Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після закінчення кіносеансу Сквалідоссі відрекомендували Ґергардту фон Ґьоллю, відомому також під nom de pègre[396] «der Springer». Здавалося, що люди фон Ґьолля та Воксвінґа перебували на виїзній діловій конференції, стугоніли по дорогах Зони автоколонами, міняли вантажівки й автобуси настільки часто, що не мали часу навіть поспати, хіба трохи покуняти десь посеред ночі, у полі, наперед ніколи не вгадаєш, де і коли, а відтак усі знову виміталися, змінювали засоби пересування і рушали далі вже іншою дорогою. Ніякого місця призначення, жодного заздалегідь визначеного маршруту. Значною мірою транспорт з’являвся завдяки кваліфікації ветерана викрадення автомобілів Едуарда Занктвольке, який умів завести будь-що на колесах чи гусеницях, навіть тягав за собою виготовлену на замовлення скриньку чорного дерева з ручками бігунка розподільника, кожна у своїй оксамитовій виїмці, до всіх відомих марок, моделей і років — на випадок, коли власник потрібного автомобіля раптом зніме цю життєво важливу деталь.

Сквалідоссі і фон Ґьолль одразу знайшли спільну мову. Режисер, що перетворився на торговця, всі свої майбутні фільми вирішив фінансувати з власних непомірних прибутків.

— Єдиний спосіб забезпечити право на остаточний монтаж, verdad[397]? Скажіть, Сквалідоссі, ви для цього не надто перебірливі? Вашому анархістському проєктові не зашкодить певна допомога?

— Залежить від того, що вам від нас потрібно.

— Фільми, звичайно ж. Що б вам хотілося створити? «Мартіна Ф’єрро»?

Клієнта треба улещувати. Мартін Ф’єрро — не просто герой-ґаучо з великої арґентинської епічної поеми, на підводному човні він вважається анархістським святим. Поема Ернандеса вже роками відлунює в арґентинській політичній думці — всі її інтерпретують на свій лад, несамовито цитують, от як у XIX сторіччі цитували «І Promessi Sposi[398]». Усе бере початок з давньої засадничої полярності Арґентини: Буенос-Айрес супроти провінцій, або, як каже Феліпе, центральний уряд супроти анархізму ґаучо, провідним теоретиком якого він і став. Має капелюха із круглими крисами і причепленими кульками, любить поманіжитись у люку, дожидаючи Ґрасієли:

— Добривечір, голубонько. Не бажаєш цмокнути ґаучо Бакуніна?

— Ти більше скидаєшся на ґаучо Маркса, — манірно розтягує слова Ґрасієла, тож Феліпе лишається тільки повернутися до кіносценарію для фон Ґьолля, який він створює, гортаючи позичений у Ель Ньято примірник «Мартіна Ф’єрро», — той давно розпався на окремі сторінки, пахне кіньми, чиї імена Ель Ньято, навіть до світляків mamao, назве всі до єдиного…

Тіниста долина, захід сонця. Неозора площина. Камера дивиться згори. Заходять люди, повільно, по одному або невеликими гуртами, торують шлях через рівнину до поселення на березі невеличкої річки. Коні, худоба, у густій пітьмі спалахують багаття. Далеко на обрії з’являється самотня постать верхи на коні і в’їжджає у кадр, дуже впевнено в'їжджає у кадр, поки йдуть титри. Якоїсь миті бачимо гітару на ремені за спиною: він — payador, мандрівний співак. Нарешті зістрибує з коня і сідає до людей біля багаття. Повечерявши і випивши каньї, бере гітару, починає перебирати три басові струни, себто bordona, і співає:

Отож ґаучо співає, розгортається його історія — монтаж юних літ на estancia[400]. Відтак приходять солдати і забирають його до війська, женуть на кордон убивати індіанців. Часи, коли генерал Рока провадить кампанію з освоєння пампасів шляхом знищення людей, які там живуть: перетворює села на трудові табори, щораз більша частина країни переходить під руку Буенос-Айреса. Незабаром усе це до кісток допікає Мартіну Ф’єрро, бо суперечить усьому, що, на його погляд, є правильним. Він дезертирує. Женеться погоня, але він переконує сержанта — командира переслідувачів — перейти на його бік, і вже разом вони тікають через кордон, аби жити в глушині серед індіанців.

