Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони сидять у кімнаті без даху, попиваючи світле вино, відоме тут як «Нордгойзер Шаттензафт», Ґелі розповідає про свого приятеля. Жовтодзьобі чорні птахи плетуть у небі мереживо, у сонячних променях колами спускаються від своїх гнізд у високогірних замках у долину, до міських руїн. Десь далеко, може, на ринковій площі, вхолосту гуркотять мотори автоколони, сморід з вихлопних труб розтікається лабіринтами порослих мохом стін, просочених водою, обліплених зголоднілими тарганами, у цих стінах торохтіння моторів наче заблукало і лине звідусіль.

Вона худа, трохи незграбна, дуже юна. В очах не видно бодай натяку на якесь виснаження, вона, видно, провела всю Війну під дахом і в безпеці, спокійно бавилася з лісовими звірятами десь у тилу. Її пісня, як визнає вона, зітхаючи, це здебільшого видавання бажаного за дійсне.

— Якщо його нема, то нема. Коли ти зайшов, я було подумала, що це він, Чичерін.

— Нє. Всього-на-всього репортерська нишпорка. Ані тобі ракет, ані гаремів.

— Домовленість, — каже вона йому. — Тут такий безлад. Мусять бути якісь домовленості. Ось побачиш. — І він побачить — побачить тисячі домовленостей задля тепла, кохання, їжі, простого пересування шляхами, рейками та каналами. Навіть G-5, що вважають, буцімто вони зараз єдиний уряд у Німеччині, всього-на-всього домовленість переможців. Не більш і не менш справжня за інші, дуже приватні, тихі і втрачені для Історії. Слотроп, хоча наразі сам цього і не знає, є державою настільки ж законною, як і будь-яка інша у Зоні. Не параноя. Ось так. Тимчасові альянси складаються і розпадаються. Він і Ґелі досягають згоди, сховавшись від окупованих вулиць за рештками стін, у старому ліжку зі стовпчиками проти темного трюмо. Крізь дах, якого нема, він бачить порослі лісом гори. Запах вина з її рота, гнізда пуху у западинах рук, стегна з весняною паростю під вітром. Щойно він у неї входить, вона кінчає, видно, уявивши собі Чичеріна, про що ясно і зворушливо свідчить її обличчя. Це Слотропа дратує, але не заважає кінчити і самому.

Усілякі дурниці починаються одразу після спадання ерекції, після еякуляції, кумедні запитання, наприклад, які потрібні слова, щоб до Ґелі не підходив ніхто, крім мене? Чи щось у мені нагадує їй про Чичеріна, якщо так, то що саме? А цікаво, де Чичерін зараз? Слотроп дрімає, а тоді прокидається від доторку її губ, пальців, зрошених ніг, що ковзають по його ногах. На їхній шматок неба вистрибує сонце, його затуляють її груди, воно відбивається у її дитячих очах… тоді хмари, дощ, Ґелі розтягує зелений брезент із китицями, пришитими нею власноруч, наче до балдахіна… дощ стікає з китиць, холодний і різкий. Ніч. Ґелі годує його вареною капустою зі стародавньої фамільної ложки з гербом. Випивають ще вина. Розмита мідянка тіней. Дощ ущух. Десь на бруківці діти кóпають порожню каністру з-під бензину.

Раптом у небі щось залопотіло крильми, брезент дряпають пазурі.

— Що таке? — скидається Слотроп, а вона знову натягує на себе всю ковдру, ну й Ґелі…

— Моя сова, — каже Ґелі. — Вернер. У горішній шухляді шифоньєра є батончик, Liebchen. Нагодуй сову, будь ласка.

Ага, Liebchen. Похитуючись, Слотроп вилазить із постелі, вперше за весь день набуває вертикального положення, виймає з обгортки «Бейбі рут», прочищає горло і вирішує не питати, звідки взявся батончик, бо і так знає, а тоді кидає його на балдахін Вернеру. Незабаром, лежачи знову поряд, вони чують, як той хрумкотить горіхами, клацаючи дзьобом.

— Батончики, — буркоче Слотроп. — Що це з совою? Хіба не знаєш, що сови полюють на живих мишей чи ще там на якусь хрінь? Ти з неї зробила якусь домашню сову.

— А ти теж лінькуватий. — Дитячі пальчики повзуть по його ребрах.

— Ану припини, отому твоєму Чичеріну, мабуть, не треба сову годувати.

Вона завмирає, рука зупиняється, де була.

— Сова любить Чичеріна. Ніколи не прилітає, коли нема Чичеріна.

А тепер завмирає вже Слотроп. Точніше, застигає.

— Е… ти хочеш сказати, що Чичерін… ну…

— Та мав прийти, — зітхає.

— Ага. Коли?

— Вранці. Запізнюється. Так іноді буває.

Слотроп вискакує з ліжка, вже на середині кімнати, замість стояка лежак, одна шкарпетка на нозі, друга в зубах, голова в рукаві футболки, «блискавку» на штанях заїло, кричить курва.

— Мій бравий англійцю, — протягло каже вона.

— Чому раніше не сказала, га, Ґелі?

— Лягай. Надворі ніч, він у якоїсь жінки. Не може спати сам.

— Сподіваюся, ти зможеш.

— Заспокойся. Ходи сюди. Ти ж не підеш босоніж, я дам тобі його старі чоботи і розповім усі його таємниці…

— Таємниці? — Обережно, Слотропе. — А якого милого вони мені потрібні?

— Ти не кореспондент.

— І чого мені всі це кажуть? Ніхто не вірить. А я таки військовий кореспондент, а хто ж іще? — Трясе перед нею нарукавною пов’язкою. — Читати вмієш? Написано «Військовий кореспондент». Навіть вуса маю, бачиш? Ну, як Ернест Гемінґвей.

— Ага. То ти не шукаєш Ракету Номер 00000. Я, видно, дурницю бовкнула. Вибачай.