Клерк Максвелл: «Ходімо додому, Джеймсе, тобі це починає подобатися», висували радикальну здогадку, мовляв, уже самі Рівняння Поля містять лиховісні застереження, і на доказ цього наводили тривожну близькість Рівнянь до поведінки схем подвійного інтегрування у системі наведення ракети А-4, те саме подвійне підсумовування щільності струмів, яке привело архітектора Етцеля Ольша до спорудження для архітектора Альберта Шпеєра підземної фабрики у Нордгаузені саме такої символічної форми…). Молодий колишній архітектор Кекуле подався вишукувати серед молекул часу приховані форми, які — він це знав напевне — таки там були, форм, про які він любив думати не як про справжні фізичні структури, а як про «раціональні формули», що показували стосунки у «метаморфозах», — у такий вигадливий спосіб, на манір XIX сторіччя, він називав «хімічні реакції». Але він міг візуалізувати. Він бачив чотири хімічні зв’язки вуглецю, розташовані на вершинах тетраедра, — він показав, як атоми вуглецю можуть поєднуватися один з одним у довгі ланцюжки… Але він зайшов у глухий кут, коли наштовхнувся на бензол. Йому було відомо, що там шість атомів вуглецю, і до кожного приєднується кисень — але він не бачив форми, аж поки вона не наснилася, поки його не змусили її побачити, аби інших спокусила її фізична краса, і вони почали думати про неї як про креслення, як про основу для нових сполук, нових комбінацій, і в такий спосіб виникла нова галузь ароматичної хімії, що вступила у спілку з безбожною силою, з’явилися нові методи синтезу, виникло нове німецьке виробництво фарб і постала «IG»…

Кекуле наснився Великий Змій із хвостом у пащі, примарний Змій навколо Світу, і підлість, цинізм полягала у тім, як це видіння слід було використати. Змія, що проголошує: «Світ — штука самодостатня, циклічна, резонансна, він завжди повертається на круги своя», — необхідно ввести у систему, чия єдина мета — порушення Циклу. Беручи і нічого не віддаючи, вимагаючи, щоб «продуктивність» і «надходження» лише зростали, Система забирає у решти світу величезні обсяги енергії, щоб її невеличка і нестямна частка давала прибуток, тож не просто більшість людства, а більшу частину Світу — тваринного, рослинного й мінерального — задля цього буде знищено. Система може розуміти, а може і не розуміти, що наразі вона лишень виторговує собі трохи часу, а час — від самого початку штучний ресурс, він не має жодної цінності ні для кого і ні для чого, крім самої Системи, якій рано чи пізно прийде гаплик, коли її потреба в енергії стане настільки неосяжною, що Світ не зможе її задовольнити, і вона потягне за собою всі невинні душі у ланцюжку життя. Жити всередині Системи — те ж саме, що їхати автобусом, яким кермує схиблений на самогубстві маніяк… хоча він і досить товариський, безугавно сипле дотепами через гучномовець: «Доброго ранку, хлопці й дівчата, ось ми в’їжджаємо у Гайдельберґ, пам’ятаєте приспів «Я серце в Гайдельберґу загубив», так от, маю тут приятеля, що втратив обидва вуха! Не зрозумійте мене хибно, загалом, це дуже гарне містечко, тут дуже доброзичливі люди, ну, звичайно, коли не б’ються на дуелях. А якщо серйозно, то вони вас чудово приймуть, хоча й ключів од міста не дадуть, а дадуть дерев’яний молоток, щоб затички з бочок вибивати!» тощо. І ви їдете собі місциною, де світло безперестанку змінюється — з’являються і зникають зáмки, купи каміння, місяці різноманітних форм і барв. Зупинки у незвичайні світанкові години і з незрозумілих причин, виходите розім’яти ноги у залитих вогнями рампи дворах, де під велетенськими і пахучими уночі евкаліптами сидять за столом старі, тасують старовинні колоди, зашмульгані й потерті, ляскають мечами, чашами і старшими козирями у мерехтливому світлі, за ними вхолосту деренчить автобус, чекає — пасажири мають зайняти свої місця, і хай би як вам хотілося тут залишитися і навчитися цієї гри, зустріти за цим спокійним столом старість — марна річ: за дверима автобуса у випрасуваній уніформі чекає він, Повелитель Ночі, перевіряє квитки, посвідчення особи та проїзні документи, сьогодні владарює скіпетр підприємництва… кивком голови пропускає повз себе, і ви зиркаєте на його обличчя, на шалені й рішучі очі, а тоді протягом кількох несамовитих ударів серця згадуєте, що так, для вас усе це скінчиться кров’ю, потрясінням, в якому не буде гідності, — але подорож має тривати… над вашим сидінням, де повинна бути рекламна табличка, висить цитата з Рільке: «Хоч раз, раз[419]…» Одне з найулюбленіших Їхніх гасел. Нема вороття, нема спасіння, нема Циклу — це не те значення, що Вони чи їхній блискучий найманець Кекуле надав Змію. Ні, бо Змій означає — як там? — що шість атомів вуглецю в бензолі фактично згорнуті в кільце — достоту так само, як змій із хвостом у пащі, ЗРОЗУМІЛО? «Добре відоме нам сьогодні Ароматичне Кільце, — на цьому місці старий професор Пьоклера Ласло Джемф виймає з кишеньки для годинника золотий шестикутник із німецьким хрестом посередині — почесну медаль від «IG Farben», розсипає жартики, як цей старий пердун добре вміє робити, мовляв, йому більше подобається думати про цей хрест не як про німецький, а як про символ чотиривалентності вуглецю… — але хто, — підносить простерті руки, як джазовий диригент, — хто наслав Мрію? — Ніколи не збагнеш, наскільки риторичним є запитання Джемфа. — Хто наслав нового змія до нашого понищеного саду, вже надто оскверненого, надто переповненого, щоб вважатися осередком невинності, — якщо тільки невинність не є у наш час нейтралом, нашим мовчазним відходом у механістичну байдужість, куди Змій Кекуле прийшов не знищувати, але вказати нам на втрату… нам були дані певні молекули, саме такі комбінації, а не інші… ми використовували знайдене у Природі, безперечно, хоча, мабуть, і безсоромно, але Змій прошепотів: «Їх можна змінити, а тоді скласти зі сміття нові молекули…» А чи може мені хтось сказати, що він такого іще нашептав? Нумо — хто знає? Ви. Скажіть мені, Пьоклере…»

[419] Фраза з «Дев'ятої елегії» Рільке (Пер. М. Бажана).