Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Його власне ім’я прогуркотіло над ним громовим ударом, і, безперечно, то був ніякий не проф. д-р Джемф, а колега, що жив трохи далі по коридору і цього ранку був черговим з побудки. Ільзе саме розчісувала волосся й усміхалася до Пьоклера.

Потрохи його денні справи йдуть на краще. Інші ставали ближчими, уже не ховали очей, знайомилися з Ільзе і зачаровувалися. Якщо він і бачив у їхніх обличчях щось іще, то не звертав на це уваги.

Аж одного вечора він повернувся з острівця трохи напідпитку, трохи у збуджено-піднесеному настрої через завтрашній запуск і побачив, що в його кімнатці нікого нема. Ільзе, її барвиста валізка, одяг, який вона звичайно розкидала по розкладайці, — геть усе зникло. Нічого не залишилося, тільки клапоть міліметрівки (на переконання Пьоклера, дуже корисний папір, коли треба притлумити страх експоненціальних кривих до лінійного, безпечного), такої ж, на якій вона малювала свої місячні будиночки. «Папі, мені веліли повернутися. Може, мені ще коли-небудь дозволять з тобою побачитися. Дуже сподіваюся на це. Дуже люблю тебе. Ільзе».

Курт Мондауґен застав Пьоклера на розкладайці Ільзе, він лежав і вдихав те, що йому здавалося запахом її волосся на подушці. Якусь хвилю він сам себе не тямив, казав, що вб’є Вайссмана, саботуватиме ракетну програму, кине роботу і проситиме притулку в Англії… Мондауґен сидів і лишень слухав, що він верзе, раз чи двічі торкнувся його плеча, димів люлькою, аж поки нарешті десь о другій чи третій годині ранку Пьоклер виклав кілька нереальних варіантів розвитку подій, досхочу наплакавшись і налаявшись, пробив кулаком дірку до кімнатки свого сусіда — той саме хропів у забутті. На той час, вже охолонувши до рівня роздратованого інженерського елітизму: «Довбухи вони твердолобі, навіть не знають, що таке синус і косинус, а хочуть мене напоумити…», — він погодився, що так, треба зачекати, наразі нехай роблять свою чорну справу…

— Якщо я влаштую тобі зустріч із Вайссманом, — все-таки запропонував Мондауґен, — все буде добре? Спокійно?

— Ні. Тільки не з ним… Не тепер.

— Як будеш готовий, скажи. Як будеш готовий, то і сам знатимеш, що робити. — Це він дозволив собі командний тон? Видно, побачив, що Пьоклеру конче потрібно опинитися під чиїмось началом. Лені колись уміла втихомирювати чоловіка виразом обличчя, знала, яких жорстоких зморшок він очікує від її рота, який тон голосу хоче почути… покинувши його, вона покинула безробітного слугу, що піде за першим-ліпшим, хто покличе, — просто

(А тепер усі разом, усі мазохісти, особливо ті, хто не має з ким сьогодні ввечері, хто залишився на самоті зі своїми фантазіями, які аж ніяк не скидаються на здійсненні, — нумо, приєднуймося до наших братів і сестер, дайте всім знати, що ви живі та щирі, спробуймо пробитися крізь тишу, спробуймо дотягтися і згуртуватися…)