Отака Частина І. Сім років потому. Ернадес написав «Повернення Мартіна Ф’єрро», у ньому ґаучо стає відступником: вливається у християнське суспільство, розмінює свободу на своєрідну Gesellschaft[401], яку в ті часи активно просував Буенос-Айрес. Дуже повчальне закінчення, але повністю суперечить початку.

— І що мені робити? — здається, фон Ґьолль не знає, як бути далі. — Обидві частини чи тільки першу?

— Ну… — починає Сквалідоссі.

— Я знаю, чого хочете ви, але я мав би більше вигоди від двох фільмів, якщо на перший піде глядач і квитки розійдуться. Але чи так буде?

— Безперечно.

— Антисоціальна кінострічка?

— Але ми віримо саме в це! — обурюється Сквалідоссі.

— Проте навіть найвільніші ґаучо кінець кінцем таки продаються. Отакі справи.

Отакі справи — принаймні у Ґергардта фон Ґьолля. Ґрасієла знає цього чоловіка, між ними тягнуться нитки зв’язку, зловісний зв’язок через кров і зимівлю в Пунта дель Есте, через «Anilinas Alemanas[402]» — відділення «IG» у «Буенос-Айресі», — і далі через «Spottbilligfilm AG» у Берліні (ще один підрозділ «IG»), від них колись фон Ґьолль отримував знижки на більшість плівок, зокрема на винайдену Ласло Джемфом незвичайну і повільну «Емульсію Джей», на якій у незрозумілий спосіб людська шкіра навіть при звичайному денному світлі ставала прозорою до глибини у пів міліметра, являючи обличчя з-під полуди. Саме цю емульсію широко застосовували в безсмертному творінні фон Ґьолля «Alpdrücken[403]» і, можливо, будуть використовувати в «Мартіні Ф’єрро». Фон Ґьоллю по-справжньому подобалася лише одна сцена з епосу — співоча дуель білого ґаучо і чорношкірого Ель Морено — дуже цікавий прийом. З «Емульсією Джей» він зможе залізти під шкіру суперників, подекуди розбавляти звичайну плівку отою, з «Емульсією», наче то знаходячи фокус, то гублячи його, або застосувати підстановку — як він любить підстановки! — одного зображення замість іншого, знає для того безліч хитромудрих способів. Дізнавшись, що у Зоні справді є Шварцкомандо, які живуть справжнім, позакіношним життям, що не має нічого спільного ані з ним, ані зі зйомками підставних Шварцкомандо, влаштованими минулої зими в Англії для Операції «Чорне Крило», Шпрінґер аж набундючився у добре контрольованому захваті мегаломанії. Він переконаний, що його фільм так чи інак покликав їх до життя.

— Моя місія, — оголошує він Сквалідоссі з глибокою скромністю, на яку тільки здатний німецький кінорежисер, — полягає в тому, щоб посіяти в Зоні зерна реальності. Цього вимагає історичний момент, і я можу хіба що прислужитися йому. Мої óбрази якимось чином обрані для втілення. Що можу зробити для Шварцкомандо, те саме я можу зробити і для вашої мрії про пампаси і небо… Можу повалити ваші паркани і стіни лабіринтів, можу повернути вас до Саду, якого ви майже не пам’ятаєте…

Його божевілля, вочевидь, заразило Сквалідоссі, який зрештою повернеться на підводний човен і заразить ним інших — і виглядає так, наче вони тільки цього й чекали.

— Африканці! — марив наяву зазвичай дуже діловий Белаустеґі під час загальних зборів. — А що, як це правда? А що, коли ми насправді повернулися назад, до того стану, який був ще до розходження материків?

— Назад у Гондвану, — прошепотів Феліпе. — Коли Ріо-де-ла-Плата була біля Південно-Західної Африки… а мезозойські біженці добиралися на поромі не до Монтевідео, а до Людерицбухта…

План полягав у тому, щоб якось досягти Люнебурзького пустища і там заснувати невеличку естансію. Там з ними зустрінеться фон Ґьолль. Біля зеніток цього вечора мріє Ґрасієла Імаґо Порталес. А чи є фон Ґьолль для них прийнятним компромісом? Бувають і гірші за фільм варіанти. Чи пережили потьомкінські села подорож Катерини? А чи переживе душа ґаучо процес її відтворення у кольорі та звуках? А чи, зрештою, не нагодиться хтось такий, як фон Ґьолль або інший, аби зняти Частину II і тим самим розвіяти марево?