Дні Пьоклера минали один за одним, не надто відрізняючись. Черговий ранок поринає в одноманітну повсякденність зими. Тепер він принаймні навчився вдавати спокій, навчився відчувати збори, просування до війни — таке притаманне програмам з озброєння. Спершу виникає депресія або безпричинна тривожність, можуть виявлятися спазми стравоходу і забуті зі світанком сновидіння. Ловиш себе на тому, що вранці перш за все пишеш самому собі записки: спокійні, обґрунтовані запевнення для знервованої тривоги всередині: 1. Це така комбінація. 1.1. Це скалярна величина. 1.2. Її негативні аспекти розподілені ізотропно. 2. Це не змова. 2.1. Це не вектор. 2.1.1. Він ні на кого не спрямований. 2.1.2. Він не спрямований на мене… тощо. Присмак металу в каві дедалі відчутніший, що не етап, то криза — щоразу глибша за попередню. За оцим «робота-як-робота-нітрохи-не-гірша-за-інші-роботи», здається, приховане щось марнотне, щось конечне, воно що не день стає ближчим до прояву. («Нова планета Плутон, — шепотіла вона колись давно, лежачи у затхлій темряві, її довга, як у Асти Нільсен[420], верхня губа тої ночі кривилася, нагадуючи владний над нею місяць, — Плутон тепер у моєму знаку, пазурі знака тримають міцно. Рухається повільно, так повільно і так далеко… але він вирветься на волю. Цей лиховісний фенікс, що сам готує свою загибель у вогні… навмисне воскресіння. Інсценоване. Під контролем. Без милосердя, без втручання Бога. Дехто зве його планетою Націонал-Соціалізму, Брунгюбнер[421] зі своєю компанією, всі ті, що тепер намагаються підлизатися до Гітлера. Вони не знають, що кажуть буквальну правду… Ти вже прокинувся? Франце…»)

А війна щораз ближче, а гра в пріоритети і політиканство дедалі серйозніша: сухопутні війська супроти люфтваффе, Управління озброєння супроти Міністерства постачання, SS, якщо взяти до уваги їхні прагнення, проти геть усіх, і навіть тліюче невдоволення, яке за кілька наступних років переросте у двірцевий переворот проти фон Брауна через його молодість і кілька невдалих випробувань — хоча, бачить небо, такого завжди було вдосталь, це ж хліб усієї політики випробувальної станції… Але, загалом кажучи, результати випробувань вселяли все більше і більше надій. Неможливо було думати про Ракету і не думати про Schicksal[422], про зростання наперед визначеної і, можливо, дещо потойбічної форми. Команди влаштовували пуски некерованої серії А-5, деякі спускали на парашутах, тож ракети досягали висоти у п’ять миль мало не зі швидкістю звуку. Хоча розробники системи наведення і мали ще над чим працювати, на той час вони перелаштувалися на стабілізатори з графіту, відхилення від курсу зменшили до п’яти градусів і втішалися більшою сталістю Ракети.

Якось узимку Пьоклер відчув, що таки зможе пережити зустріч із Вайссманом. Застав есесівця з настороженістю за скельцями окулярів, наче за ваґнерівськими щитами, готового до неприйнятних крайнощів — гніву, звинувачень, якогось рукоприкладства. Наче зустрічався із кимось чужим. Їм не довелося поспілкуватися з часу Куммерсдорфа, з часу старої Ракетенфлюґплац. Упродовж цієї чверті години в Пенемюнде Пьоклер усміхався більше, ніж упродовж усього минулого року: казав, як захоплюється роботою Пьольманна над системою охолодження для силової установки.

— А ділянки перегріву? — запитав Вайссман. І це було слушне запитання, а ще — інтимне.

І Пьоклер зрозумів, що Вайссману до лампочки всі ці перегріви. То була гра, як і застерігав Мондауґен, — ритуалізована, як джіу-джитсу.

— Маємо щільність теплового потоку, — Пьоклера охопило таке ж відчуття, що й під час співу, — близько трьох мільйонів ккал/м2г °С. Тепер найліпше проміжне рішення — регенеративне охолодження, але Пьольманн запропонував новий підхід, — показує з крейдою та грифельною дощечкою, намагаючись виглядати справжнім професіоналом, — він вважає, що всередині камери слід застосувати спиртову плівку, яка дає можливість суттєво зменшити теплопередачу.

— Будете впорскувати.

— Саме так.

— Скільки пального доведеться перенаправляти? Як це позначиться на коефіцієнтові корисної дії двигуна?

Пьоклер мав напоготові всі потрібні цифри.

— Наразі впорскування — це страшний сон наших механіків, але з теперішніми планами постачання…

— А як щодо згоряння у два етапи?

— Це дає нам більше об’єму, ліпшу турбулентність, але там має місце ще й неізотропне падіння тиску, це обвалює наш ККД… Пробуємо різні підходи. А якби ще належне фінансування…

— А… Це не до мене. Ми самі хотіли б трохи щедрішого бюджету. — І разом засміялися, шляхетні науковці під орудою бюрократів-скупердяїв, обоє потерпають однаково.

Пьоклер розуміє, що веде перемовини про дочку та Лені: запитання та відповіді — це код не для чого іншого, як для оцінювання Пьоклера особисто. Від нього очікували певної поведінки — не просто зіграти роль, але прожити її. Будь-які відхилення у бік заздрості, метафізики, невизначеності одразу зауважать: його або спрямують у потрібне русло, або дозволять упасти. Впродовж зими й весни розмови з Вайссманом стали звичайною справою. Пьоклер зжився зі своєю новою личиною — Передчасно Постарілого Підлітка-Вундеркінда — і часто ловив себе на тому, що личина ця помалу ним оволодіває, змушує довше гортати довідники та дані запусків, вимовляти репліки, які заздалегідь не сплануєш, до того ж мовою людини, одержимої ракетою, себто мовою шляхетною, м’якою, вченою — самому собі на диво.

У кінці серпня вона приїхала вдруге. Можна було б сказати «Ільзе повернулася», але Пьоклер не був упевнений. Як і раніше, з’явилася вона сама, без попереджень, підбігла до нього, поцілувала, сказала «Папі». Але…

Волосся потемнішало, підстрижене інакше, очі видовжилися, сиділи глибше, обличчя засмагло. І виросла, здається, мало не на фут. Ну, в такому віці виростають за ніч, хіба ні? Якщо це справді «такий вік»… Навіть обіймаючи її, почув спотворений шепіт. Та сама? Чи прислали іншу дитину? Чому ж ти минулого разу не придивився уважніше?

— А цього разу скільки тобі дозволять у мене залишатися?

— Вони ще скажуть. Я дам тобі знати. — І чи матиме він час переладнатися: спочатку його маленька білочка, що мріяла жити на Місяці, а тепер оце засмагле довгоноге південне створіння, чия незграбність і потреба у татові настільки зворушливі, настільки очевидні навіть для Пьоклера на цій другій (першій? а чи третій?) зустрічі.

Жодної звістки про Лені. їх розлучили, сказала Ільзе, десь узимку. Ходили чутки, що маму перевели до іншого табору. Отак. Здати пішака, а ферзя, королеву — забрати. Вайссман чекає на реакцію Пьоклера, але цього разу він зайшов надто далеко — Пьоклер зашнурував черевики і досить спокійно пішов шукати есесівця, затиснув його в кутку кабінету, висловив своє невдоволення у присутності приязних і бе()збарвних казенних людей. Завершуючи промову, шпурнув шахівницю разом із фігурами в кліпання самовдоволеного Вайссманового обличчя. Пьоклер поривчастий, так, бунтар — але, генеральний директоре, нам потрібен цей його запал, ця його чесність…

Дитина раптом кинулася до нього в обійми, знову поцілувала. Просто так. Пьоклер забув про свою гризоту і довго пригортав її до серця, не промовивши й слова…

Але тієї ночі у кімнатці, коли з її розкладайки чулося лише дихання, жодних цього року місячних бажань, — йому не спалося, він думав: одна донька й одна самозванка? Чи донька двічі? Дві самозванки? Заходився розмірковувати над комбінаціями щодо третіх відвідин, четвертих… У Вайссмана й у тих, хто за ним стоїть, таких дітей тисячі. З плином років вони ставатимуть дедалі привабливішими, і чи не закохається Пьоклер в одну з них, чи не досягне вона королівського рівня, чи не замінить королеву — втрачену, забуту Лені? Супротивник знав, що підозри Пьоклера завжди будуть сильнішими за будь-який страх перед інцестом… Вони можуть виробити нові правила, до безмежності ускладнити гру. Звідки у Пьоклера, настільки спустошеного, як тої ночі, візьметься достатньо гнучкості?

[420] Данська акторка німого кіно.

[421] Фріц Брунгюбнер, німецький астролог, автор книжки «Плутон» (1934).

[422] Доля, фатум (нім.) (прим. пер.).