Над нею і позад неї плине Зодіак — розташування зірок у північній півкулі, не бачене нею в Арґентині, плавно ковзає, як годинникова стрілка… Раптом із гучномовця щосили тріщить статика, і Белаустеґі верещить:

— Der Aal! Der Aal! — Вугор, дивується Ґрасієла, вугор? Ах, торпеда. Белаустеґі настільки ж нестерпний, як і Ель Ньято, незрозуміло чому вважає за потрібне користуватися жаргоном німецьких підводників, тут у нас precisamente[404] морехідна Вавилонська Вежа — торпеда? З якого дива він верещить про торпеду?

А має він на це поважну причину — підводний човен щойно з’явився на радарі корабля BMC США «Джон Е. Бедесс» (усміхнися, човнику!) у вигляді «скунса», себто нерозпізнаного об’єкта, і «Бедесс», у якого спрацював післявоєнний рефлекс, граючи м’язами, щодуху пустився до них з флангу. Цього вечора просто ідеальна радіолокаційна видимість, зелене відлуння «дрібнозернисте, як шкіра немовляти», підтверджує «Павук» Спірос, себто Теланґіекстазіс, оператор РЛС 2-го класу. Видно аж до Азорських островів. На морі м’який флуоресцентний літній вечір. Але що це таке на екрані, рухається так борзенько, мах за махом, ламана крапля світла від першого імпульсу, крихітне, але однозначне, й повзе до нерухомого центру екрана, все ближче…

— Полундраполундраполундра! — гучно і перелякано репетує хтось у телефони гідролокаційної станції, а це означає, що наближається ворожа торпеда. Брязкотить кавове причандалля, по скляній поверхні прокладача курсу ковзають лінійки і циркулі, бо старі ночви нахиляються і роблять маневр ухилення, застарілий ще за адміністрації Куліджа.

Блідий слід, що залишає по собі «Der Aal», іде перпендикулярно до відчайдушного борсання «Бедесса», кудись у район мідель-шпангоута, аж раптом втручається наркотик «онейрин» у вигляді гідрохлориду. Плине він із кавника у їдальні «Джона Е. Бедесса». Шибеникуватий матрос Бодін — а хто ж іще? — удобрив сьогоднішню гущу величезною дозою славнозвісного п’янкого дурману Ласло Джемфа, роздобутого під час нещодавнього візиту до Берліна.

Часова модуляція стала однією з перших відкритих дослідниками властивостей онейрину. «Вона відчувається, — пише Шецлін, — суб’єктивно… е-е-е… ну, гаразд. Скажемо так. Це як вставити шмат срібної губки просто у мозок!» Ось чому в сьогоднішньому нічному розслабоні два фатальні курси хоча й перетинаються, але тільки у просторі, не у часі. У часі й близько не перетинаються, хе-хе. Белаустеґі пустив торпеду в темно-іржаву, давно покинуту посудину, яку носить вітром і течією, вночі вона страшенно нагадує череп — вісника металічної порожнечі, тінь, що жахала і не таких позитивістів. А ціль на екрані радара «Бедесса» візуально розпізнали як труп, мертвяка темного кольору, імовірно, з Північної Африки, й обслуга кормової тридюймової гармати міноносця витратила пів години, гатила по ньому, розбиваючи на шмаття, поки сірий військовий корабель ішов на безпечній відстані, остерігаючись чуми.

[396] Злодійське поганяло (фр.) (прим. пер.).

[397] Правда? (ісп.) (прим. пер.).

[398] «Заручені» — відомий історичний роман Алессандро Мандзоні. (іт.) (прим. пер.).

[400] Маєток, тваринницька ферма (ісп.) (прим. пер.).

[401] Суспільна угода (нім.) (прим. пер.).

[402] «Німецький анілін» (ісп.) (прим. пер.).

[403] «Кошмар» (нім.) (прим. пер.).

[404] Точнісінько (ісп.) (прим. пер.).